Втім, повернімося до фактів. Я зустрів Лаґранжа у домовленому місці.
— Капітане Симоніні, — мовив він без усіляких світських люб'язнощів, — що ви знаєте про абата Далла Пікколу?
— Нічого. А що таке?
— Він зник саме тоді, коли виконував невеличке наше завдання. Як на мене, ви останній, хто з ним бачився: ви хотіли з ним побалакати, й я направив його до вас. А що далі?
— Далі я передав йому ту ж саму доповідь, яку я давав росіянам, аби він показав її у певних церковних колах.
— Симоніні, місяць тому я одержав записку від абата, в якій він казав щось на кшталт: «Мушу якнайшвидше з вами зустрітися, маю розказати вам дещо цікаве про вашого Симоніні». Зважаючи на тон повідомлення, хвалити вас у своїй розповіді він не збирався. Отже, що сталося між вами та абатом?
— Я гадки не маю, що він хотів вам розповісти. Можливо, він вважав свавіллям з мого боку пропонувати йому документ, який (як він гадав) я виготовив для вас. Вочевидь, він був не в курсі наших домовленостей. Мені він нічого не сказав. І я більше його не бачив, хоч мені теж цікаво, що зрештою сталося з моєю доповіддю.
Лаґранж кілька хвилин пильно на мене дивився, а потім, сказавши «ми про це ще поговоримо», пішов геть.
Не було про що ще говорити. З тієї миті Лаґранж мені з душі не злазив, та, якби мав якісь більш конкретні підозри, навіть попри те, що я закрив рота абату, мене б усе одно спіткав знаменитий удар кинджалом у спину.
Тому я вжив деяких запобіжних заходів. Звернувшись до зброяра на рю де Лапп, я попросив у нього палицю-меч. У нього була одна, але дуже поганої якості. Тоді я згадав, що просто на моєму улюбленому Passage Jouffroy я бачив такий у вітрині крамнички торгівця ціпками. Там я знайшов справжнє диво: з ручкою у вигляді змії зі слонової кістки та палицею з червоного дерева, неймовірно елегантна річ — і міцна. Одначе ручка на тому ціпкові не для того, щоб на неї спиратися, якщо у вас часом болить нога, позаяк хоч вона трошки нахилена, та радше розташована вертикально, ніж горизонтально. Проте вона чудово годилася, якщо треба використати ціпок як шпагу.
Такий ціпок — феноменальна зброя, коли ти вступаєш у сутичку із супротивником, який озброєний пістолем. Удаючи зніяковіння, ти відступаєш назад і направляєш на ворога палицю, ще краще, щоб і рука тремтіла. Той регоче й хапається за ціпок, щоб вирвати його з твоїх рук, допомагаючи тобі вистромити з палиці гострезний, колючий стержень, і поки він ошелешено намагається втямити, що тримає у руках, ти швидко проколюєш його лезом, майже без зусиль розпанахуючи його від скроні до самого підборіддя, впоперек, а може, ще й розрізуючи йому ніздрю, якщо не виколюючи око; кров, юшачи з чола, заливає йому очі. Крім того, найважливіше у цій справі — ефект несподіванки: отоді ворога буде знешкоджено.
Якщо це дрібненький нападник, скажімо, якийсь злодюжка, то ти забираєш ціпок і йдеш собі геть, залишаючи злодюжку понівеченим на все життя. А от якщо супротивник більш підступна особа, після першого розрізу, майже підкоряючись рухові руки, горизонтально розвертаєшся й одним рухом розтинаєш йому горлянку, аби нещасному більше не довелося перейматися через свій рубець.
Я вже не кажу про те, який поважний та шляхетний вид маєш, ідучи вулицею з такою палицею, хай вона й коштує чимало, але вона варта своєї ціни: часом не потрібно скупитися.
Якось увечері, повертаючись додому, я зустрів біля своєї крамнички Лаґранжа.
Я трішки повернув ціпок, але потім збагнув, що таємні служби не послали б такого, як він, позбавлятися такої особи, як я, тож я налагодився слухати.
— Отже, палиця-меч. З такою головкою це не що інше, як палиця-меч. Боїтеся когось?
— Ви мені скажіть, чи варто, пане Лаґранж.
— Нас боїтеся, адже знаєте, що ми стали вас підозрювати. Наразі, дозвольте мені висловитись коротко. Війни між Францією та Пруссією не уникнути. Штьєбер заводнив Париж своїми агентами.
— Ви їх знаєте?
