Я й не думав діставати червоні маки, я сам червонів, наче мак. Спочатку мені було холодно, я випив віскі з чаєм, потім чай із віскі, потім чистий віскі, потім мені стало спекотно і я вирішив більше чаю не пити. Тут вони й завітали. Вона в джинсах і чорному светрі, волосся зібране та гладко зачесане, як на фотці, яку мені демонстрував батько. І батько. Не пам’ятаю в чому, я на нього не дивився. Не міг.
«Привіт», – сказала вона і простягнула вологу руку. «Нервується», – констатував я навіть без задоволення. Я б теж нервувався. Власний шлунок рвав мене навпіл. «Привіт», – відповів я. «Максим», – додав. Вийшло «Привіт, Максим», наче привітався сам із собою. Почав реготати. Не знаю, як вони реагували на це, не дивився; натомість, зробивши слов’янський уклін, ледве встояв на ногах і запросив їх до кімнати. Сам здивувався, а чого, власне, я їх запрошую, це ж батькова хата. Шу була мені схожа на нечепур-циганок, які вешталися парком і намагалися ошукати натхненних студенток і викладачок розташованого поруч університету, та й узагалі довірливих позауніверситетських людей. До мене циганки не підходили, мабуть, упереджені до чоловіків. «Скоро довірливі жінки скінчаться, і циганки переключаться на недовірливих жінок, а вже потім і на чоловіків, от буде нам тоді щастя», – так мені тоді подумалося.
«Ми принесли м’ясо, рибу та соуси». – «Багато соусів», – додав батько, він піддержував її за руку. Вони якимось чином примудрялися тримати пакети з м’ясом-рибою-соусами та триматися за руки. Ідіотизм. «Давайте сюди ваші пакунки». Вони одночасно простягли мені пакунки. «Синхроністи хрінові». У мене не виникало жодної позитивної думки. Вона подивилася на скатертину. «Ми можемо це заляпати». – «Зараз, я знаю, де лежить плівкова скатертина», – сказав батько, і вони хутко схилилися над шухлядою, зіткнувшись лобами. І, звісно, розреготалися. Скільки мені ще доведеться це витримувати? Годину, тиждень, усе моє життя?
Чорт забирай! Просто з шухляди рожевими кавалками вивалилися гумові грійники. Їх було двадцять шість. Батько і Клята Шу дивилися на них, як на представників іншої цивілізації. «Ти їх що, розводиш?» – почала вона. «На продаж?» – продовжив батько. Вона тицьнула кулачком у його грудну клітину. Мабуть, думала, що це виглядає кумедно. Насправді це було огидно. Доросла жінка, яка поводиться, як хлопчисько, – мене майже знудило. А вони реготали собі, раділи грійникам, як дурний милу. «У п’ятницю не можна стільки реготати, у понеділок доведеться плакати», – видав я мамчине прислів’я. Батько принаймні реготати припинив, уважно подивився на мене, а вона продовжувала всміхатися. Мабуть, думає, що я поводжуся, як придурок. То й пішла вона. «Сідайте за стіл, я зараз це приберу і витягну скатертину», – сказав я.
Гумові грійники були схожі на дохлих камбал. Круглі та рожево-помаранчеві. В Аделіни були проблеми з кровообігом, грійниками вона намагалася підтримати тепло, щоб заснути.
Утім, навіщо я брешу? Аделіна ширялася. І я нічого не міг із цим вдіяти. «Це не твоя справа», – говорила вона. А коли вона таке говорила, то саме це мала на увазі. Я поважав її за те, що вона ніколи не грала в статеві ігри. Не кокетувала, не брехала, не намагалася виглядати слабшою або сильнішою, ніж була насправді. Коли ширки або грошей на неї не було, а таке час від часу траплялося, Аделіну лихоманило, тоді вона вкладалася в ліжко, куталася в ковдри та обкладалася гумовими грійниками. Уздовж усього свого тіла вкладала кругленькі рожеві грійники, як поросят біля свиноматки, та ще й перекладалася ними. Її худеньке тіло під вгодованими грійниками – як я сильно її любив, особливо відчував це саме в такі моменти. Нестримано та нестерпно, до болю. Коли грійники холонули, я приносив інші…
«Максе, а розкажи нам, як ти вперше опинився в Америці. Пам’ятаєш, як нам тоді було весело?» Батько був надзвичайно бадьорим, грався келихом із червоним вином, постійно прокручував його у своїх сильних пальцях, Клята Шу стежила за ним. Я знизав плечима, бо розумів, що треба було про щось розмовляти, то чого б не про це? Тим більше, це були теплі спогади. «Уперше я потрапив до США в п’ятнадцять років…» – «Та ти що? Майже, як я! Правда, я років у тринадцять», – вона миттєво перехопила ініціативу.
