— Нам не треба нехтувати жодною професією, яка важить у суспільстві: філософів, медиків, правознавців, музикантів, економістів, іншими словами, усіх напрямків науки, мистецтва, літератури. Це неосяжна царина, в якій ми маємо проявити свій геній. Але над усе — у медицині! Адже лікарю довіряють найсокровенніші родинні таємниці, у його руках здоров'я й життя християнина. Крім того, треба підтримувати шлюби між християнами та ізраїльтянами. Впорскування незначної кількості нечистої крові у наш обраний Господом рід не спаплюжить його, а наші сини й дочки порідняться з християнськими родинами, які мають певний вплив.

— Підіб'ємо підсумок нашої зустрічі, — промовив голос тринадцятого. — Якщо золото — це перша сила у цьому світі, то друга — преса. Треба, щоб наші ввійшли до редакцій усіх щоденних газет у всіх країнах світу. Щойно ми заволодіємо пресою, ми зможемо змінити суспільне ставлення до честі, чеснот, чесності; найперша наша мета — родинне виховання. Удаймо жагучу зацікавленість в актуальних соціальних проблемах, треба взяти під контроль пролетаріат, хай наші підбурювачі проникнуть у соціальні рухи, та ще й так, щоб ми у будь-яку потрібну нам хвилину могли сколихнути його, підняти пролетаріат на барикади, на революцію, й тоді кожне з цих лих наблизить нас до нашої єдиної мети: володіння світом, як обіцяв наш прабатько Авраам. Тоді наша міць виросте, немов величезне дерево, на гілках якого з'являться фрукти, що звуться багатством, насолодою, щастям, владою, як винагорода нам за ганебне становище, яке протягом багатьох століть було єдиною долею народу Ізраїлевого…

Якщо мені не зраджує пам'ять, так закінчувалась доповідь про Празький цвинтар.

Дописавши своє відтворення подій, я почуваюся виснаженим: можливо, через те, що протягом усіх цих годин моє удушливе письмо супроводжувалося невеличким підпиванням, яке надавало моєму тілу сили, а душі — запалу. Поза тим, відучора у мене зник апетит, через нудоту не можу їсти. Щойно я просинаюся — блюю. Може, я забагато працюю. А може, ненависть мене схопила за горлянку й тепер пожирає мене. З плином часу, перечитуючи рядки, які я написав про празький цвинтар, я усвідомлюю, як цей досвід, моє надзвичайно переконливе відтворення єврейської змови, ненависть, яка за мого дитинства й у роки юності була, як би то мовити, уявною, зберігаючись лише у голові, як відлуння катехізису, якого мене навчав дід, наразі набула живої подоби; і тільки по тому, як я зміг змусити знову прожити цей нічний шабаш, моя лють, моя ненависть до підступності євреїв з поняття абстрактного перетворилася на глибоку й нестримну пристрасть. Господи, й справді треба було вигадати ніч на празькому цвинтарі, чи принаймні слід було прочитати мої про неї записи, аби усвідомити, наскільки мені вже остогидло, що це трикляте поріддя отруює нам життя!

Тільки тепер, прочитавши кілька разів свій документ, я зрозумів, наскільки ця місія була моя. Мені треба було за будь-яку ціну продати комусь мою доповідь, і тільки якщо я правитиму за неї, як за батька, вони повірять, що це правда, і зроблять свій внесок у те, щоб вона стала правдоподібною…

Та сьогодні ввечері краще не писати. Ненависть (або ж лише згадка про неї) спотворює розум. У мене тремтять руки. Треба йти спати, спати, спати.

5 квітня 1897 року

Учора вранці я прокинувся у своєму ліжку, одягнувся, скористався незначною кількістю гриму, яку може стерпіти моя особа. Потому я спустився вниз, аби прочитати ваш щоденник, у якому ви розповідаєте про свою зустріч з абатом Далла Пікколою, описуючи його як чоловіка безсумнівно старшого за мене, та ще й горбаня. Потім я пішов до вашої кімнати поглянути на себе у люстерко, позаяк у моїй кімнаті, як і личить священику, його немає, і хоч я не хочу опуститися до самовихваляння, та я з полегшенням зауважив, що маю правильні риси обличчя, я зовсім не косоокий, і зуби у мене не вип'ячуються. У мене чудовий французький акцент, до того ж з ледь помітними італійськими інтонаціями.

