Вони реготали. Великі діти. «Мати Гаель дуже хоче зрозуміти, які в нас весільні традиції», – сказав Макс. «Так. Їй це цікаво. Моя мати ніколи не виходила заміж, тому їй дуже цікаво, як буду виходити я, тим більше так екзотично. Вона думає, що це має бути екзотично». – «Тобто ти та твоя сестра Катріна – позашлюбні діти?» – «Так. Безбатченки. Мати виховувала нас сама. Окрім того, у нас різні біологічні батьки. У мене – аргентинець, а хто в Катріни – ми не знаємо. Хочете, я розповім вам історію про свого батька?»
Невеличка історія Гаель Рейчел Бенвіль про її батька
У мене була одна фотокартка батька. Велика, справжній портрет. Її мені дала мати, спочатку вона думала, що треба її викинути, але потім зглянулася та віддала мені. Я з ним розмовляла, він був дуже гарний і завжди мені всміхався. А мати часто мене сварила, з батьком спілкуватися було приємніше. Його звали Андре Карлос Бенвіль. Він приїхав до Лондона, щоб видряпатися на Біг-Бен, а видряпався на мою матір. Мені вистачало його всміхненої присутності в моєму житті. Я була такою дитиною, яку не треба було бавити. Я рано навчилася читати, вигадувала ігри, у які могла гратися сама. Але інші діти так не думали. Дедалі частіше я чула, що в мене немає батька, вони дражнили мене, говорили, що я занадто чорна, бо мене засвітили, як фотоплівку, лікарі, коли мати народжувала, саме тому, що в мене не було батька. А я говорила, що мій батько на гастролях, що він відомий аргентинський музика. Вони мені не вірили та постійно глузували. Мені потрібно було віднайти справжній доказ існування мого батька, і я його знайшла.
Я замовила в одній конторі, в іншому районі, щоб зробили афішу. Туди я помістила фотокартку мого батька, а також замовила напис: «15–16 травня. Лондонські гастролі відомого аргентинського тенора Андре Карлоса Бенвіля та гурту «Емілія» (так звати мою матір). У найкращих пабах міста. Замовлення квитків (тут я дала вигаданий телефон, ну як «вигаданий», це він вигаданий для мене, а для когось домашній чи робочий)». Замовила сто штук та розклеїла по своєму району. Біля коледжу. Коло будинків. Геть усюди. Батько тепер усміхався мені вдома, коли проводжав у коледж, а потім усю дорогу супроводжував мене своїми гарячими пристрасними очима.
У коледжі почалося. Ажіотаж. До мене підходили всі: учителі, хлопці старших класів, мої однокласники. «Рейч, ти вже знаєш? Приїхав твій батько!» – «Рейч, а в тебе гарненький батько, моя мати сказала, що він солоденька шоколадка!» – «Чорнявко, гей, мала, це ж твій батько? А можна нам піти туди безкоштовно?» – «О, маленька, от від кого в тебе таке чудове чорне волосся!» – «А ти знаєш аргентинську чи вони говорять іспанською?» – «А це правда, що він назвав свій гурт «Емілія» на знак вічного кохання до твоєї матері?» Я почувалася настільки щасливою, не можна передати! Я була справжньою зіркою. Вигадувала історії про батька, про матір, про кохання. Я вміла вигадувати історії, це була моя найулюбленіша гра з дитинства. Ніхто не казав, що я чорна, тому що мене засвітили, як фотоплівку, при народженні. «Більше вони не будуть нищити мене», – подумала тоді я. Треба сказати, що з цього приводу жартів на свою адресу я більше не чула, хоча все могло обернутися проти мене, якби місцева поліція захотіла з’ясувати, хто це псує стіни повідомленнями про фальшиві концерти неіснуючих виконавців.
Дивно, але в цю містифікацію повірила навіть мати. Коли я прийшла додому, вона запитала мене: «Ти бачила афіші? Я одну взяла додому. Він майже не змінився з того часу, як ми були разом. І гурт, ти бачила, як він назвав свій гурт? Моїм іменем», – і мати заплакала, а я ніколи не бачила, як вона плаче. «Я думала, що він мене зовсім не пам’ятає, а він назвав гурт моїм іменем».
Того вечора до матері прийшли її подруги, вони обговорювали, чи варто йти на концерт, чи ні. Хтось казав, що треба зачекати, він сам нас знайде. Хтось казав, що обов’язково треба піти, ніяких зволікань. «Ти багато знала у своєму житті чоловіків, Еміліє, які назвали б твоїм іменем хоча б дерево?» А я сиділа тишком-нишком і думала: «А що буде, якщо всі ці люди і моя мати почнуть телефонувати за номером, який я зазначила на афіші?…» Але все минулося. Мати не стала телефонувати, вона сказала, що й молодою не була вродливою, а зараз він відмовиться її впізнавати. «А як щодо Гаель?» – запитала одна з подруг. «Гаель уже доросла. Захоче – піде. Навіщо мені в це втручатися?»