Я помітив, що Клята Шу спілкується так, як працюють порносайти. Варто сказати одне слово (натиснути на одне порносайтове віконце), вона відгукується кількома (відкриваються штук десять інших, і спробуй ще все це закрити, і приготуйся: наступного дня кілька з них знову виникнуть). «Ну, любонько, ти з мене слова більше не вичавиш», – застановив я собі. Батько такого собі не застановляв, він повернувся до неї, хотів слухати її історію. І Клята Шу з нею не забарилася.
Історія Клятої Шу про те, як вона вперше приїхала до США
Коли вся наша країна, у якій ми з Євгеном народилися (на це я зауважив, що теж народився в СРСР, у батька був такий здивований вигляд, наче він щойно про це дізнався – звісно, тільки ці двійко мали право народитися в СРСР), докладала зусиль, щоб перетворити холодну, наче драглі, війну на більш гарячу страву, керівним партійнім кадрам спало на думку показати американцям те найкраще, що є в СРСР, а саме – дітей. Саманта Сміт тоді прилетіла до нас, у США відрядили Катерину Личову (я не знав, хто це такі, але себе не викрив). У таку поїздку відібрали й мене.
Нас було десятеро. З цієї десятки два переможці пафосних тематичних олімпіад «Світу – мир!», цими переможцями була я та один грузинський хлоп на ім’я Давид. Чим уславилися всі інші діти, я не знаю і дотепер. Тобто всі, крім Марлена. Марлен став моїм другом, дідусь його був неабиким. Марлен це знав і визначав себе як «блатняк». Ще було п’ятеро дітей із Російської Федерації, троє з яких зовсім не знали англійської, білоруська дівчинка Міла та хлопчик із Казахстану, якого звали Авраг, натомість усі до нього зверталися: «Андрій».
Керівником у нас був Олег, кремезний хлопчина, плечі – як екран домашнього кінотеатру. Працював він у Московському міськвиконкомі. Був надзвичайно ідейною людиною, за радянську владу міг пащеки всім розідрати. Спочатку він нас усіх зібрав у Москві, де сказав таке:
1. Вам видадуть речі. Дадуть джинси та кросівки. Із собою не можна брати старі лахи. В Америці не можна приймати ніяких подарунків – в СРСР усе є, і навіть більше, ніж усе! Як подарунок можна взяти тільки книгу, показати мені, я вирішу: нормальна вона чи ні.
2. Ні з ким не зустрічатися, нікуди не тікати, газети не купувати. Ніяких гумок! Побачу – начувайтеся.
3. Усі ваші гроші, які вам подарує для цієї поїздки партія, будуть у мене. На що ви їх витрачатимете, теж вирішуватиму я. Відразу можу сказати, що це буде їжа.
4. Щовечора я буду перевіряти вас, ваші шухляди та валізи.
5. Нічого не купувати.
Я запитала, чому газети та гумки не включені в пункт «нічого не купувати», а виокремлені, і як можна взагалі щось купувати, якщо гроші все одно будуть в Олега, а витрачати їх можна тільки на їжу. Олег чемно відповів, що якщо він почує від мене сьогодні ще одне запитання, то я нікуди не поїду. «Особисто потурбуюся про це».
Перед вильотом нам дійсно видали одяг, ми переодяглися, видали й сумки, наш одяг забрали. Наче у в’язниці. Тобто тоді я не знала, як воно у в’язниці, але пізніше зрозуміла, що виглядало це саме так. У Нью-Йорку нас оселили в дорослому готелі. Я тоді думала, що бувають готелі для дітей і для дорослих, бо життя поділялося на дитяче та доросле, я думала, що і з готелями відбувається те саме. Усі ми були в захваті, але ніхто – ні Олег, ні американська сторона, яка нас гостинно приймала, – не подумав про те, що в кожному номері знаходиться міні-бар. Обслузі на це взагалі було начхати, вони до нас вихователями не записувалися, а дочекатися чайових від нас (я вже не кажу про Олега) – та годі було й думати про таке.
Уявіть собі, що з нами всіма сталося, коли я навмання відкрила дверцята міні-бару. Ха! Кока-кола в бляшанках, солоні горішки в яскравих пакетиках, шоколадки, батончики «Марс», фісташки та алкоголь. Багато різноманітного алкоголю в дуже зручній тарі. Ми відразу дотумкали, як воно працює. Випиваєш щось – вранці тобі ставлять таке саме. Спочатку Олег дивувався, чому ми то кволі, то бадьорі, то на радіо співаємо соловейками, то на прийомі в мера сумуємо та не їмо солодке. Він не розумів, як ми проводимо вечори та ранки. Горілка з лаймом, горілка з газованою водою, кола з ромом, джин із тоніком, віскі та содова, кампарі з помаранчевим соком, і все це загриз горішками, замазав шоколадками – і почуваєшся так незви-иииии-чно. Від такого перенавантаження ніжних дитячих організмів та експериментування ми прикрашали ригачками відходки. Попри все і завдяки всьому ми були щасливі й могли б щиро дякувати Михайлу Горбачову за наше щасливе дитинство.
