І тепер, наче за нашою власною вигадкою, на користь Діани з'явилася загадкова кармелітка з міста Лізьє, що, незважаючи на молодий вік, мала славу святенниці. Ця сестра Тереза Дитяти Ісуса та Святого Лику[276], отримавши примірник звірянь навернутої у віру, так була зворушена, що зробила Діану героїнею своєї театральної оперети «Тріумф смиренності», яку вона написала для своїх сестер й у якій серед персонажів була навіть Жанна Д'Арк. Вона прислала Діані свою світлину у костюмі Жанни Д'Арк.

Поки спогади Діани перекладали все новими й новими мовами, генеральний вікарій Рима Пароккі радо вітав жінку з наверненням, яке називав «чарівним тріумфом милості», папський секретар Вінченцо Сарді написав, що Провидіння дозволило Діані стати адепткою того таємного товариства, аби потім краще його придушити, а в «Католицькому Суспільстві» стверджували, що Діана Воґан, повернувшись з обіймів тіні до святого світла, наразі використовує свій досвід на службу церкві, оприлюднюючи матеріали, які не мають собі рівних у правдивості та користі.

Я чимраз частіше зустрічав Батая у будинку в Отьої. Які у них з Діаною були стосунки? Інколи, несподівано завітавши в Отьой, я заставав їх, здивованих, в обіймах одне одного. Діана при цьому витріщалася у стелю, маючи вигляд абсолютного раювання. Та, можливо, вона щойно ввійшла у свій другий стан і після сповіді насолоджувалася своїм цілковитим очищенням. Утім, значно більше підозр викликали у мене стосунки Діани та Таксиля. Щораз, коли я несподівано з'являвся у будинку, я бачив Діану, яка була на дивані розперезана й обіймала Таксиля, що сидів із синюшним обличчям. Чудово, думаю, хтось же має вдовольняти тілесні жадання «лихої» Діаниної подоби, бо я цього не хотів би. Мати фізичні стосунки з жінкою — це вже річ бентежна, а уявіть, якщо ще й з божевільною.

Коли я приходжу до Діани, що перебуває у «цнотливій» подобі, вона сидить, схиливши мені голову на плече, ридає, й просить втішити її. Тепло, яким віддає її тіло коло мого плеча, подих на моїх щоках, від якого віє каяттям, — від усього цього моїм тілом пробігає тремтіння, й я, враз відсторонившись, закликаю її піти преклонити коліна перед святим образом і благати прощення.

У паладійських колах (чи існують вони насправді — здається, численні анонімки засвідчують це, поза тим, аби щось дійсно виникло, тільки й треба, що говорити про це) тихцем погрожують на адресу зрадниці Діани. Тим часом щось трапилось, але ця подія повсякчас вилітає мені з голови. Відразу так і кортить сказати: помер Буллен. Та я, ніби в тумані, пригадую, що він був поряд з Діаною ще й пізніше.

Я надто багато хотів від своєї пам'яті. Треба перепочити.

Зі щоденника за 15–16 квітня 1897 року

Наразі не лише ті сторінки, на яких у щоденнику писав Далла Піккола, стають майже несамовито сплутані із записами Симоніні, хоч часто обидва пишуть про одне й те саме, а й записи, власне, самого Симоніні стають переривчастими, ніби часом йому важко згадати різні події, місця та людей, з якими він зустрічався й де бував протягом цього самого періоду. Відтинок часу, який відтворює Симоніні (нерідко плутаючи події, які цілком очевидно сталися не перед, а після), стосується подій починаючи від уже згаданого навернення Таксиля й до року 1896-го чи 1897-го. Щонайменше дванадцять років описано плетеницею приміток, декотрі з яких записано майже як стенограму, ніби автор боявся загубити спогади, що несподівано виринали у його голові, почергово змішуючи їх з переказами окремих розмов та трагічних подій.

