Ігор відвів задумливий погляд від сторінки. Прочитані рядки вразили його своєю проникливістю.

Думки раптом перескочили на Степана. Хто ж він такий: садівник чи лісник? Радше, садівник… Ігор замислився над своїми кулінарними уподобаннями, а точніше, над своєю байдужістю до їжі та навколишнього світу, що раз у раз зростала.

«Виявляється, я — і не садівник, і не лісник, — сумно подумав він. — Ні риба, ні м’ясо… А коли був малим, які гарні замки з піску будував на пляжі в Євпаторії! Отже, міг стати садівником».

Ігор посміхнувся спогадам. «Щось я надто серйозно сприймаю цю писанину, — подумав за мить. — Це ж не підручник з психології! Це написано людиною з народу, може, навіть без середньої освіти!»

Останні думки були якісь невпевнені. В них відчувалася така сама фальш і неприродність, які трапляються на обличчях поганих театральних акторів, коли міміка і жести не збігаються за настроєм і змістом з репліками, що вони їх виголошують.

Ігор повернувся до недочитаної сторінки.

«Світ ще не зруйнувався повністю тому, що лісники і садівники часто беруть шлюби, створюючи неприродні, але стабільні пари. Чоловік-лісник насолоджується в такому шлюбі поступливістю дружини-садівниці. А якщо чоловік-садівник бере в дружини жінку-лісника, то вона своєю стихійністю урівноважує його ідеалізм і суворо контролює його діяльність».

— Та це ж про мене і Вальку, — вколола Ігора раптова думка. — Отже, я все ж таки садівник. Або більше садівник, ніж лісник…

Читати далі цю сторінку Ігор просто побоявся. Перегорнув сторінки вперед. Побачив розділ «Подрібнення природних продуктів. Страви з гречаного і перлового борошна». Гмукнув, перегорнув ще декілька сторінок. Промайнули знайомі слова, які цього вечора набули нового змісту. Повернувся на сторінку назад. Сімдесят другу сторінку займали два рецепти: «Рагу лісника» і «Рагу садівника».

Ігор акуратно закрив рукопис, поклав на табуретку. Вимкнув настільну лампу. Ще з півгодини лежав на спині, дивився в стелю і розмірковував. Розмірковував про лісників і садівників.

Ранок він також провів за «Книгою про їжу». На сто п’ятдесятій сторінці зголоднів. Зайшов на кухню, витягнув з нижньої полиці кухонної тумби літровий слоїк з гречкою. Зварив собі гречаної каші. Їв, дивуючись, що гречка тепер видавалася йому дивовижно смачною. В кухню зазирнула мати.

— Чого це ти? — здивувалася вона. — А я борщ хотіла варити…

— Вари, — Ігор підняв на неї очі. — Борщ — страва природна. Тільки поменше солі і побільше перцю! І вибач за вчорашнє…

— Та пусте, — відповіла вона. — То що мені йому сказати?

— Твоя справа, — промовив миролюбно Ігор. — Садівники — люди зазвичай хороші. Тільки треба їх контролювати.

— В чому контролювати? — здивувалася мати. — Він же не п’є і не палить!

— Це я до слова, не звертай уваги!

Олена Андріївна важко зітхнула і вийшла.

Близько шостої години вечора Ігор дочитав рукопис Йосипа до кінця і пішов з ним до Степана. Повернення книжки — причина більш ніж поважна. А ще Ігор хотів побачити Олену. Придивитися до неї, щоб віднести її, згідно з філософствуваннями Йосипа, до «садівників» чи «лісників».

У старому будинку на дзвінок Ігора ніхто не відреагував. Натомість у новому цегляному домі Ігор побачив світло у вікнах першого поверху.

Двері в новобудову були відчинені. На подвір’ї лежали великі пластикові мішки з будівельним сміттям.

— Степане, ви тут? — гукнув Ігор, перш ніж увійти.

— Так-так, іду! — відповів голос Степана. — Ти сюди не заходь, тут курява!

На шиї Степана висіла маска-респіратор, його старі спортивні штани з обвислими колінами і смугаста сорочка набули сірого, неприємного кольору.

Вийшовши надвір, він обтрусив долонею сорочку, і навколо нього у вечірньому повітрі розпливлася хмара пороху. Потім обтрусив і спортивні штани, після чого до них повернувся їх синій колір.

— Ось, дочитав, — Ігор простягнув книгу Степану. — Цікаво… Особливо про садівників і лісників…

Степан глянув на Ігора з повагою.

