Я помітила, як на мене дивляться три жіночки. «Ой, Зіно, дівчинку, здається, спортили», – сказала одна з них та поправила пишну зачіску. «Точно, баби, зґвалтували. Іди сюди, біднятко, випий горілочки, вона все змиє, вона з усім примирить, бідна дитина». – «Та вона не дитина, Майя, їй член бачити не така вже і новина має бути». Якраз у цей момент через паркан перелетів Макс. «Тікай!» – верескнула я, і собі побігла. Озирнувшись, я встигла побачити, як Майя від усієї душі довбонула Милицю по спині пластмасовим стільцем. «Та ви чого?» – заволав Милиця, але піддав жару. «Усім сюди!» – почула я голос Марлена. Як він тут опинився? «Мерщій, от проклятущі баби. Сховаємося від них у підземці».

У підземці ми зупинилися та почали уповільнювати дихання. Я побачила це першою й першою почала реготати: «О, Боже мій. Ви тільки-но гляньте!» Вони дивилися на будку, у підземках часто стоять такі. На них намальовано блискавки та зазвичай пишеться: «Не підходьте. Струм». На цій будці було написано: «Відповідальний – Холявко». «За що може відповідати людина з таким прізвищем?» – заходився реготом Максим. «За будку? Може, там схованка? – припустив Милиця. – Та ні. Судячи із зображення блискавок, він відповідальний за неї. За блискавку. Це український бог. Такий собі Зевс Холявко».

У центрі великого міста стояли четверо абсолютно щасливих людей. Справжніх. І то були ми. Ми сміялися біля будки, сповненої блискавок, за які ніс відповідальність Зевс Холявко. Ми були брудні, подрані, молоді та веселі. Нам було добре, а помаранчевий місяць у той самий час хизувався своїм наливчатим тілом. «Завтра я приєднаюся до Принца та його Троянди, – подумала я. – Як мені поталанило в цьому житті. Усі вони були такі чудові». – «Слухай, а він завтра до нас завітає?» – запитав Милиця. «А хто його знає. Він такий непередбачуваний. Ти думаєш, що він поїхав додому, але це не факт». – «Хай би зайшов. Але ненадовго, бо я вже не можу, у мене крепатура від нього, ще трохи – і почнеться марленофобія», – говорить Макс. І ми знову регочемо.

Аделіна повернулася, щоб повернути моє серце, – так вона написала, – але й щоб вкрасти мої гроші, про це, втім, вона також повідомила. Вона ніколи не приховувала своїх вчинків та намірів, правда, іноді про них не повідомляла. Три тисячі євро – не така вже велетенська сума грошей і не вирішальна для мене, основні кошти я тримав на банківському рахунку – з чогось треба було виплачувати кредит за авто. Але то були рідні гроші. Ті, які мені дарували на різні свята дід, мати, батьків брат. Ті, які я сам відкладав для чогось. Для мрії. Коли не знав, що мені потрібно зараз, але був переконаний, що настане час і мені чогось сильно кортітиме. Гроші мрійника.

А ще я думав, чи треба про це комусь говорити чи ні. Про ці гроші знали, наприклад, батько й мати. Але це не повинно їх надто хвилювати, то були мої особисті гроші. Крапка. Утім, не все так просто. По-перше, Аделіна була наркоманкою, тому кошти їй могли знадобитися знову, і то вже незабаром, а по-друге, у неї був ключ від моїх дверей. А це означає, що вона могла прийти ще, винести коштовні речі та техніку, і не тільки мої, а й батькові, і Шу. Цілком логічно буде змінити замки. Звісно, можна збрехати, начебто в мене витягли з портмоне ключ. Усе можна було зробити тихо, якби мені так сильно не хотілося, щоб мене хтось пожалів. Ніколи б не подумав, що це мені буде потрібно. Співчуття – мені? Та я ніколи не скавулю і завжди сам усіх підтримую.

Раніше прояви співчуття мене принижували. І дратували. Що зі мною? Справді, це був перший випадок, коли мене кинула жінка. З кожним трапляється, я це розумію. Чи думав я, що буду постійно з нею разом? Інколи я прагнув цього, інколи не вірив у це, часом мене це дивувало та лякало. Двічі було так, що я затамовував подих і просив у Бога, щоб ця жінка була зі мною довіку. Набагато частіше мій мозок атакували запитання: «Що я роблю з незнайомою людиною? У цьому ліжку, у своїх думках та у своєму житті?» Аделіна була специфічною жінкою, до того часу мені такі не зустрічалися. З нею можна було говорити про серйозні речі, про хлоп’ячі забавки та турботи, вона все це сприймала, розуміла та навіть давала поради. І слушні! Чого їй бракувало? Чому вона залишила мене? Вона ніколи про це не скаже. Ніколи. Годі запитувати. Або відчувай сам, або це тобі не дано. Це її життєвий принцип. Принцип стосунків. Навіщо забрала ці гроші, вона ж знала, від кого ці гроші і як я до цього ставлюся, сентиментальний телепень.

