ХХІІІ Гірко було для Адама, Що сини пропали. І довгенько Адам з Євой Плакали, ридали. І ридали, й переслали: Тра було забути, Бо вмерлого, як-то кажуть, З гробу не вернути. І забули свої жалі, І весело жили, Працювали, їли, пили, Господа хвалили. І розжився наш прапрадід, Вмирати байдуже, І говорить: «Не умру Я, Бо я сильний дуже!» А бог з неба йому каже: «Сину, не хвалися! Хоч ти сильний, а зі смерті Ти даремне кпишся. Надійде година злая: Руки заболіють, Голова вся розійдеться, Ноги обімліють. Пожовтіють твої кості, Помертвіють жили, І тогді ти, як дитина, Будеш край могили». Трудно було віру дати: Сила бушувала. Но от раптом годинонька Чорная настала. ХХІV Заболіло всеньке тіло, Ноги защеміли, Засушило його кості, Жили оніміли. Голова вся розійшлася, І смерть наступає. Адам видить, що не жарти,- Сина закликає. І чуть дихає й говорить: «Сине, вірний сине! Піди; сину, на край світу, Вийди в небо синє. І скажи там слугам божим, Котрі коло раю, Oj слабий я, на постелі, Що я умираю. Попроси їх з того раю Що-небудь подати. ОЙ мій сину! то-то гірко, Гірко умирати». І заплакав наш прапрадід. Сльози проливає І в далекую дорогу Сина посилає. І враз з батьком син заплакав, Помолився богу, Поклонився батьку й неньці І пішов в дорогу. І Адаму ніби легше: Він надію має, Що достануть йому з раю, Чого він бажає. ХХV А синок пішов Адамів, Куди вели очі, І приходить на край світу Близько полуночі. І злипалось ясне небо З темною земльою, А за небом спочивало Сонце над водою. І говорить він до сонця: «Сонце, боже сонце! Покажи ти мені, сонце, До раю віконце!» Показало йому, сонце То віконце скраю, І проліз синок Адамів, І пішов до раю. І приходить він до раю: Брами під замками, Коло брами херувими З гострими мечами. І говорить син Адамів: «Ангели святії! Поступіться, відімкніте Брами віковіі. І що-небудь з раю дайте: Батько умирає!» А їден із херувимів Йому одвічає: «Раді б ми, Адамів сину, Брами відчинити. Да ключі не в нас, а в бога - Нічого чинити. Їднаково для Адама: А віддам, що маю!..» - І дав прут, що бог Адама Виганяв із раю. XXVI Повернувся син додому: Вся сім'я встрічає, А Адам посеред хати Дух свій іспускає. І кивнув на свого сина, І став говорити, Щоб йому із того прута Обручі зробити. І на троє прут розтяли, Обручі зробили І на голову Адаму Міцно наложили. І, говорять, перестало Голову ломити. Но даремне наш прапрадід Думав вічне жити. Надаремне й син таскався В далеку дорогу: Ще до рання Адам бідний Віддав душу богу. І зібрались його діти, Правнуки і внуки, І зробили домовину, Підняли на руки. І понесли, поховали, В землю закопали, І на першії могилі Гірко заридали. Заридали і могилу Слізьми оросили. І ті обручі з могили Паростки пустили. І з тих паростків потому, Де Адам і Єва, Стали кипарис, кедрина, (19-22 серпня 1856 р.)
вернуться - легендарне дерево, що мало подобу хреста; за легендою, на нім було розп’ято Ісуса Христа. |
