Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Гадають, що увесь світ говорить французькою. Ця історія трапилася кілька десятиліть тому з тим Люка, чоловіком з геніальними здібностями, — тридцять тисяч написаних від руки документів-підробок, які він створив, цуплячи старожитній папір та висмикуючи форзаци зі старих книг у Національній бібліотеці, підробляючи різні почерки, хоч і не так вправно, як це вмію робити я… Хтозна, скільки і за які шалені гроші він продав їх тому йолопу Шалю[11] (кажуть, великий був математик, член Академії наук, але надзвичайний телепень). Ба не тільки він, а й багацько його колег-науковців справді повірили в те, що Калігула, Цезар чи Клеопатра писали французькою, як французькою переписувались між собою Паскаль, Ньютон та Галілей, тоді як навіть малеча знає, що науковці у той час писали один одному латиною. Крім того, у листах зазначалося, що Паскаль відкрив закон усесвітнього тяжіння на двадцять років раніше за Ньютона, і цього запису вистачило, аби засліпити сорбоннців, яких пожирала їхня національна зарозумілість.

Можливо, таке невігластво — наслідок скупості — їхньої національної риси, яку вони вважають за чесноту, називаючи її ощадливістю. Лише у цій країні могли вигадати цілісіньку комедію про скнару[12]. Не згадуючи вже про татуся Ґранде[13].

Про скупість свідчать їхні запилені квартири, шпалери, які ніколи не міняли, ванни, які були в ужитку ще в їхніх пращурів, гвинтові сходи з хирлявого дерева, поставлені, аби по-дріб'язковому зекономити мізерний простір. Прищепіть, як рослину, француза до єврея (принаймні німецького) і отримаєте те, що ми наразі маємо — Третю республіку…[14]

Одначе французом я зробився лише через те, що мене дратувало бути італійцем. Позаяк, коли був п'ємонтцем (за народженням), почувався лишень убогою карикатурою на галла, тільки зі значно обмеженішим світоглядом. Ці п'ємонтці висміюють кожне нововведення, яке несподівано наганяє на них жах, а для того, щоб підштовхнути їх до Королівства обох Сицилій (хоч серед ґарібальдійців уродженців П'ємонту була дещиця) знадобилося двійко ліґурійців, один фанатик Ґарібальді, а інший — чаклун — зурочинець штибу Мацціні[15]. Не згадуючи вже про того, про котрого я дізнався, коли мене відправили до Палермо (коли це було, треба відновити у пам'яті). Тільки такий бундючний чоловік, як Дюма, міг любити тих людей, можливо, тому, що вони запобігали перед ним більше, аніж те робили французи, які вважали його лише напівкровкою. Йому подобалися неаполітанці та сицилійці, котрі, як і він, були мулатами не через помилку матері-блудниці, а через історію своїх предків, які народилися від схрещення невірних левантійців, спітнілих арабів з остготами-виродками, перейнявши у своїх змішаних предків усе найбридкіше: ледачість від сарацинів, від свевів — жорстокість, від греків — непереконливість і жагу доходити у своїх теревенях до мудрувань. Про решту можна дізнатися, лишень поглянувши на неаполітанських безхатченків, що зачаровують іноземців, давлячись спагеті, запихаючи їх собі в горлянку руками й замурзуючись соком із зіпсованих томатів. Я на власні очі не бачив, та, гадаю, є такі.

Італієць — невірний, брехливий, зрадливий боягуз, який краще почувається, коли б'ється навкулачки, а не на мечах, краще обходиться з отрутою, аніж з ліками, улесливий під час перемовин, виявляє послідовність лише у тому, як повертає свій стяг за вітром — я бачив, що трапилося з бурбонськими генералами, щойно прителіпалися ґарібальдійські шукачі пригод та п'ємонтські головнокомандувачі.

Справа в тім, що італійці формують свою особистість, дослуховуючись попів — єдиного справжнього уряду, якого ми мали, відколи того збоченого останнього імператора Рима відпорали варвари, бо християнство зламало гідність людям античності.

Попи… Якими я їх знав? Непевно пам'ятаю, як у дідовому домі помічав їхні швидкі погляди, зіпсовані зуби, важке дихання та спітнілі долоні, якими вони намагалися погладити мене по потилиці. Як бридко. Ці ледарі належать до людей з групи ризику, як крадії чи волоцюги. Людина стає попом чи монахом лише задля того, щоб байдикувати, отримуючи таку змогу завдяки своїй чисельності. Скажімо, якби на тисячу вірян був один піп, тоді вони б мали стільки роботи, що не справляли б посиденьки, напихаючись каплуном. Однак урядовці, обираючи найтупіших серед найменш достойних, призначають їх єпископами.

Вони вештаються коло тебе вже від твого народження, коли тебе хрестять, потім, якщо твоїм батькам стало лицемірства, аби довірити тебе попам, вони будуть поряд з тобою у школі, на першому причасті й читанні катехізису, і на конфірмації. Вони стоятимуть поряд у день твого весілля, наставляючи тебе, що маєш робити в опочивальні, а наступного дня на сповіді питатимуть, скільки разів ти те робив, аби відчути збудження по той бік ґраток. Вони з огидою розповідають тобі про секс, та ти щодень бачиш, як вони, злізши зі свого кровозмісного ложа, навіть не вимивши рук, сідають за стіл, їдять і п'ють свого Всевишнього, згодом видзюрюючись та випорожняючись ним.