Але кого ж тоді ви зустріли під моїм ім'ям? І хто ж я тоді такий?

Пізнього вечора 5 квітня 1897 року

Я пізно прокинувся й прочитав ваш коротенький запис у своєму щоденнику. Ви жайворонок. Боже мій, пане абате, колись настане день (чи ніч), коли ви прочитаєте ці мої рядки. Тоді хто ж ви насправді? Чому саме зараз мені згадалося, що я вбив вас ще до війни?! Як же я можу розмовляти з привидом?!

Я вбив вас? Чому наразі я так у цьому впевнений? Спробуймо відтворити події. Поза тим, треба попоїсти. Дивовижно, вчора я не міг навіть думати про їжу без відрази, а сьогодні готовий проковтнути геть усе, що знайду. Коли б я міг вільно виходити з дому, звернувся б до лікаря.

Покінчивши з доповіддю про зустріч на празькому цвинтарі, я був готовий зустрітися з полковником Дмітрієм. Пам'ятаючи про те, як сподобалася Брафману французька кухня, я й полковника запросив у «Rocher de Cancale», але, здавалось, він зовсім не цікавився наїдками й ледь лизькав навіть те, що я йому замовив. У нього були трохи лукаві очі з маленькими пронизливими зіницями, побачивши які, я відразу ж подумав про куницю, хоч тих куниць жодного разу в житті не бачив (ненавиджу куниць так само, як євреїв). Дмітрій, як мені здалося, мав виняткову здатність загнати свого співрозмовника на слизьке.

Прочитавши мою доповідь, він промовив:

— Надзвичайно цікаво. Скільки?

Спілкуватися з таким людьми — саме задоволення, тож я випалив, мабуть, захмарну суму — п'ятдесят тисяч франків, пояснюючи, скільки мені коштували мої інформатори.

— Занадто дорого, — відповів Дмітрій. — Чи то пак, для мене занадто дорого. Сподіваємося розділити витрати. У нас добрі стосунки з прусськими спецслужбами, які теж мають клопіт через євреїв. Я заплачу вам двадцять п'ять тисяч і дозволяю віддати копію цього документа пруссакам, які дадуть вам решту. Я сам їм про все розкажу. Звісно, вони теж захочуть такий же оригінал, який ви віддали нам, але, як я чув від пана Лаґранжа, ви маєте надзвичайне вміння примножувати оригінали. Людину, яка увійде з вами в контакт, звуть Штьєбер.

Більше він не промовив ані слова, увічливо відмовившись від коньяку. Потім уклонився — радше по-німецькому, ніж по-російському — різко схиливши голову, майже під прямим кутом, рівно випроставшись, — а потім пішов геть. Рахунок сплатив я.

Я наполіг на тому, щоб зустрітися з Лаґранжем, який уже розповідав мені про цього Штьєбера — впливового голову прусських шпигунів. Він спеціалізувався на збиранні інформації за кордоном, але й умів просочитися у різноманітні таємні товариства та рухи, не викликаючи підозр у держави. Років з десять тому його робота була надзвичайно цінною, коли збирали матеріал на Маркса, який цікавив і німців, і англійців. Здається, він сам, чи то його агент Крауз, який користувався несправжнім ім'ям Флері, зміг проникнути у лондонське помешкання Маркса, видавши себе за лікаря, та заволодів переліком усіх членів товариства комуністів.

— Вдалий хід, завдяки якому вони змогли взяти чимало небезпечних осіб, — підвів підсумок Лаґранж.

— Марна пересторога, — зауважив я.

Щоб дозволити отак себе підманути на власній простоті, ці комуністи мали б бути пустоголовим набродом, такі далеко б не заїхали. Та, як казав Лаґранж, хто його знає. Краще вжити запобіжних заходів і покарати перше, ніж учинять злочин.

— Ми втрачаємо чудового агента служб, які збирають інформацію, коли йому доводиться втручатися у те, що вже відбулося. А наша робота — втручатися раніше, ніж щось станеться. На організацію заворушень на вулицях ми витрачаємо дріб'язок. А багато й не треба: лише кілька дюжин колишніх в'язнів та кілька поліціянтів у цивільному розграбують кілька ресторацій та пару борделів, горланячи «Марсельєзу», й підпалять кілька кіосків, і ось тоді приходять наші у формі й, удавши бійку, усіх арештовують.