— Ну що? Час на завдання?! — прошепотів сам до себе.

«Темна частина дороги» від Ірпеня до Очакова цього разу видавалася безкінечною. Може, тому, що Ігор йшов повільно, відчуваючи тягар випитого напередодні. Час змістився в голові Ігора, відчуття годин і хвилин щезло, залишився лише «темний час доби», не обмежений нічим, крім темряви.

Відчуття несподіваного, не цілком усвідомленого неспокою зупинило Ігора на хвилину. Він обмацав кишені гімнастерки, опустив долоні до галіфе, правою рукою відчув кобуру з пістолетом і тільки після цього пальці лягли на пачки радянських рублів, що відразу заспокоїло нічного мандрівника в часі, і він продовжив свій шлях.

Щойно попереду з’явилось знайоме легке світло за парканом винзаводу, і ліхтарна лампа, яка освітлювала майданчик перед ворітьми, в лівій кишені галіфе зацокав-заворушився золотий годинник, ніби в ньому була запрограмована функція вібрації, як у мобільних телефонах.

Ігор ледь прискорив крок, прикипівши поглядом до воріт.

«Зараз виїде машина, — подумав. — А потім вийде Іван з краденим вином…»

Ворота, до яких залишалося ще метрів триста, прочинилися, і на майданчик вийшов, скрадаючись, Іван Самохін. Зупинився, роззирнувся довкола, поправив міх з вином на правому плечі. Озирнувся, махнув рукою сторожу і пішов у напрямку міста, геть від Ігора.

Ігору здалося, що темрява ось-ось поглине Іванка, зробить його невидимим і захищеним, і тоді не знайде він, Ігор, нічний Очаків. Він перейшов на майже спортивну ходьбу, стримуючись, щоб не побігти, лише з однієї причини — Ігор не був певен у тому, що, біжучи, зможе тримати рівновагу, а не впаде на землю. Удари твердих підошов чобіт об дорогу, що пришвидшували свій ритм, підганяли Ігора. Він уже розмірковував легше і ясніше, ніж раніше. Пригадав собі і кімнату в домі Івана, в якій кілька разів засинав, і лише один раз прокидався. Очі ледь розрізняли спину Іванка, Ігор нервував і нарешті побіг.

— Іване! — крикнув на бігу.

Іван Самохін зупинився, зробив крок убік і аж тоді озирнувся. Помітивши людину, яка бігла до нього, він відкинув міх з вином під дерева, що росли поряд, і навіщось підняв руки.

— Ти що? — подивився на його перелякане обличчя Ігор, зупинившись.

— Ой, — хлопець витер долонею піт з чола. — Ви мене налякали, товаришу лейтенант!

Він поліз під дерево, дістав міх з вином, звично закинув його на праве плече.

— Що то вас так довго не було? — сказав він.

— Як довго?

— Дня два, напевно…

Ігор не відповів.

— Тобі не набридло вино красти? — запитав замість цього.

— Береженого Бог береже, а всіх інших — міліція, — видихнув Іванко. — Ходімо до мене?

— Куди ж іще? — гмукнув Ігор.

— Я вам там нафоткав, тільки проявляти і друкувати не вмію. Треба в салон-фотографію йти…

— Добре, підеш, — Ігор наздогнав Івана і йшов поряд з ним, заспокоївшись і рівно дихаючи.

— Я не піду, — сказав тихо хлопець. — Фотограф — єврей, він потім Фімі скаже, що я його з друзями таємно фотографував…

— Чому ж він скаже? Вони, що близькі знайомі?

— Ні, тому що єврей.

— А ти що, не довіряєш євреям? — здивувався Ігор.

— Хто ж їм довіряє? Он у нас головний технолог був Юхим Нафтулович, так заарештували ж його як шкідника і посадили!

— Дурниці говориш, — Ігор на ходу емоційно хитнув головою. — Може, ти ще й негрів не любиш, бо вони чорні?

— За що мені їх не любити? — відповів Іван. — У нас в Очакові негрів нема, виходить, не любити їх нема за що!

— Залізна логіка, — усміхнувся Ігор. — Ти багатьох сфотографував?

— Десь сімох… і окремо ще Вальку.

Розмова обірвалася. Хвилин десять вони йшли мовчки, поки Іван не відкрив хвіртку у свій двір, а потім і двері в будинок.

Присівши на диван з високою спинкою, Ігор стягнув чоботи. Тим часом Іван зайшов до кімнати зі склянкою вина.

Ігор у два ковтки випив його, кивнувши замість «дякую».

— Чи правда, що міліціонерам будуть міняти форму? — раптом прошепотів Іванко.