Мамі сказати? Віолетта Вайґель-Вітовська зневажає людей, які вициганюють жалість. Хіба їй у житті було солодко? Особливо в тому житті, у якому її народили. Ні. Вона нагадає мені про мету. Про мету та силу. Яка в мене мета? Повернути Аделіну? Я не переконаний, що від цього мене попустить. Маму повернення Аделіни тільки розважить. Яка це мета? Я наслідував її характерні вилиці, але не успадкував її виразного характеру. Батько? Це вже ні, ні за яких умов. Принизливо зізнаватися в цьому батькові, я навіть познайомити їх не встиг, усе хизувався своєю жінкою, своєю дорослістю, самостійністю, аж пшик? Де воно, усе це? Мої гроші вкрала дівчина, яка мене до того ж кидає, а я виглядаю, як розчавлений дощовий черв’як, який зовсім не хотів потрапляти під черевик, але його виманив перший теплий весняний дощ. Йолоп. Я – йолоп. І немає зараз ніде у світі більш жалюгідного створіння. Як мені зле. Руки холодні, такі холодні, як у Шу, можливо, анемія – це заразно? Анемія – хвороба, назва якої схожа на назву блідої бузкової квітки…

«Привіт! Справ багато?» – «Привіт, справ багато. Що в тебе з голосом. Хворієш?» – «У певному розумінні. Слухай, ти себе колись ненавиділа?» – «Ха! Неодноразово, питаєш таке… Я в цьому фахівець». – «Тобто в тебе професія не тільки переклади, а ще й самоненависть?» – «До певного часу була. Потім я почала з цим боротися. Завдяки одній своїй подрузі. Вона вказала мені на те, що це деструктивно, руйнує особистість, псує характер, і навела вагомі приклади. А потім навчила працювати з тим, щоб любити себе, пильнуватися та вміти прощати. Не завжди виходить, але я тепер знаю, що це можливо, бо зі мною відбулися маленькі, але позитивні зміни. Що в тебе?» – «А ти можеш приїхати, тільки зараз? Бо я нап’юся». – «Уже їду».

І вона справді приїхала. Поки добиралася, я двічі набирав її номер, щоб сказати, що нічого та нікого не потребую, а тим більше її уваги, але скидав дзвінок. Я нервувався та почувався лайном. Щоб позбутися цього стану, випив півпляшки джину. «Аделіна?» – запитала вона. Ось так просто. Без жодних моїх пояснень. Звідки вона могла знати?… «Новий смугастий светрик?» – запитав я. «Подарунок», – сказала вперта Шу. З певного часу я вів боротьбу з її смугастими кофтинами, і їй це було відомо. «Сказала, що ви різні люди, а відтепер і жити будете нарізно?» – «Щось таке. А ще поцупила три тисячі євро. Мої три тисячі євро, а я думав, що збираю їх на свої забаганки. Утім, де тут протиріччя? Хіба Аделіна та наші стосунки – не мої забаганки?» – «Слухай, пропоную випити, як порядні люди, тобто з келихів. І поговорити. Не край себе і не захлинайся в жалю, добре?» – «Відчепися». – «О, ну-ну, давай. Почалося». – «Відчепися, кажу. Усе одно ти нічого не розумієш, та воно тобі не треба. Повчати тут. Досить. Навчений вже. Доросла, блін». – «Шантажування віком – не найкращий спосіб порозуміння…» – «Та ви ж самі, самі перші лізете з цим віком, а що залишається нам? Відчути себе дебілкуватою біомасою, малечею, що тягне руки до чайника, що закипає? Дякую. Ти така доросла, така, така, а сама через паркани стрибаєш, та й узагалі… як мені все набридло. Я думав, що хоча б ти… Як я втомився».

«Слухай, вік – це дуже відносно, розумієш? З віком мозок може працювати краще, а може й гірше. У тридцять три роки Христос мав учнів та світлу ідею, його було вбито. У тридцять три роки богатир Ілля Муромець тільки-но піднявся з печі. Вік – це дуже відносно, розумієш?» – «Ти хочеш сказати, що немає ніякої різниці?» – Шу щось візерунила на папірці. «Не зовсім. Дивися». Я подивився. То були цифри. 24:33:42 «Це що? Новий час, коли пускатимуть «Секс і місто»?» – «Ха-ха-ха. 24 – це ти, 33 – я, 42 – Вітовський-старший. Схоже на годинник, так? Ти – години, я – хвилини, він – секунди. Так воно і є. Зараз тобі життя здається набагато довшим та повільнішим, ніж здається мені, і я вже прискорила ходу, а Вітовський-старший перейшов на біг». – «А я гуляю?» – «Гуляєш. Це природно. У тебе дійсно більше часу. Правда, ще не відомо, як ти цим скористаєшся». – «Мені зараз здається, що я погано користуюся». – «Можливо, усе не так погано… Слухай, давай наливай та розповіси мені про Аделіну, якщо буде твоя ласка». Я знизав плечима. Чому б ні?