Так ми дожили до війни. Лаґранж, звісно, часом давав мені звістки, які я мав передати ворогові, але, як сказав Ґодше, наразі пруссаків Париж не цікавив, адже здебільшого вони переймалися тим, скільки війська має Франція в Ельзасі, Сен-Прива, Бомоні, Седані.
Аж до самісінької облоги Париж жив веселощами. Та у вересні вирішили позакривати всі концертні зали, не лише аби можна було брати участь у фронтовій солдатській драмі, а й для того, щоб відрядити на той самий фронт пожежників, які перебували на чергуванні, однак уже за місяць театр «Комеді Франсез» отримав дозвіл показувати вистави задля підтримки сімей полеглих солдат, хоч і показували ті вистави в умовах економії: без опалення, встромивши свічки туди, де мали б стояти гасові лампади. Пізніше у Амбіґу, Порт-сен-Мартен, Ле Шатле та Атенеї теж поновили деякі вистави.
Найважчі часи настали після Седанської трагедії[215]. Наполеон потрапив у ворожий полон, імперія впала, країну охопили майже (знову ж таки «майже») революційні заворушення. Було проголошено республіку, хоча, як мені дали зрозуміти, у лавах самих республіканців не було єдності: одні вбачали у цьому можливість соціальної революції, а інші — були ладні підписати мирову з ворогом, аби лишень не допустити такого реформування, адже, як казали, воно б обернулося справжнісіньким комунізмом.
У середині вересня прусські війська підійшли до брами Парижа й, захопивши укріплення, які мали б боронити це місто, почали його бомбардувати. П'ять місяців тривала нещадна облога, під час якої найбільшим ворогом став голод.
З політичних махінацій та маршів з одного кінця міста в інший я розумів небагато, а ще менше хотів розуміти, тож дійшов висновку, що у такі моменти краще надто вже не тинятися вулицями. А от питання харчів ще й як мене стосувалося, тож я щодня розпитував крамарів у своєму районі, як справи з поживком. Спочатку, під час прогулянок садами штибу Люксембурзького, складалося таке враження, ніби парижани живуть у череді худоби, бо у межах міста розгулювало багацько великої та малої рогатої худоби. Та вже у жовтні говорили про те, що лишилося не більше двадцяти п'яти тисяч биків та сто тисяч баранів, а цією краплиною в морі багатомільйонний мегаполіс не прогодуєш.
І дійсно, деякі сім'ї помалу почали смажити своїх золотих рибок, усі коні, котрих не забирала армія, йшли на конину, бушель картоплі коштував тридцять франків, а один кондитер, такий собі Боссьє, за двадцять п'ять продавав ящик сочевиці. Кролятиною вже й не пахло, тож м'ясники без крихти сорому продавали спочатку добре вгодованих котів, а потім і собак. Повирізали всіх екзотичних тварин із зоопарку Саду рослин[216], тож той, хто різдвяної ночі мав що тринькати, у фешенебельному ресторанчику «Вуазен» міг пригощатися міцною юшкою зі слонини, верблюжою печенею по-англійському, тушкованим кенгуру, котлетами з ведмежатини під sauce poivrade[217], м'ясом антилопи з трюфелями, котятиною з гарніром з молочних мишенят, адже наразі на дахах не те що горобчика не побачиш — пацюки та миші зникали з підвалів.
Гаразд, верблюда в їжу — ще півбіди, таке я ще стерплю, але пацюків на харч — оце вже нізащо. Навіть під час облоги у місті знаходилися контрабандисти та перекупники, тож я донині пригадую одну пам'ятну вечерю (шалено дорогу), коли я разом із кількома привілейованими особами (не всі серед них були людьми з вищого паризького товариства, але у такій скруті забувалися соціальні відмінності) не в якомусь дорогезному ресторані, а в одному gargotte[218], котрий розташовувався майже на околиці міста, смакував фазаном та найсвіжішим паштетом з гусячої печінки.
У січні з німцями підписали перемир'я, а в березні символічно здали Париж, і, мушу зізнатися, навіть мені було принизливо бачити, як пруссаки марширують у своїх шпичастих шоломах Єлисейськими Полями. Потім вони закріпились на північному сході столиці, залишивши французькому уряду керівництво південним заходом, тобто фортами Іврі, Монруж, Ванве, Іссі, включно з чудово оснащеним фортом Мон-Валер'єн, з якого (і це довели пруссаки) легко можна було обстрілювати західну частину столиці.