Олег виявився не віщим, може, він і сам тихо нарубувався в номері, хтозна, але збагнув, що ми пиячили, тільки після того, як отримав на руки рахунки. Він наче сказився. У якості помсти не віддав гроші, які планував видати нам на купівлю сувенірів. На більше не спромігся. Звісно, за нас платити йому не довелося. Американці самі за все заплатили, хоча їхньому подиву не було меж. Після цього Олег потяг нас до свого номера та три години читав лекції про честь СРСР, пияцтво і про те, що він про нас напише, куди слід.
Але це було ще не все. Я довго думала, що б таке привезти рідним. Мамі я вкрала з готелю спеціальний прозорий очіпок, щоб не намочувати волосся, коли береш душ. Крім того, три банки із джемом та три банки з медом, які можна було набрати під час сніданку. Батькові – кілька пляшечок із міні-бару. Основною проблемою став подарунок для мого улюбленого кузена Яніса, йому на той час виповнилося двадцять два. Він був людиною, яка два роки охороняла труп Леніна, тобто був кремлівським курсантом, тільки за це я його обожнювала. І нарешті я придумала.
Біля нашого готелю знаходилася маленька крамничка з пресою та тютюном. Там я і побачила «Плейбой». Я витягла з кишені всі гроші, які мені вдалося вирвати в Олега, дещо позичив Марлен, і купила його. Клепок у мене вистачило на те, щоб запакувати журнал у число «Піонерської правди», ці газети нам надав Олег, мабуть, щоб ми справляли враження дітей, які щоденно читають. І поклала до сумки, у бічну кишеню.
Ми поверталися до Москви через Цюрих. І проходили там «легкий» митний контроль. Митники чомусь не полізли у нутрощі моєї сумки, а дослідили кишеню, викрили «Плейбоя» та витягли його перед світлі очі Олега. Який промовистий у нього був вираз обличчя – шкода, що в мене не було фотоапарата. Він стояв і, певно, думав: «Ну все. Доїздився. Бувай життя, бувай, кар’єро». Митники роздивлялися мене та жваво перемовлялися своєю незрозумілою мовою.
Я вирішила, що мовчати мені не слід. Тому гарною англійською почала рапортувати, що в СРСР взагалі-то сексу немає. «Сексу?» – перепитав хтось із них. Я пояснила, що сексу не в сенсі статі, а в сенсі факінгу. «Оу, факінг – ноу? Ітс імпосібл!» – обурилися недовірливі митники. «Але в мого брата секс є», – поінформувала я митників. Вони поставилися до цього з розумінням. «Тому йому важко жити, коли в нього секс є, а в країні сексу немає». Я з дитинства любила виплітати логічні ланцюги. Олег почервонів і мовчав, усі решта також.
Митники погомоніли деякий час, потім запросили мене слідувати за ними, Олег хотів приєднатися до нас, але вони сказали, що хочуть поговорити зі мною сам на сам. У кімнатці мені подарували стос «Плейбоїв», швейцарську паперову порнуху, дві відеокасети, порнографічні гральні карти, які в мене вимолив Марлен, та настінні календарі з оголеними тітками. Усе це вони запакували в непрозорий цупкий папір та вручили Олегу з проханням довезти до місця призначення та передати мені. «Це – подарунки за відвертість!» – сказали вони. «Що це за?…» – спитав мене Олег. «Ну, сувенірні календарі з казковими тваринками», – відповіла я і майже не збрехала. «Слухай сюди, Сашо Квітко, коли ти нарешті опинишся у своєму Києві, ото для мене розпочнеться казка». Вигляд Олег мав жалюгідний, з червоного він перетворився на глиноземного, та ще й спітнів. Він здавався таким вразливим. Утім, мої сувеніри він довіз. Таким щасливим свого кузена я ніколи доти не бачила!
А потім я зустріла Олега в Женеві, він очолював прес-центр Російської Федерації при ООН і був таким заповзятим демократом, за російський герб пащі готовий був подерти. А комуністів ненавидів так щиро, що не повірити в це неможливо ну ніяк. Завжди відзначався рідкісною за будь-яких часів принциповістю.
