Я його майже кохала…

Утім, не час поринати у спогади, треба думати, що робити з неприязню Макса Вітовського або де взяти книжку про приборкування дорослих дітей.

Милиця прийшов до мене варити борщ, так він сказав по телефону: «Я йду варити борща». І саме зараз захоплено жонглював буряками. З Милицею завжди все так: він забуває, навіщо взяв до рук той чи інший предмет, чим узагалі хотів займатися, але при тому постійно вигадує, чим можна себе розважити. «А ти коли-небудь почувався мудаком?» – раптом запитує він. Я тим часом копирсаюся в купі смугастих светрів Клятої Шу, мені закортіло взяти пару штук і десь подіти: знищити, викинути, зіпсувати. Щоб вони зникли. Звісно, ніхто не гарантує, що вона не піде і не купить собі ще штук вісім, але мені так легше, коли я в них копирсаюся і думаю, як я їх знищуватиму. «Тобто я в принципі мав на увазі, ти зараз мудаком не почуваєшся?» – «Не почуваюся. У мудака мають бути вуса, він не знає, хто такий Грін, його мрія – трахнути когось на столі, а всіх жінок він вважає стервами».

У Милиці падає буряк. «Мудак може бути поголеним мудаком і чудово знати, хто такий Грін. Натомість він може не знати, хто такі Вахмурка і Кржемелек, думати, що всі жінки – повії, а не стерви, і нікого не хотіти трахнути взагалі», – зауважує Милиця. Він поліз за буряком, який виявився спритним хлопчиною, чкурнув від Милиці під стіл. «Мудаки ще люблять жонглювати овочами, а потім принижуватися та просити їх виповзти з-під столу», – кажу я. «Мудаки, може, і жонглюють час від часу. Коли вони вільні від своїх повсякденних зайнять, – чую я під столом. – А повсякденно вони беруть светри молодих дружин своїх батьків і замислюють светрове викрадення або навіть убивство. От чим вони переважно займаються, приятелю». Я чую підстолове реготіння.

«От тобі смішно, так? А ти знаєш, що вона вчора запитала: “А як там Милиці ведеться?”» – «Серйозно? Її це цікавить? Клас! Що ти відповів?» – «Слухай, може, виповзеш? Якось незручно спілкуватися, коли ти вовтузишся під столом». – «Не хвилюйся, твій член у безпеці. Я буду поки що тут. Тут нормально». – «Кляту Шу насправді не цікавить, як тобі ведеться, вона постійно вигадує теми для розмови зі мною, і ти – універсальна тема. Але ти зовсім не звернув увагу на те, як вона тебе назвала». – «Повтори!» – «Милиця!» – «То й що?» – «Не то й що. Ти для неї – Милицький Сергій Владленович, от хто. Ну, я не звір, нехай Сергій. Можна було запитати, наприклад: «Максе, а як поживає твій приятель Сергій?» А не Милиця. Милиця ти для мене і батька». – «Та я майже для всіх Милиця. Мені не шкода». – «Мені шкода. Я не хочу, щоб вона зазіхала на моїх друзів, це не її справа». – «А її светри – це твоя справа?» – «Слухай, я інколи не можу збагнути, на чиєму ти боці. То на якому ти боці, Милице?» – «Зараз на правому. Лівий я відсидів». Милиці надзвичайно весело.

«Я вчора мав вільний час на роботі». – «І на що ти його згаяв?» – «Я не згаяв, я шукав в Інтернеті, що відбувалося в 1973 році». Милиця виповз із-під столу. Без буряка. «І що тоді відбувалося?» – «Та багато чого. Тобі цікаво?» – «Ну! Я навіть не уявляю собі, що тоді могло відбуватися. Мої батьки ще навіть не познайомилися. Хоча… якщо пригадати, то в цей рік умер Брюс Лі. Я це точно знаю, бо вчора дивився про нього передачу. Ти не дивився? Даремно, дуже цікаво було. Показували, як він – туди рука – фуаях, сюди ногою: вжих, бемциць, шия – уееее, знову нога – вжих, просто супер. І таке враження, що гепається прямо на яйця, а ні, встає і наче огірочок! Якби так впасти на яйця, не думаю, що можна було б так легко підвестися ще й усміхатися, тут якась східна таємниця… Що ти набурмосився? А, зрозуміло. Звісно, що про таке нецікаво слухати, треба побачити. О! А ще тоді понароджувалися лялечки! Я колись відслідковував хронологію народжуваності красунь. Чого ти мовчиш, пам’ятаєш, я тоді намагався вирахувати, коли народжуються красуні. Так от… 1973 рік… згадав! Єва Герцигова, Хайді Клум, Нів Кемпбелл і Тайра Бенкс! Вони вже зараз тітки, мабуть! Блін, а я б із задоволенням із кожною з них пере… то що ти кажеш?»