Ігор насторожився.

— Звідки ти знаєш?

— По радіо говорили.

— Говорили, отже, будуть, — трохи напружено відповів Ігор. — Якщо до дев’ятої не прокинусь — розбудиш! Фотосалон коли відчиняється?

— А у нас все, крім базару, відчиняється о восьмій, а базар — о шостій, — промовив Іван. — Тільки ви цю плівку краще в іншому місті проявіть, у Києві. Тому що майстер все одно скаже Фімі й усім іншим, що їх міліція фотографує. Ось, візьміть! — Іван простягнув Ігореві фотоплівку, поклав її на простягнуту долоню і вийшов.

Ігор покрутив у руці маленький чорний тубус, всередині якого ховалась від світла непроявлена плівка, покрутив та й запхав в кишеню галіфе.

Дивовижно дзвінкий ранок розбудив Ігора близько шостої. З вулиці було чути швидкі кроки перехожих, грюкали двері, рипіла дерев’яна підлога. Коли Ігор узув чоботи і трохи потупцював у них, щоб ногам стало зручніше, в кімнату заглянув вже одягнений Іванко.

— А ви чого так рано? — здивувався він. — Я думав, що піду на базар, потім повернусь, і тоді вже ми…

— Навіщо тобі на базар? — поцікавився Ігор, поправляючи гімнастерку під ременем.

— Вино віднесу мамі, їй важко самій!

— Тоді я з вами! — промовив Ігор і відразу по обличчі хлопця здогадався, що Івану ця ідея не сподобалася.

— Якщо хочете на базар, то можете позаду нас йти. Бо ж люди будуть чудуватись… Мама, я з вином і міліціонер… Вони ж знають…

— Знають, звідки вино? — криво усміхнувся Ігор.

— Звичайно, не всі… Але ж місто маленьке. Я знаю, звідки у Бартенюка коров’ячі язики, які він на базарі продає, а він знає, звідки в мене вино…

— Ну, добре, добре, — заспокоїв Іванка Ігор. — Я ззаду піду, погуляю по базару і назад.

— Погуляєте? — Іван посміхнувся. — Чи не до Вальки рудої?

— Так, і до неї, — погодився Ігор. — Може, рибу куплю… У неї ж риба не крадена, як твоє вино або ті коров’ячі язики, вона чесно в морі зловлена?

— Так, — Іван задумливо кивнув. — Добре, тільки з дому виходьте хвилини за три, коли я дверима грюкну… Ви двері також заклацніть, щоб замкнулися!

Іван вийшов. З-за дверей чулася метушня, жіночий голос, що підганяв Іванка, одноманітно-бадьоре бурмотіння радіоприймача.

Ігор почув, як гримнули двері, коли стояв біля вікна і дивився на вулицю за парканом. Так, крізь вікно, він уперше побачив матір Івана — високу дебелу жінку, яка несла дві об’ємні господарські сумки. Слідом за нею йшов худенький син, також з двома сумками. Жінка йшла впевнено, і ноша її, здавалось, не втомлювала, на відміну від її сина. В його кроках відчувалася напруга і навіть фізичне страждання, ніби він йшов по канату. Коли вони вийшли з хвіртки і повернули вліво по вулиці, Ігор рішуче відійшов від вікна.

Базар гомонів, як небачений пташиний острів, тільки «птахи» на цьому острові мали різкі тенори, альти і баритони. Зрідка піднімалося в повітря незвичне для слуху сопрано, що вихваляло свій товар.

На Ігора ніхто не звертав уваги, і це йому подобалось. Він, наче талановитий шпигун, насолоджувався своїм стопроцентним, як йому здавалося, розчиненням у «чужому» середовищі. Ловив носом дивні запахи, які були дивними тут лише для нього одного. Помічав кумедні деталі в одязі людей, химерної форми коміри пальт, навіть дивну тканину цих пальт і плащів. Але головне — в очах людей він бачив якийсь особливий, майже радісний блиск, азарт до життя, якого він досі ніколи не помічав ні в Ірпені, ні в Києві. «Може, вони всі чимось собі очі закрапують, щоб так блищали? — подумав. — Треба в місцеву аптеку зайти і запитати».

У повітрі запахло рибою, і «рибні» слова почали прориватися крізь масу інших слів, які змішалися у звукову кашу.

— Глосики, глосики, — кричав незнайомий жіночий голос.

Ігор прискорив крок, наближаючись до рибних рядів. Побачив грона бичків, що висіли під дашком над прилавком.

— Оселедець діжковий, дунайський! — заспівала баритоном товста невисока торговка в чистому білому халаті, побачивши перед собою симпатичного молодого міліціонера.