Прусські війська залишали місто, й починав роботу новий уряд на чолі з Тьєром. Та Національна гвардія, яка вже майже не підкорялася урядові, наразі конфіскувала й сховала на Монмартрі гармати, які придбала завдяки публічній підписці. Тьєр послав генерала Лекомта, аби той забрав гармати: спочатку він наказував своїм солдатам обстрілювати Національну гвардію та натовп, проте згодом, приєднавшись до повстанців, його ж солдати взяли генерала Лекомта у полон. Тим часом, не знати як, але хтось серед повстанців упізнав ще одного вояка — генерала Тома, який під час подій 1848-го залишив по собі не надто добру славу[219]. Одначе справа була не лише у цьому: чоловік був переодягнений у цивільне, ймовірно, тікаючи через якісь свої справи, та всі вирішили, що він шпигує за повстанцями. Отож його відвели до Лекомта, й обидвох розстріляли.
Тьєр відступив разом зі своїм урядом до Версаля, і вже наприкінці березня у Парижі було проголошено Комуну. Тепер уже Тьєр зі своїми урядовцями (версальськими) взяли Париж в облогу, бомбардуючи його з Мон-Валер'єн, а от пруссаки взагалі не встрявали, навіть дещо прихильно ставлячись до тих, хто зайде на їхню територію, тож під час другої облоги провізії у столиці було більше, аніж під час облоги першої: зморені голодом своїми ж співвітчизниками, парижани таємно отримували харчі від ворога. Тож уже були люди, котрі, порівнюючи чиновників Тьєра з німцями, тихцем казали, що, врешті-решт, ці любителі кислої капусти були добрими християнами.
Саме коли повідомляли, що французький уряд відходить до Версаля, я отримав від Ґодше листа, в якому той повідомляв, що німців уже не цікавлять події у Парижі, а тому голуб'ятня та фотостудія будуть демонтовані. Але тими ж таки днями до мене завітав Лаґранж, який, здавалось, здогадався, про що мені писав Ґодше.
— Любий Симоніні, ми хочемо, аби ви робили для нас те, що робили для німців: тримали нас у курсі. Ми вже заарештували двох ваших друзів. Голуби полетіли за своїм звичним маршрутом, але все, що лишилось у лабораторії, залишиться нам. За допомогою комунікаційних ліній ми налагодили зв'язок між фронтом у Іссі та тією самою мансардою неподалік Нотр-Дам. Звідти й відсилатимете нам свої повідомлення.
— «Відсилатимете нам» — це ж кому? Ви ж були, як би це мовити, людиною з імператорської поліції, тож мали б щезнути разом зі своїм імператором, натомість зараз ви говорите, наче розвідник Тьєра…
— Капітане Симоніні, я належу до тієї когорти людей, які залишаються, навіть коли уряди відходять. Наразі я відбуваю у Версаль до свого уряду, позаяк у цьому місті зі мною може статися те ж саме, що й з Лекомтом та Тома. Ці навіжені швидкі до розстрілу. Відплатимо їм тією ж самою монетою. Коли нам знадобиться якась конкретніша інформація, отримаєте докладні настанови.
Докладніша інформація… Легко сказати, зважаючи, що у кожному кварталі відбувається щось інакше, у тих самих районах, де поважні буржуа чекають на повернення законного уряду, замкнувшись по своїх домівках, марширують загони Національної гвардії, повтикавши квіти у дула рушниць і тримаючи червоні знамена. Ані з газет, ані з базарних пліток так і не вдалося зрозуміти, хто ж дійсно входить до складу Комуни: там є робітники, журналісти, лікарі, помірні республіканці й розлючені соціалісти, навіть справжнісінькі якобінці, котрі мріють не про Комуну 1789-го, а про повернення жахливої Комуни 1793-го. Проте на вулицях панувало справжнісіньке піднесення. Якби не люди у формі, можна було б подумати, що відбуваються народні гуляння. Солдати гралися у гру, яка в Турині зветься sussi, а тут au bouchon; офіцери величалися перед дівчатами.