— Не всіх, і саме тут уступите у гру ви. Оскільки ви пропонували Штьєберу свою доповідь про євреїв, він вважатиме вас, як би то мовити, особою, вартою довіри. Гаразд, у Париж прибула його людина, Ґодше, з яким, здається, ви вже знайомі. Гадаємо, він вас шукатиме. Станете прусським шпигуном у Парижі.
— Шпигувати проти рідної країни?
— Не будьте лицеміром, це не ваша рідна країна. Та якщо вас це так турбує, ви шпигуватимете саме для Франції. Передаватимете пруссакам неправдиву інформацію, яку ми вам надаватимемо.
— Наче неважко…
— Навпаки, надзвичайно небезпечно. Якщо у Парижі вас викриють, ми будемо вимушені вдавати, що ви не маєте до нас стосунку. Тоді вас розстріляють. Якщо пруссаки дізнаються, що ви ведете подвійну гру, вас уб'ють і, певно, у набагато менш правомірний спосіб. Скажімо так, під час цього завдання існує п'ятдесятивідсоткова ймовірність того, що ви кісток не зберете.
— А якщо я не погоджуся?
— Тоді ймовірність дев'яносто дев'ять відсотків.
— Чому не сто?
— Через ваш ціпок. Утім, не надто на нього розраховуйте.
— Я був певен, що маю щирих друзів у спецслужбі. Дякую, що дбаєте про мене. Гаразд. Я згоден без усілякого остраху, погоджуюсь заради Батьківщини.
— Ви станете героєм, Симоніні. Чекайте на накази.
За тиждень, незвично впрілий, у моїй крамничці з'явився Ґодше. Опиратися бажанню його задушити було важко, але я впорався.
— Знаєте, я вважаю вас крадієм та фальсифікатором, — мовив я.
— Не більше за вас, — відповів німець, улесливо посміхнувшись. — Гадаєте, я врешті-решт не докопався, що ваша розповідь про зустріч на празькому цвинтарі була навіяна твором Жолі, котрий скінчив за ґратами? Я б і сам до цього дійшов, та ви скоротили мені шлях.
— А чи усвідомлюєте ви, ґер Ґодше, що ворожої поведінки на французькій землі достатньо, аби доповісти про вас моїм знайомим, і тоді ваше життя не буде варте й шеляга?
— А ви розумієте, що ваше вартуватиме не більше, якщо, у випадку арешту, я назву ваше ім'я? Отже, мир. Я сподіваюся продати той розділ з моєї книги надійним покупцям, як щиру правду. Поділимося порівну, адже тепер маємо працювати разом.
За кілька днів до початку війни Ґодше привів мене на ґанок будинку обабіч Нотр-Дам де Парі, в якому один старець понабудовував чимало голуб'ятень.
— Це чудове місце для того, аби пускати голубів, бо навколо Нотр-Дам їх сотні, тож ніхто не зважатиме. Кожного разу, коли матимете корисну інформацію, напишете послання, й старий випустить голуба. Так само й ви приходитимете щоранку до нього, аби дізнатись, чи є для вас настанови. Все просто, чи не так?
— Але що саме вас цікавить?
— Ми ще не знаємо, яка саме інформація про Париж нам потрібна. Наразі ми перевіряємо передову. Але рано чи пізно, якщо ми переможемо, Париж нас зацікавить. Тому нам потрібно знати інформацію про пересування війська, чи у місті імператорська родина, настрій люду, все й одночасно з тим — нічого; настала ваша година показати свій гострий розум. Нам можуть прислужитися мапи, й ви, напевно, поцікавитеся, як можна прив'язати географічну карту на шию голубу. Ходімо поверхом нижче.
На нижньому поверсі я побачив ще одного персонажа з фотолабораторії та невеличку вітальню, де одна стіна була пофарбована у білий колір і стояв один з тих проекторів, котрі на ярмарках називають «магічними ліхтарями», бо завдяки їм на стінах та великих простирадлах з'являються картинки.
— Оцей добродій візьме ваше послання, яке б воно велике не було й скільки б сторінок не мало, й зменшить його на аркуші колодію, який і відправлять із пташкою. У місці призначення ваше послання збільшать, спроектувавши на стіну. Так само буде й з посланнями, які отримаєте ви, якщо вони будуть дуже великими. Одначе тепер пруссаку у цих місцях уже не затишно, тож сьогодні ввечері я поїду з Парижа. Ми з вами переписуватимемось записками, як закохана пара.
Лише від самої думки мене пройняла огида, та, хай йому грець, я сам у це встряв, і лише тому, що прикінчив абата. А що ж тоді діється з генералами, які вбивають тисячі людей?
