— Достоєвський пише, що, попри те, що вони так часто втрачали свою землю, свою політичну незалежність, свої закони й навіть власну віру, вони завжди виживали, стаючи ще згуртованішими, ніж раніше; ці євреї такі живучі, такі винятково сильні та сповнені сил, що вони не спромоглися б вистояти, якби не мали держави над усіма державами, що існують у світі, такої собі status in stata[282], яку б вони зберігали повсякчасно і повсюдно, навіть у часи найбільших гонінь, ізолюючись та відчужуючись від народів, серед яких живуть не асимілюючись, дотримуючись єдиного принципу: «Навіть тоді, коли тебе розсипано по всім білім світі, це не має значення, май віру, й здійсниться все, що обіцяли тобі, а тим часом живи, нехтуй, поєднуйся, експлуатуй і чекай, чекай, чекай…»

— Цей Достоєвський — чудовий красномовець, — коментував Туссенель, — бачте, як розпочав, виказує співчуття, симпатію, я б навіть сказав «пошану» до євреїв: «Чи, може, я теж ворог євреям? Хіба може таке бути, щоб я був ворогом цьому нещасному народові? Навпаки, я пишу й кажу про те, чого вимагає гуманність та справедливість, про те, до чого зобов'язує людяність та християнський закон…» Чудове переднє слово. А згодом він пише про те, що цей «нещасний» народ знищує християнський світ. Фантастичний хід. Звісно, не оригінальний, якщо ви читали комуністичний маніфест Маркса. Починає з неймовірного сюжетного повороту: «На Європу насувається привид», а потім панорамно переповідає нам історію соціальної боротьби від часів Древнього Риму до наших днів, а від сторінок, які він присвячує буржуазії як революційному класу, справді перехоплює подих. Він показує нам нову неспинну силу, яка розлітається планетою, ніби творчий подих Господній на початку створення світу. А наприкінці цієї оди (яка, присягаюсь, справді захоплює) на сцену виходять підземні сили, котрі розтривожив тріумф буржуазії: капіталізм сам із власного нутра випустив своїх могильників — пролетарів. А вони так і кажуть у лоб: «Тепер ми хочемо знищити вас і заволодіти всім тим, що колись було ваше». Саме так чинить Достоєвський — він виправдовує змову юдеїв, яка керує їхнім виживанням упродовж віків. Достоєвський — справжній соціаліст.

— Він не соціаліст, — утрутилася всміхаючись Юліана Глінка. — Він — мрійник, а тому каже правду. Бачте, як він випереджає, на перший погляд, більш доцільне заперечення, мовляв, якщо й існує споконвічно «держава в державі», то вона є лише наслідком одвічних переслідувань, які її породили, і якщо зрівняти євреїв у правах з корінним населенням, держава та зникне. Але Достоєвський застерігає, що це помилкова думка! Навіть зрівнявшись у правах з корінними, євреї все одно не позбавляться свого непохитного переконання, що колись прийде Месія, який мечем своїм підкорить усі народи. А тому єдине діло, якому вони віддають перевагу, — торгівля золотом та коштовностями. Тоді, у годину, коли прийде Месія, вони не відчуватимуть зв'язку з землею, яка їх прихистила, а тому спокійнісінько заберуть із собою все своє майно, коли, як поетизує Достоєвський, «засяє промінь світанковий» і обраний народ забере цимбали, барабани, цевниці[283], й срібло, й добро, й святиню, й понесе у «старий дім», у Палестину.

— У Франції до них надто поблажливі, — мовив Туссенель, — тому зараз вони хазяйнують на Біржі та у фінансах. Тому соціалізм без антисемітизму існувати не може… Невипадково ж євреї запанували у Франції, саме коли у цій країні запанували нові капіталістичні принципи, які прийшли до нас з того боку Ла-Маншу.

— Пане Туссенель, ви надто все спрощуєте, — відповіла Глінка. — У Росії серед тих, кого отруїли революційні ідеї Маркса, якого ви так вихваляєте, чимало євреїв. Вони повсюдно.

