Вона закінчила, я хотів її вбити. Мені теж було про що розповісти, але хто тут прагнув мене слухати? До речі, у мене із почуттям гумору все гаразд, можливо, ця розповідь була кумедною, ймовірно, припускаю, іншого дня я сміявся б як навіжений, але не зараз. Мені кортіло побігти та терміново написати листа невіщому Олегові, щоб він приїхав та забрав Кляту Шу до Женеви. Негайно. «Гей, сину, ще вина? Слухай, Шу – професійна перекладачка, якщо в тебе раптом виникнуть проблеми з перекладами, звертайся, думаю, що вона тобі залюбки допоможе», – батько. «Так, переклади – моя професія», – Клята Шу. «Добре, – вичавив із себе я. – Коли мені потрібно буде щось перекласти з валізи до шафи, я обов’язково до вас звернуся». І вони знов зареготали дуетом.
У Милиці був такий птах – нерозлучник. Поки йому не купили іншого нерозлучника, він казився від самотності; єдиним, що могло його тимчасово втішити, було люстерко. Він дивився в нього і патякав щось, смішно крутив своєю головою і тішився з того, що хтось на нього реагує. Але справді щасливим він став лише тоді, коли йому купили птаха-близнюка. Батько та Клята Шу нагадували мені Милициних птахів. Треба або посадити їх до койця [10], або відчинити вікно, може, вилетять?
Важко віднайти слова, щоб пояснити, наскільки вона мене діставала всім своїм виглядом. Клята Шу. Але, схоже, вечерю було закінчено, батько дивився на неї так, наче збирався розпочати ніжні торкання-цілування саме зараз, мені хотілося запастися крізь землю. «Що ти робиш?» – я нічого такого не робив. «Ти тримаєш пальці в келиху з вином. У мене подібне робила одна подруга в нервовому диспансері», – Клята Шу пирснула. О, то вона ще й лікувалася, не думаю, що з успіхом, Мати Божа, бідний тато! Пальці я витяг. «О, точно, ти бач, дякую. Не помітив».
Так смішно, я терпіти не міг словесних штампів, не те, щоб ніколи не вживав – вживав, але не навмисно, а зараз подумки не міг здихатися слів: «То мені відтепер називати вас мамою?» Ще трохи, і я це скажу. «Ти на мене так зараз подивився… По-родинному», – раптово почув я. Клятій Шу було весело. Думаю, що я дивився на неї, як оскарівські номінанти на переможця. З надзвичайною любов’ю, чесними очима. Дивне в неї уявлення про родину. «Слухай, мамою мене не треба називати, а от на «ви» краще не звертатися, краще на «ти», я ж не набагато старша за тебе!» – «“Ти” ти в мене отримаєш тільки подумки», – солодкаво посміхнувся я. «То ви вже йдете?» – спитав. Вона мовчала, теж посміхалася. Змія. «Так, ти відпочивай, а ми підемо до Шу». У Клятої Шу є хата. Ну що ж, це непогана звістка. «Допомагати прибиратися мені не треба». – «А ми й не збиралися», – сказали вони, батько ляснув мене по плечу, вона підморгнула, вдяглися та вшилися. Молодята. Лайно.
3
Клоун продовжував розповідати мені свої історії. Починав одну, повертав на іншу, зупинявся ще на одній, знову повертався до першої – наче хлопчисько, що стрибає по сходах, – і так протягом усього часу нашого випадкового співіснування. І коли ми нарешті добігли до своїх воріт і нам повідомили, що виліт затримується, і коли ми сиділи на незручних крісельцях та чекали свого літака, і впродовж усього перельоту. Він час від часу дивився мені прямо в очі так, що я ніяковіла. Бо мало хто за все моє життя перевіряв у такий спосіб, плачу я чи ні і чи все зі мною гаразд. Я пам’ятаю, коли маленькою була чимось засмучена і такою вкладалася спати, згодом тихенько до кімнати входив мій батько, піднімав краєчок ковдри, придивлявся та прислухався – рюмсаю я чи ні. А я намагалася дихати рівно. Він тоді торкався подушки, зазвичай вона була волога, бо я таки плакала, цілував мене в маківку і говорив, що все минеться, і не такий уже то був страшний дракон, я сама набагато страшніша. Батько смішив мене. Незвичним було те, що зі мною зараз дійсно було все гаразд.
