— Отак, сину мій, — журливо заговорив якось увечері дід, через свій маразм уже плутаючи мене зі своїм сином, важко дихаючи, зі стогоном, — зникають з лиця землі лютеранські каноніки, каноніки спільноти Сант-Еджидіо, монахи ордену братів Пресвятої Діви Марії з гори Кармель та братів з ордену босих кармелітів, монахи-картезіанці, бенедиктинці з абатства Кассіно, цирсианці, олівети, відлюдники Святої Марії з Паоли, францисканці, капуцини, облати Святої Марії, монахи ордену Святої Марії Милосердної, служителі Святої Марії, монахи спільноти Страстей Христових, домініканці, ораторіанці, а разом з ними сестри Клариси, сестри-розп'ятниці, сестри бенедиктинки-селестинки, монашки ордену Благовіщення Богоматері, монашки-баттистинки.

А потім, читаючи цей перелік, немов молитву, чимраз швидше й швидше, ніби забувши набрати у груди повітря, він виклав на стіл циветту: із беконом, маслом, борошном, петрушкою, півлітрою барбери, кролячим м'ясом, порізаним на великі шматки, завбільшки з яйце, укупі з серцем та печінкою, невеличкими цибулинками, сіллю, перцем, спеціями та цукром. Він уже майже втішився, але в якусь мить, широко розплющивши очі, ледь чутно відригнувши, згас.

Дзиґар пробив північ, нагадуючи мені, як довго я вже пишу, майже без упину. Наразі, як би я не старався, я вже не можу пригадати нічого, що відбувалося у роки по смерті діда.

У мене паморочиться в голові.

Уночі 27 березня 1897 року

Даруйте мені, капітане Симоніні, що встряю у ваш щоденник, який я не міг не прочитати. Але ж я не з власної волі прокинувся сьогодні вранці у вашому ліжку. Ви вже второпали, що я (принаймні сам себе ним вважаю) — абат Далла Піккола.

Я прокинувся у чужому ліжку, у незнайомому помешканні, не знайшовши жодного сліду ані своєї сутани, ані перуки. Поряд з ліжком знайшлася лише накладна борода. Яка ще накладна борода?

Кілька днів тому зі мною вже траплялося, що я прокидався, не розуміючи, хто я, тільки тоді це відбувалося у моїй власній оселі, а от сьогодні зранку я прокинувся в чужій. У мене було таке відчуття, ніби на очах гнійники. Болів язик, наче я його собі прикусив.

Визирнувши у вікно, я зрозумів, що воно дивиться на завулок Мобер, котрий розташований за рогом вулиці Метр-Альбер, де мешкаю я.

Я почав порпатися по всій квартирі, в якій, як виявляється, мешкає мирянин, вочевидь, той, якому належить накладна борода, а отже (пробачте вже мені), людина сумнівних моральних принципів. Я пройшов у кабінет, обставлений дещо хвалькувато; за завісою у глибині кімнати я побачив маленькі дверцята, крізь які потрапив до коридору. Коридор видавався театральними лаштунками, де було повно костюмів та перук, і був точнісінько такий, як той, де я кілька днів тому знайшов свою сутану. Тепер я зрозумів, що цей коридор, яким я пройшов того дня у зворотному напрямку, веде до моєї оселі.

На моєму столі я знайшов купу списаних нотатками аркушів, які, якщо вірити вашому відтворенню подій, я певно зробив 22 березня, коли я, так само, як і сьогодні вранці, прокинувся безпам'ятним. І що означає, питався я, мій останній запис, який я зробив того дня, про Отьой та Діану? Яку ще Діану?

Кумедно. Ви гадаєте, що ми двоє — одна особа. Однак у вас чимало спогадів про своє власне життя, а от я про себе знаю дуже мало. І якщо вірити вашому щоденнику, ви про мене нічого не знаєте, а ось я, здається, навпаки, пригадую про вас багацько, і — який збіг — саме про той час, про який, здається, ви анічогісінько не змогли пригадати. Тож тепер я маю сказати, що, позаяк у мене про вас стільки споминів, я — це ви?

А може, й ні, можливо, з якоїсь незбагненної причини у нас ніби співжиття, врешті, я священик, тож можу знати про вас те, що, під таємницею сповіді, ви самі мені розповіли. То я той, хто замість лікаря Фройда витяг з вашого нутра те, що ви бажали залишити там навіки похованим, а ви цього навіть не підозрюєте?