Потому вона обернулася до салонних вікон, ніби вони вже чекають її за рогом зі своїми кинджалами в руках. А Симоніні, знову охоплений своїми дитячими страхами, згадав про Мордехая, що посеред ночі підіймається сходами…

Симоніні враз визначив у Глінці свою потенційну клієнтку. Він почав сідати поряд і неабияк упадати за нею, звісно, йому це коштувало певних зусиль. Наш герой не надто знався на тонкощах жіночих чар, але навіть він усвідомлював, що писком вона скидалася на куницю, а її очі знаходились надто близько до перенісся, а от Жульєт Адам, хоч і була вже не такою, якою він знав її двадцять років тому, досі мала чудову поставу й приваблювала своєю величністю.

Поза тим, Симоніні не надто втрачав рівновагу поряд з цією жінкою, він вислуховував її фантазії й навіть удавав цікавість, коли та розповідала про те, як марила, побачивши примару гімалайського гуру у Вюнсберзі, який посвятив її в якесь одкровення. Отож це була особа, якій можна було запропонувати матеріали проти юдеїв, прилаштувавши їх до жіночих нахилів до езотерики. Тим паче, ходили чутки, що Глінка була небогою генерала Оржеєвського, людини, яка має у таємній поліції певну вагу, й таким робом якось була завербована Охранкою — імперською розвідувальною службою й прив'язана (втім, досі не зрозуміло, в якості кого — підлеглої, співпрацівниці чи прямого конкурента) до нового голови відділу зовнішньої розвідки Петра Рачковського. «Le Radical», газета лівого спрямування, висловила припущення, що Глінка отримувала засоби до існування, систематично викриваючи російських терористів, які знаходяться у вигнанці, а звідси випливає, що ця жінка не лише відвідувала салон мадам Адам, але й крутилася у середовищах, до яких Симоніні не мав змоги дістатися.

Треба переробити згідно зі смаками Глінки розповідь про празький цвинтар, прибравши звідти розтягнуті уривки про економічні заміри й зробивши акцент на більш-менш месіанських моментах у бесіді рабинів.

«Порибаливши» трішки у творах Ґуґено та іншій тогочасній літературі, Симоніні написав про те, як рабини нібито мріють про повернення Володаря, обраного Господом як Царя Ізраїлю, мета якого — звільнитися від свавілля гоїв. Тому Симоніні додав до своєї розповіді майже дві сторінки всілякої месіанської маячні, штибу «завдяки могутності й жахіттю Сатани царство Царя-звитяжця Ізраїлю наближається у наш невідроджений світ; цар, народжений з крові Сіону, Антихрист, уже близько до трону світового панування». Однак, зважаючи, що у царському оточенні одна лише думка про республіку наганяє жаху, Симоніні уточнив, що лише республіканська система правління, обличчям якої є народ, надала б євреям можливості, завоювавши більшість, увести закони, необхідні для досягнення їхніх цілей. «Лише такі йолопи, як гої, — казали рабини, — можуть повірити, що у республіці будуть вільнішими, ніж у авторитарній державі. Але ж усе достоту навпаки: при авторитаризмі правлять мудреці, а в республіці влада належить плебсу, якого євреї можуть легко підбурити». Тим, як республіка могла б співіснувати з Царем усього світу, не надто переймалися: випадок Наполеона III, який ще був свіжий у пам'яті, доводить, що республіка може створити імператорів.

Проте, коли згадав про дідові розповіді, Симоніні спало на думку прикрасити свою історію довгими розмірковуваннями на тему того, як працював і як має функціонувати таємний уряд світу. Кумедно, що Глінка зовсім не усвідомлювала, що аргументи достоту такі самі, як і в Достоєвського, а може, усвідомлювала, й саме тому цей надзвичайно древній документ підтверджує слова Достоєвського, засвідчуючи, що йому можна вірити.

Отож з розмови на празькому цвинтарі випливало, що насправді саме євреї-кабалісти стояли за хрестовими походами, бо мали на меті повернути Єрусалиму велич центру Всесвіту, ще й завдяки (і тут Симоніні знав, що йому буде де розгулятися) всюдисущим тамплієрам. Прикро, що згодом араби вигнали хрестоносців до моря, й тамплієри скінчили саме так, як скінчили, бо інакше б план здійснився на декілька століть раніше.

«З такими перспективами, — нагадували рабини з цвинтаря, наприклад, Уманезімо, — Велика Французька революція й американська Війна за незалежність зробили свій внесок у те, щоб підірвати християнські принципи та пошану до володаря, готуючи підґрунтя до підкорення світу євреями. Певна річ, що аби досягти цієї мети, вони мали б створити собі поважний вид, тобто заснувати масонські ложі».