Я сказав Милиці, що в його голові купа сміття, і треба щось із цим робити. Милиця зауважив, що він не винний у тому, що в нього хороша пам’ять. «Але ти хотів розповісти про 1973 рік! То й чого мовчиш?» У цьому був весь Милиця: він спочатку верз те, що спадало йому на думку, а потім обов’язково ображався через те, що хтось, на його думку, замовчував інформацію. Йому не випадало замислитися, що декому просто не давали рота розкрити. Але я фізично не міг сердитися на нього довго. Утім, на нього ніхто довго не міг сердитися, бо то був Милиця, а він завжди такий.

«Уяви собі. 1973 року «Квіни» випустили мій улюблений альбом «Квін», а «Юрайя Хіп» – “Солодку свободу”». – «Це класні штуки! – зауважив Милиця. – І це ще не все. «Пінки» випустили «Темний бік Місяця». Узагалі для музики то був класний рік: «Абба», Стів Вандер, «Лед Зеппелін», «Бі Джис» – усі випустили альбоми, а деякі навіть по два!» – «Ну, а чого їм не випускати? В Америці були класні часи!» – «В Америці все було так, як є зараз, щоб ти знав. Наприклад, вона активізує війну на Близькому Сході при наявній паливній кризі, з одного боку (одинадцять арабських держав погоджуються щодо щомісячного скорочення здобуття нафти на 5 %, допоки США не змінить свою політику на Близькому Сході), а з другого боку, зупиняють війну проти В’єтнаму». – «Якби не араби з нафтовими вибриками, вони б азіатів ще потурмосили, як на мене». – «Я й кажу! Ти – песиміст, краще святкувати закінчення однієї війни, ніж концентруватися на початку іншої. Музики радіють миру! Вони ж усі були проти війни! Діти квітів і таке інше!» – «У мене таке враження, що ти мене не слухаєш». – «Чого ти прискіпуєшся? Я уважно слухаю, можу повторити все, що ти сказав, але продовжуй!»

«О’кей. Слухай іще. У Вашингтоні стартує Уотергейт! Мені здається, що це перша спроба «запаковування» президентів. У січні 1973-го інавгурується Ніксон, а вже в грудні присягає народові Америки Джеральд Форд, бо Ніксона зуотергейтили вщент!» – «Слухай, а ти не знаєш, хто-небудь уже написав книжку «10 ефективних способів спакувати Президента?» – «Не знаю. Можливо, вже й написали…» – «Шкода, як би це з’ясувати? Якщо ніхто не написав, то я б узявся. Була б супер-книга, з тих часів відбулося стільки гейтів… Є що аналізувати». – «У Google пошукай. А взагалі це драматична історія. Президенти спочатку брешуть. Усі. Ніхто відразу не зізнається». – «Ти б у такому зізнавався?» – «У будь-якому випадку довелося б». – «Краще пізніше, усе-таки не дуже приємна штука – публічна прочуханка, а взагалі кожний вчинок різними людьми сприймається абсолютно по-різному. Може, він думав, що чинить все тіп-топ?» – «Підслуховування? Навряд чи…» – «А що там європейці?»

«У бритишів – жахлива інфляція. Бастують шахтарі, медичний персонал, газовики та навіть державні службовці, протестують геть усі профспілки, уряду ніхто не дає спокійно жити». – «Які ж вони активні… Нам постійно дорікають пасивністю, та в нас що, була нагода гейтити та бастувати в той час? А вони тільки тим і займалися, коли наші батьки будували світле майбутнє». – «Ми зараз надолужуємо». – «Ага. А вони будують світле майбутнє. Ну, звісно, це цілком природне явище! Чи є якісь скандали? Мені подобаються скандали: коли я про таке чую або читаю, почуваюся дуже моральною людиною».

«Аякже! У Британії один високопосадовець іде у відставку через захоплення повіями та гашишем». – «Якби наші урядовці були такими вразливими, та якби додати до переліку захоплень лихослів’я та пияцтво, у країні настала б чергова урядова криза. І парламентська. І президентська». – «А що з цього всього робить наш Президент?» – «Має ж щось робити. Він же людина все-таки. Може, притуляється до вуликів та матюкається на бджіл? Хто його знає, я за ним із диктофоном не ходжу, і за його бджолами також». – «А як ти гадаєш, якщо обматюкати бджолу, вона потім робить обматюканий мед? А що буде, якщо це покуштувати?» – «Не знаю щодо меду. Але я колись був на селі, там дід мого приятеля бігав за півником та матюкався на нього – страшне! Не міг ухопити. Ми потім цього півня зжерли. Наче нічого. Але хто знає? Може, у мені щось і змінилося, тоді я про це не думав». Ми помовчали.