Хай там як, а мій обов'язок як священика — розповісти вам про те, що сталося після смерті вашого вельмишановного дідуся, й про те, що Господь благословив його праведним спокоєм. Звісно, якби ви у цю мить віддали Богові душу, то Він би не обдарував її цим спокоєм, адже мені здається, що ви ставитеся до собі подібних геть не по-доброму, й саме тому ваша пам'ять не хоче повертати вам спогади, які не роблять вам честі.

Утім, Далла Піккола розповів Симоніні лише доволі куценьку черговість фактів, записаних дрібним почерком, який так відрізнявся від руки самого Симоніні; проте ці факти стали для Симоніні ніби вішалкою, на яку він вішав хмару тих образів та слів, які раптово виринали у його свідомості. Оповідач намагатиметься переказати це, чи то пак до пуття все розширити, аби ця гра спонукань та відповідей стала більш логічною й аби не нав'язувати читачеві лицемірно-доброчесний тон, яким абат, нагадуючи, занадто улесливо докоряв своєму альтер еґо за огріхи.

Здається, що Симоніні не надто приголомшило ані те, що розігнали орден босих кармелітів, ані навіть те, що відійшов його дід. Можливо, він і був прив'язаний до діда, але, проживши дитинство та юність у домівці, яку, здається, придумали саме для того, щоб гнітити його, де дід та його вчителі у чорних сутанах тільки й робили, що вселяли хлопцеві недовіру, злість та образу на світ, Симоніно все менше й менше був спроможний виплекати у собі будь-які інші почуття, окрім підозріливого себелюбства, яке помалу набуло спокійної безсторонності філософського судження.

Позбавившись клопотів, пов'язаних з дідовим похороном, на який прийшов дехто з найповажніших представників духівництва й кращі із шляхетних посланців п'ємонтського товариства, що були пов'язані з Ancien Régime, Симоніно звернувся до такого собі Ребауденґо — чоловіка, який здавна був їхнім сімейним нотаріусом, котрий прочитав заповіт, за яким дід залишав онукові все своє майно. Тільки от, повідомив нотаріус (неабияк з того тішачись), через те, що старий постійно брав заставу, та через кілька невдалих інвестицій від того майна майже нічого не лишилося, хіба будинок з усім умеблюванням, яке, втім, уже давно мало відійти кредиторам, але з поваги до такого вельмишановного добродія дотепер ніхто його звідти не забирав, однак тепер на онука вони не зважатимуть.

— Бачте, адвокате, зараз уже не те, що колись було, і навіть уродженці шляхетних родин мають гнути спину задля того, щоб мати роботу. І якщо буде Ваша ласка пристати на мою пропозицію, хоч, щиро кажучи, й принизливу, я б міг запропонувати Вам місце у себе, мені б згодився молодий помічник із хоч якеньким знанням права, звісно, я не в змозі платити вам стільки, скільки варті ваші здібності, але цієї суми стало б вам, аби винайняти іншу оселю й жити скромно, але гідно.

Симоніно враз утямив, що нотаріус прикарманив чимало з того, що дід вважав утраченим через свої необережні іпотеки, але не міг цього довести, та й мав якось виживати. Він переконав себе, що, працюючи пліч-о-пліч з нотаріусом, він колись зможе віддячити тим же карбом, забравши назад усе, що той, безсумнівно, вкрав. Тож він призвичаївся мешкати у парі кімнатчин на вулиці Барбаро, заощаджувати на відвідинах усіляких ґенделиків, де збиралися його товариші, що теж прийшли працювати до Ребауденґо — жадібного, владного, недовірливого чоловіка, який ураз перестав звертатися до нього «адвокате» чи «ви», звучи просто «Симоніні», аби хлопець знав, хто тут хазяїн. Утім, пропрацювавши кілька років табеліоном[104] (так зазвичай називали цю роботу), Симоніно набрався юридичного досвіду, й хазяїн, хоч і з пересторогою, та почав йому довіряти, а хлопець уторопав, що нотаріус головно займався не стільки безпосередньо нотаріальними справами, як йому годиться, — завіренням заповітів, дарчих, угод купівлі-продажу та інших контрактів, скільки завіренням заповітів, дарчих та угод купівлі-продажу, яких ніколи на світі не існувало. Іншими словами, нотаріус Ребауденґо за пристойну платню складав фальшиві акти, підробляючи, де потрібно, чужі почерки й забезпечуючи свідків, яких вербував у шинках неподалік.