«Слухайте, а чому б нам не лишитися тут, у Парижі, на ніч? Вип’ємо вина, скуштуємо устриць, прогуляємося по території аеропортівського готельчика, поспілкуємося? Навіщо нам так поспішати до Києва, у вас версії є?» – пролунало несподівано. Я засміялася трохи нервово. «Це було б чудово, але ви не знаєте, яка в мене мама». – «Мама?» – він був здивований. Я розумію, що коли йдеться про жінку мого віку, про маму думаєш щонайменше, першими згадуються коханці, чоловік, діти, а не матір. Із чоловіками я розлучилася, дітей у мене не було, мій коханець паралельно був чиїмось чоловіком, йому ще бракувало за мене нервуватися, а от мама в мене дійсно була – одна, єдина і дуже нервова. «Я зараз вам дещо розповім про маму».
Одна історія про рідну матір від Шу
Мій батько – завзятий мисливець та рибалка. Полювати, щоправда, він припинив після одного випадку, коли заблукав лісовими-сільськими дорогами та виїхав на поле, яке було цвинтарем для корів. Після того, як батько тим полем пройшовся, надивився різних коров’ячих решток та проблювався так, що от-от виблював би внутрішні органи, він відмовився вживати м’ясо та припинив полювати. А рибалити продовжує досі. Цікаво, чи існують десь цвинтарі для риб? Але я трохи відволіклася.
У той час, коли стався цей випадок, батько з друзями поїхав на зимове полювання. Він виїхав традиційно в п’ятницю і сказав мамі, що повернеться в неділю, бо в понеділок йому слід було приступати до роботи.
У неділю ні батько, ні його друзі не повернулися. І в понеділок також. Зупинятися вони мали намір посеред лісу, тобто до будь-якого населеного пункту було бігти далеченько, а мобільних телефонів тоді ще ніхто не мав. Я не дуже хвилювалася, бо за ці дні стало зимніше, вдарив хижий мороз, батькова машина була доволі стара, тож я припустила, що вона в них не заводиться і зараз усі дружно розмірковують над тим, як виправити ситуацію. Дорослі кмітливі чоловіки, з рушницями, горілкою та харчами, що з ними може статися? Мати так не думала. Мати не вміла думати позитивно. Коли я затримувалася десь у друзів на годинку, у мамчиних думках мене вже було зґвалтовано, і саме зараз маніяк думав, куди діти моє розчленоване тіло. Під кущ кинути, скласти в лантух та втопити, чи зарити? Тобто подумки мати була з ним.
Одного разу ми з моїм першим колишнім чоловіком застрягли в ліфті з нарядом міліції та простирчали там близько години. За цей час мати встигла поставити на вуха дільничного інспектора. Міліціонери, що застрягли з нами, були їй за це вдячні, бо вони їхали за викликом на побутову бійку – «чоловік, дружина та сокира», їхнє керівництво матюкалося в рації, але ніхто допомогу не викликав та з ліфтерами не домовлявся. А мати майже врятувала їхню репутацію: вона збурила дільничного інспектора, він – ліфтерів, вони вивільнили міліціонерів, ті встигли вчасно, і сокиру побутової бійки було поховано. Коли мати не знала, де я або де батько, її фантазія слухняно підкидала жахливі картинки, що розважили б Чикатило.
Ще понеділок вона якось трималася, хоча діставала дзвінками дружин батькових друзів: її чомусь втішало, що й вони не повернулися з полювання. Не знаю, у чому вона вже підозрювала батька… У вівторок у її уяві вже все склалося. Це було помітно, вона була мрійлива, запивала «Персен» «Лідією» і навіть читала російські детективи.
У середу, коли я повернулася з роботи, то почула, що мати з кимось говорить по телефону. Вслухавшись у цю бесіду, я зрозуміла з ким. Мати спокійним голосом замовляла вінки. Вона погоджувала тканину, довжину стрічок, сорт квітів, тексти написів і яким кольором їх виконувати – срібним чи золотим. Щодо труни вона обіцяла зателефонувати трохи пізніше, їй було необхідно порадитися з донькою. З вівторка мати була вдовицею.
Я видрала телефонну слухавку та повідомила пані з відповідної контори, що замовлення я скасовую. «А ви, власне, хто?» – запитала вона. «Донька трупа». – «Маєте право». У четвер приїхав брудний батько, галасливий та веселий. Втяг до хати вепра. Вполювали. Звісно, що машина не заводилася, і всі вони шукали місцевих із вантажівкою, щоб зрушити її з місця, на це пішло багато часу, бо місцеві не надто охочі вештатися гаями по таких погодах. Про вінки я йому не розповідала, але вразило мене це на все життя.
