ІІ Пройшов місяць з того часу Другий іскінчився, От на третій в першу нічку Соломон родився. І в ту нічку ясне небо Хмарою обвилось, І в тій хмарі на схід сонця Три зорі явилось. І Давид-цар обіцявся Золотії гори, Хто лиш тілько розгадає Що ті значать зорі. І зібралось много мудрих, Стали ворожити: Той - на щастя, той - на долю, Той - на довго жити. А премудрий коло мами Тілько усміхався; І, як мудрі замовчали Він тогді озвався: «Ти не слухай їх, мій тату,- Став він говорити.- Три зорі - то три лиш роки Маю в світі жити!» І вся тая мудра зграя З встиду розбрелася, А Давидові на серце Туга заляглася. ІІІ А тим часом від дня до дня Соломон мудрився, І бог знає - де і в кого Розуму учився. Лиш кінчалося три роки - А вже був охочий Розпізнати, кілько важить Розум весь жіночий. Змудрував шайки як треба, Дістав чепець з мами, Набрав клоччя повну жменю І пішов до брами. І на брамі на желізній Він шайки чіпляє, Кладе чепець, кладе клоччя Да і розважає. Розважає і регоче. Аж приходить мати. «Що ти дієш, Соломоне?» - Почала питати. А Соломон все регоче, Її каже в очі: «Важу, мати, жменю клоччя І розум жіночий. Та дивися: сама бачиш, Голова жіноча Не заважить да й не варта Сеї жмені клоччя!» І цариця злютувалась, І пішла від него: «Чекай, сину,- розважає,- Не дарую сего!» ІV І приходить до покою, Слугів закликає, Оглянулась кругом себе, - Стиха промовляє: «Ой ви, слуги мої, слуги, Вчиніть мою волю: Вчиніть волю, щоб не було Мому серцю болю, Возьміть сина Соломона, Одягніть, умийте, Виведіть його до лісу, Серед лісу вбийте. Вбийте й серце принесіте І мізинній палець, Най загине з сего світу Соломон-поганець». Взяли слуги Соломона І ведуть убити, А Соломон вірним слугам Почав говорити: «Ой ви, слуги, вірні слуги, Душі не вбивайте, Хоть ще місяць до трьох років Пережити дайте. Я вам дам мізинний палець; Ріжте, добрі люди. А із нами єсть собака,- 3 неї серце буде!» Відрубали слуги пальця, Серце в суки взяли, І принесли до палацу, І цариці дали. І не стало Соломона, І ніхто не знає, Лиш Давид по нім, нещасний, З жалю умліває. V А Соломон серед лісу Став думу гадати: Днів лиш десять оставалось Білий світ видати. І умився, він, залився Гіркими сльозами, І на землю сировую Впав межи дубами. І ті жалі, і ті сльози Небеса пробили І усіх святих і бога В небі розбудили. І зачали святі люде Господа молити, Щоби господь Соломону Дав ще літ прожити. «Соломона,- господь каже,- Щиро я кохаю І своїх літ йому дав би, Но я літ не маю. Ви, святії мої люди, Ви на землю йдіте І для него кілька років У людей просіте!» І зійшли святі із неба, Стали скрізь ходити. І ходили, й літ просили Соломону жити. VI Цілий день вони ходили... Закотилось сонце. І приходять святі люде Під їдно віконце. Там старая баба жила, Що сто літ прожила, А ще других сто прожити Доля їй судила. І зачали святі люде Бабу ту питати, Чи не схоче тая баба Своїх літ віддати. «Нащо маю віддавати? - Баба говорила,- Коли мені літа тіі Доля присудилаї» «Старість, бабко, нам - не радість, Як старому жити- Хіба тілько свої кості Жовтії сушити. А на світі єсть дитина, Бідна сиротина, Літ не має і вмирає, Як тая билина!» І здихнула стара баба, І стала казати: «Коли так, то вже я мушу Тридцять літ вам дати. Лиш нехай дитина тая Гайом не гайнує: Нехай літа дорогії І себе шанує ...» |