Отож Оповідач, як з'ясувалося, позбавлений тої врівноваженої vis narrandi[277], котрої, виявляється, не додержуються вже навіть ті, хто пише щоденники, обмежиться тим, що розділить спогади на окремі розділи, так, ніби описані події мали місце одна за одною чи траплялися окремо одна від одної, хоча, найімовірніше, ці події відбувалися одночасно, як-от відразу по розмові з Рачковським Симоніні того ж вечора мав зустріч з Ґав'ялі.

Симоніні пригадує, як, навернувши Таксиля на путь віри (хтозна, чому пізніше Далла Піккола його, так би мовити, прибрав), він вирішив якщо не стати до лав масонів у повному сенсі, то відвідувати більш-менш республіканські кола, де, на його думку, масонів хоч греблю гати. Завдяки послугам людей, з якими він познайомився у книгарні на рю де Воєн, зокрема Туссенелю, його прийняли у салон Жюльєтти Ламіссін, котра на цей час уже стала пані Адам, дружиною депутата від республіканського крила, засновника «Кредіт фонсьє»[278], що згодом став довічним сенатором. Отож товстосуми, люди великої політики та культури прикрашали собою цей будинок перше, ніж з'явитися на бульварі Пуасоньє чи бульварі Малезерб, де не лише сама хазяйка зажила певної слави (навіть опублікувала твір про життя Ґарібальді), але й крутилися такі державні мужі, як Ґамбетта, Тьєр, Клемансо, й такі письменники, як Сюллі-Прюдом, Флобер, Мопассан, Тургенєв. Там-таки Симоніні зустрів незадовго до смерті чоловіка, котрий уже обернувся на пам'ятник власній персоні, увіковічений віком, латіклавією[279] та наслідками інсульту, — Віктора Гюґо.

Симоніні не звик до такого оточення. Певно, саме у цей час він зустрів у «Маньї» лікаря Фройда (про цю зустріч він писав у щоденнику за 25 березня) й усміхнувся, почувши, як той розповідав, що для того, щоб піти на вечерю до лікаря Шарко, чоловік мусив купувати собі фрак та гарну чорну краватку. А, до речі, сам Симоніні мав придбати не лише фрак та краватку, але й нову накладну бороду, виготовлену найкращим (і найпутнішим) паризьким виробником перук. Утім, хоч завдяки студентським рокам він не був культурним неуком, а за нагоди під час свого перебування у Парижі не нехтував можливістю щось почитати, у жвавій розмові з блискучими, обізнаними, часом глибокодумними людьми, які повсякчас красувалися â la page[280], він усе-таки почувався ніяково. Він був дуже мовчазним, слухав усе дуже уважно й лише зрідка обмежувався згадками про давні бої, які траплялися у часи «Ґарібальдійської тисячі», адже до Ґарібальді у Франції завжди ставилися шанобливо.

Симоніні був засмучений. Він-бо сподівався послухати не лише розмови про республіку, які на той час були менш значущими, а й дискусії переконаних революціонерів, утім, Жульєт Адам полюбляла оточувати себе російськими добродіями, які, безсумнівно, були близькими до царя, вона була англофобкою й друкувала у своєму «Nouvelle revue» твори такої особи, як Леон Доде, якого небезпідставно вважали реакціонером, у той час як його батько Альфонс був щирим демократом, однак, до честі мадам Адам, до її салону належали обидва.

Одначе звідки з'являлися антиєврейські розмови, які часто пожвавлювали бесіди у салоні, було зовсім незрозуміло. Чи їхнім джерелом була ненависть соціалістів до єврейського капіталізму, представником котрих у салоні був Туссенель, чи містичний антисемітизм, який поширювала в оточенні Юліана Глінка, котра дуже міцно була пов'язана з російськими окультистами, згадуючи ритуали бразильського candomblè[281], в який була посвячена ще дитиною, коли її батько був дипломатом у тих краях, і була близькою подругою (про це пліткували) мадам Блаватської, відомої у ті часи у Парижі великої окультистської ворожки?

Жульєт Адам не приховувала своєї нелюбові до світу євреїв, і якось Симоніні був присутнім на вечорі, де хазяйка читала уривки з твору російського письменника Федора Достоєвського, що, вочевидь, заборгував тому самому Брафману, з яким зустрічався Симоніні і який писав про Великий кагал.