Вони неугавно торочать, що їхнє царство належить іншому світові, тож прикладають свою руку до всього, що можуть поцупити. Суспільство не досягне досконалості, аж поки останній камінь з останньої церкви не впаде на останнього попа, і тоді земля нарешті звільниться від цього поріддя.

Комуністи поширили думку про те, що релігія — це опіум для народу. Так і є, адже вона допомагає тримати на припоні спокуси підданих, бо якби релігії не було, то на барикадах було б значно більше народу, хоча у часи Паризької комуни їх там було замало, тож і вигнати їх на барикади можна було, не випробовуючи своє терпіння.

Утім, почувши від того австрійського лікаря про переваги колумбійського наркотику, я б ще додав, що релігія — то кокаїн для народу, адже вона підбурювала й зараз підбурює людей до воєн, вирізання невірних, а для християн, мусульман та інших ідолопоклонників — це дуже вагома справа; і якщо африканські народи обмежувалися винищенням один одного, то місіонери, навернувши їх, перетворили цих людей на колоніальне військо, яке якнайліпше годиться для того, аби помирати на передовій та ґвалтувати жінок, входячи у місто. Жодна людина ніколи не коїтиме зло так віддано й так завзято, як вона те робитиме в ім'я своїх релігійних переконань.

Звісно, гірші за всіх — єзуїти. Я ніби відчуваю, що утнув із ними якусь витівку чи що це саме вони заподіяли мені зло, хоч не можу згадати напевне. Чи їхні кревні брати — масони. Це ті ж таки єзуїти, тільки більш розгублені. Ті хоч би мають свою віру й знають, як нею керувати, а ці мають її надто багато й тому втрачають голову. Про масонів я почув від діда. Укупі з євреями вони відтяли голову королю. І породили карбонаріїв — це теж масони, але дещо тупіші, бо якось дозволили себе перестріляти, а потім відтяти собі голови за те, що припустилися помилки, виготовляючи бомбу, або ж стали соціалістами, комуністами чи комунарами. Усіх приставити до стіни. От молодець, Тьєр[16].

Масони та єзуїти. Єзуїти — то масони, перевдягнені жінками.

А тих жінок, судячи з моїх мізерних знань про них, я ненавиджу. Багато років я був одержимий тими brasseries à femmes[17], куди збігаються лиходії на будь-який смак. Вони гірші за будинки терпимості. Борделі хоч важко облаштувати через спротив сусідніх закладів, а от пивниці можна відкривати, де заманеться, бо кажуть, що у ці заклади лише випивати ходять. На першому поверсі п'ють, а на горішніх — віддаються розпусті. Кожна пивниця — тематична, і дівчата одягнені відповідно до теми: тут можна знайти німецьку кельнерку, а там, поблизу Палацу юстиції — офіціантку, перевдягнену в адвоката. Зрештою, вистачить і самих лише назв: «la Brasserie du Tire-cul», «la Brasserie des belles marocaines» чи «la Brasserie des quatorze fesses», що розташовувались неподалік від Сорбонни. Здебільшого ці заклади належали німцям — ось вам спосіб, як підірвати моральні засади французів. Між п'ятим та шостим округами таких пивниць із шість десятків, а по всьому Парижу — майже двісті, і всі гостинно приймають навіть наймолодших відвідувачів. Спочатку хлопці приходять туди з цікавості, потім — через розбещеність, поки врешті, якщо їхнє щастя, не підхоплять трипер. Якщо пивниця знаходиться поруч зі школою, тоді учні, щойно вийшовши, йдуть підглядати за дівчатами з-за дверей. Я ходжу туди заради питва. І щоб підглядати з-за дверей за студентами, які підглядають з-за дверей. І не лише студенти. Там вони чимало дізнаються про те, з ким дорослі водяться, та про їхні звички, що потім завжди може стати у нагоді.

вернуться

11

Йдеться про скандал, у центрі якого опинився французький математик Мішель Шаль, котрий, виступаючи перед науковцями, розповідав, що знайшов листи видатних людей. Але ці листи виявилися фальшивками, що їх продав йому пройдисвіт Врен-Дені Люка.

вернуться

12

Йдеться про комедію Мольєра «Скупий».

вернуться

13

Персонаж роману Оноре де Бальзака «Євгенія Ґранде».

вернуться

14

Третя Французька республіка — конституційний лад у Франції, прийнятий 4 вересня 1870 року, що проіснував до 1940 року. Після важкої поразки під Седаном від німців, під тиском озброєного натовпу була скасована імперія і проголошена республіка.

вернуться

15

Джузеппе Мацціні (1805–1872) — італійський революціонер, один із засновників союзу «Молода Італія», який ставив собі метою створення незалежної Італійської республіки.

вернуться

16

Луї Адольф Тьєр (1797–1877) — відомий французький політичний діяч та історик. Перший президент Третьої республіки. Автор кількох праць з історії Великої Французької революції. Енергійно та жорстоко боровся з Паризькою комуною.

вернуться

17

Заклади, що існували у Франції у часи Другої імперії. У них подавали пиво, а власне заклади були стилізовані під різноманітні теми, відповідно, клієнтів обслуговували офіціантки у тематичних убраннях, вони пили з клієнтом, і якщо він того забажає, обслуговували їх у кімнатах нагорі або у готелях неподалік, з власниками яких хазяїн цього закладу мав домовленість. Жінки платили частку своєму патронові, при цьому ще й оплачували напої та навіть сірники для свого клієнта.

3
{"b":"232187","o":1}