— Як твій бік? — запитав садівник.

— Майже не відчуваю.

— Так і не згадав, хто тебе вдарив? — на обличчі Степана промайнула усмішка.

— Згадав, — тихо промовив Ігор. — Один «лісник»… Ви мені обіцяли показати, як правильно бити ножем.

— Що ж тут показувати? — Степан знизав плечима. — Якщо стоїш обличчям до обличчя, бити треба знизу вгору або прямо від свого живота в його живіт. Якщо він до тебе спиною, то бити треба зверху вниз, у спину або в шию. Але це недобре.

Ігор підніс руку до свого живота і, затиснувши в долоні уявний ніж, різко кинув руку вперед, так що вона зупинилась зліва від Степана.

— Так? — запитав.

— Так, — відповів Степан.

— А Олена де? — Ігор глянув за спину садівника в яскраво освітлений дверний отвір новобудови.

— В інтернет-кафе пішла, пошту перевірити, — Степан підкріпив свої слова невизначеним жестом правої руки, ніби хотів вказати напрям.

— Допомога потрібна? — Ігор кивнув на мішки із будівельним сміттям.

— Приходь завтра, — Степан зняв через голову респіратор, оглянув його. — На сьогодні досить!

Садівники і лісники не полишали Ігора й уві сні. Вони явно готувалися до бою, зайнявши позиції по обидві сторони широкої просіки, що розділяла густий ліс і старий сад. Ігореві здавалось, що фінал майбутнього бою очевидний, адже лісників було в два-три рази більше. Ігор розхвилювався уві сні, перевернувся з лівого на правий бік і відчув, як легенько, ніби соромлячись, занила майже загоєна рана. Ліг на живіт, уткнувши лице в подушку. Забракло повітря для дихання, і він повернув голову вправо, до вікна. Сон, що було відступив убік, повернувся на місце — на екран уяви Ігора. Тільки звук щез. Звуку в цьому сні було мало: дерева шуміли, дув вітер, але тепер стало абсолютно тихо і через це неспокійно.

Звідкись ззовні сну пролунав стукіт. Спочатку глухий, неначе хтось бив деревом по дереву, а потім — дзвінкіший, як від ударів палицею у скло.

— Ігоре! — пролунав одночасно з рипом дверей голос мами. — Там хтось довкола будинку ходить! Я боюся!

Ігор розплющив очі. Йому знадобилася мить, щоб відділити інерцію сну від реальності. Мати стояла поруч з його ліжком в довгій нічній сорочці, боса.

Ігор неохоче підвівся, підійшов до вікна, прислухався. Стукіт продовжувався з нерівномірними інтервалами, шибка деренчала. Очі Ігора тим часом звикли до темряви. Якийсь темний предмет лежав на стежці між порогом будинку і хвірткою.

І раптом в двері подзвонили. Стук у вікно припинився.

— Піди, подивися, — швидко зашепотіла мати. — Тільки дверей не відчиняй! Скажи, що міліцію викличемо!

Неспокій матері передався синові. Та й холодно було стояти в самих трусах і майці перед відчиненою кватиркою.

Ігор вийшов на пальцях в коридор, звернув на кухню, нахилився до вікна. Знову стало тихо. Ігор відчинив кватирку, встав на табуретку і визирнув на вулицю. Звідси темний предмет на стежці нагадував велику господарську сумку.

— Хто тут? — неголосно запитав Ігор. Запитав і прислухався.

З-за рогу будинку, від сараю, долинув хрускіт, неначе хтось став на суху гілку.

— Хто там? — голосніше запитав Ігор, відчуваючи на спині тепле дихання матері — вона від страху пішла за ним на кухню і тепер визирала у вікно з-за його плеча.

З-за рогу почулися швидкі кроки. Ігор напружився, забрав голову з кватирки, прикипів поглядом до рогу будинку. Звідти, намагаючись ступати якомога тихіше, вийшов Колян, перебігаючи поглядом від одного темного фасадного вікна до іншого.

— Гей, що ти тут робиш? — запитав здивований Ігор.

Колян не відразу зрозумів, звідки до нього говорять. Підійшов ближче і побачив нарешті свого приятеля.

— Відчини, швидше! — попросив він. Голос тремтів, неначе від холоду.

— Йди до дверей! — сказав йому Ігор і зліз з табуретки, не спускаючи очей з приятеля. Колян чомусь побіг до воріт.