Я встала дуже рано і пішла здирати афіші. На деяких поруч з ім’ям батька були написані матюки, на трьох йому прималювали ріжки, ще на одній був напис «Падре Андре Карлоса Бенвіля та церковного гурту «Св. Емілія», а ще на одній «Падло Андре», ще на одній батька було закреслено, на кількох було написано «Демони в місті!», ще на одній – «Панки – хой!» Я подумала, що коли житиму одна, у мене будуть такі шпалери, на яких мені всміхатиметься батько. Завжди. Афіш було п’ятдесят сім. Куди зникла решта – хто знає. А ще відтоді мене почали називати «Гаель», а раніше звали «Рейч» або «Рейчел».
«То ти зробила такі шпалери?» – «Ні. Через Катріну. Я не хотіла, щоб вона засмутилася. Про свого батька вона так нічого і не дізналася: мати вперто повторювала, що його не було. У Катріни, на відміну від мене, прізвище матері». Милиця сказав, що не бачить у цьому нічого жахливого, у нього також прізвище матері. «І непогане!» – посилив свою позицію він.
«Але я їх зберегла. Афіші. Усі п’ятдесять сім». – «Слухай, я відчуваю, що між мною та тобою є сестрість». Гаель мені подобалася дедалі більше. – Ви вже думали над тим, як будете розважати Емілію?» – «Будете? Будемо. Не думай, що ти залишатимешся осторонь. Спочатку ми підемо гуляти Андріївським узвозом. Шу, ти підеш із нами, бо ти знаєш мову, а батько ніяк не може звільнитися раніше шостої вечора». – «А Віолетта?» – «Її секретарка повідомила, що вона звільниться надвечір. А ввечері ми підемо на балет до Оперного». – «А не холодно вештатися узвозом?» – «Узагалі-то на календарі весна». – «А за вікном зима». – «Нічого. Якщо ви турбуєтеся про мою матір, то мою матір холоди не лякають». Тут Гаель була права.
Мати Гаель Рейчел Бінвель Емілія Гуїллім виявилася опасистою білявкою, яка вирізнялася дуже дивною манерою фарбуватися та вдягатися. Свої очі вона затьмарила сірими тінями по колу. «Боже, що це з її очима?» – не витримала я і запитала в Гаель. «Мама думає, що це серпанковий макіяж». – «О!»
Але очі – то ще було нічого. Вдягнута вона була в короткі штанці, куртку, наче зроблену для велетенського гнома, а взута в гумові сланці. «Це – пантофлі?» – запитав у мене Милиця. «Щось таке». – «А ноги в неї голі?» – «Милице, поводься спокійніше, дуже тебе прошу, вона й без тебе нервується. Голі! Голі в неї ноги, тільки відчепися». Милиця справді вчепився за рукав моєї короткої хутряної куртки, він повис на мені, нахилився майже до землі, щоб на власні очі переконатися – голі ноги чи не голі. «Голі», – почула я його сопіння. «Ану, швидко встав! Припини це блазнювання!» Поруч із мамцею стояла Катріна Гуїллім. Вона таки дійсно була схожа на кобилу: роздувала повітря ніздрями, здавалося, навіть пряла вухами. Я підморгнула Милиці. «Я тебе ненавиджу», – сказав мені він.
Але історія з голими ногами Емілії Гуїллім так просто для нас не скінчилася. Поки ми вешталися Андріївським узвозом, продавці значків, вишиванок, картинок, свистунців та іншого брухту відволікалися від реклами свого товару та перемикалися на нас. Лаяли, ганьбили: «О, бач, пики які повід’їдали, а старенька мамця в сланцях, без шкарпеток… Стидалися б, а вони шкутильгають тут у теплих черевиках, регочуть, весело їм». – «Ти подивися, що вони з жінкою зробили? Самі як павичі повдягалися, а старенька? Босоніж у такий мороз! Фашисти кляті!» – «Понароджуєш таких-от виродків. Що ви гуляти виперлися в таку погоду? Без матері піти не могли, погань ви така?! Що ж ви робите?! А якщо вас роздягти?!»
Емілії ми сказали, що це з нами так вітаються. Тому вона обдаровувала торгашів царственою усмішкою. «Бач – а старенька все всміхається… Вона ж юродива, блаженна істота, а вони над нею ще й глумляться, що за діти пішли такі?! Скотиняки нечуйні!» Коли один дідусь, який оглянув нас, як ворогів народу, зупиняючись на обличчі кожного, щоб краще запам’ятати, почав всовувати Емілії вовняні гуцульські шкарпетки, ми швидко ретирувалися, хоча їй хотілося ще роздивитися картини.
