— Не потрібна, я сам.

Степан, затиснувши в руці лезо, зробив кілька різких рухів, спостерігаючи, як лезо розтинає повітря. Потім підніс його ближче до очей.

— Бачиш, міліметри два залишили, не допиляли. Ризиковано! Треба бути надто самовпевненим, щоб такі фокуси витворяти! Треба знати точну силу свого удару!

— Що ж тут ризикованого?

— Якщо при ударі ніж наштовхнеться на ребро, ручка відломиться, і той, хто б’є ножем, поріже руку об лезо… А воно, глянь, яке гостре! — він злегка провів по лезу пальцем.

— Отже, той, хто бив, знав, що не наштовхнеться на ребро, — констатував Ігор.

— Знав, — погодився Степан. — А якщо знав, то вдарив тебе, коли ти вже на землі лежав! За їхніми правилами, якщо тебе ножем, то й ти маєш у відповідь ножем бити. А не пістолетом! — Степан уважно дивився в очі хлопця.

— За чиїми правилами? — перепитав Ігор.

— За злодійськими…

Ігор замислився, згадуючи останню ніч в Очакові.

— Ви так багато про їх правила знаєте… — проговорив з повагою у голосі, — а що означає «чесне слово злодія»?

Степан гмукнув.

— Ну, — він провів долонею по своєму голеному підборіддю. — Це надійніше від «чесного піонерського», але тільки між злодіями.

— Тобто, якщо злодій дав «чесне злодійське» не злодію, то додержати свого слова не зобов’язаний?

— Злодій не злодію «чесне злодійське» не дасть, — серйозно проголосив Степан. — Це проти правил.

— Цікаво, — протягнув Ігор. — А ви знаєте, як правильно ножем бити?

— Знаю, — признався Степан.

— Покажете?

— Коли оклигаєш, тоді й покажу! Ну, відпочивай, підранок! — приязно посміхнувся садівник і, помахавши рукою на прощання, вийшов.

За вікном вже третій день падав дощ. «Книга про їжу», яку підсунув Ігореві Степан, спочатку збила з пантелику, потім розсмішила. Поряд із старовинними кулінарними рецептами, більш подібними на рецепти з народної медицини, круглим учнівським почерком були записані багатозначні роздуми про залежність долі народу від тієї їжі, яку він споживає. Деякі думки були гідні уваги, деякі, навпаки, видавалися маячнею божевільного. Одна сторінка була розкреслена олівцем на графи. Зверху, над записаним у стовпчик списком продуктів, стояли їх визначення: «ворожі», «реакційні», «шкідливі», «близькі», «природні», «лікувальні». Серед «ворожих» Ігор зауважив ковбасні вироби, макарони, морепродукти, рис, цитруси, китове м’ясо і жир. Шкідливими автор рукопису вважав кислі фрукти, оцет, оселедець і сушену рибу, халву і шоколад. В розряді «природних» опинилися гречка, перловка, пшоно, кукурудза, горох, чечевиця, бринза.

— Цікавий божевільний, — визнав Ігор, закриваючи акуратно оправлений у палітурку рукопис.

Він уже без допомоги встав з ліжка і, обережно ступаючи, підійшов до вікна, за яким розпливалися сутінки прискореного непогодою вечора.

Згадав учорашній приїзд Коляна. Не зважаючи на ще спухлі незагоєні губи, приятель посміхався і життєрадісно хвалився тим, що тепер його не «закопають», а той, хто погрожував «закопати», запропонував відкупитися легким для Коляна способом: хакернути чийсь комп’ютер і скопіювати всі файли і листування з паролями.

— Скільки він тобі за це заплатить? — запитав Ігор.

— Він мені усе пробачить, — відповів Колян.

Випили, не поспішаючи, пляшечку коньяку, привезену Коляном. Закусили яблуками з саду, які приніс турботливий Степан.

Степан зазирав декілька разів і придивлявся до Коляна. Прощаючись, приятель охоче погодився завезти у фотостудію на Прорізній чергові п’ять плівок для проявлення і друку.

Коли Колян поїхав, садівник знову постукав у двері.

— Це був твій друг, банкір? — спитав він.

— Не банкір він, а комп’ютерник. У банку працює.

— За віком він для моєї дочки в чоловіки підходить, — задумливо промовив Степан.

— Краще не треба, — Ігор подивися в очі садівнику чистим, добрим, щирим поглядом. — Він підробляє хакерством, а це небезпечно…

— А що це таке? — обличчя Степана прибрало здивованого виразу.

— По інтернету інформацію з чужих комп’ютерів краде.

— То він — злодій? — здивувався Степан.

— Ні, хакер.

Погляд Степана став недовірливим.

— Це він тобі «чесне злодійське» давав?

Ігор розсміявся.

Перш ніж вийти, садівник поцікавився враженням Ігора про рукопис.

— Цікаво, дуже цікаво, — промовив Ігор, не бажаючи завершувати розмову з Степаном суперечками або образами.

Степан ледь помітно посміхнувся.

— У цій книзі написані серйозні речі! — сказав він. — Ти уважніше вчитуйся!

Спогади про вчорашній вечір перервала вантажівка, що загуркотіла за вікном. Ігор повернувся до ліжка, ліг. Вимушене тимчасове ув’язнення в своїй кімнаті налаштовувало на спілкування. Вчора він однаково радів і розмові з Коляном, і бесіді з садівником. Сьогодні ж вечір тягнувся безглуздо і повільно. Мати дивилася телевізор. Лікар зі швидкої допомоги прийшов і пішов, сказавши, що рана на диво швидко загоюється.

Ігор вже вирішив погасити світло і лягти спати, як до кімнати постукав і зазирнув Степан, одягнений у новий костюм.

— Ігоре, парасолю позич, — попросив він.

— Куди ви в таку негоду?

— Та в кафе, знайшов одне приємне місце.

— В коридорі, на вішаку, — підказав Ігор.

— Там жіноча, червоного кольору. А я у тебе чорну бачив!

Ігор пригадував місцезнаходження парасолі.

— Там подивіться, — вказав рукою на шафу, — зверху.

Садівник знайшов парасолю, подякував і пішов.

Ігор погасив світло, проте, довго не міг заснути. Сумбур думок крутився одночасно навколо Фіми Чагіна, леза в його тілі, Йосипа, «Книги про їжу», написаної тим таки Йосипом, Вальки з її страхом. В роті, чи то як післясмак, чи то як згадка, легко запекло, як тоді, після випитої у Фіми самогонки.

Ігор неохоче встав, пішов на кухню і, не запалюючи світла, налив собі чарку коньяку. Присів до столу, скуштував.

Йому здалося, що саме в такий час він зазвичай і пив коньяк, перш ніж одягнути міліцейську форму і вийти на знану лише ним одним дорогу в минуле, в Очаків 1957 року. Раптом Ігору стало страшно і холодно. Причину він не розумів, аж поки не зауважив, що сидить на кухні у самих трусах, а крізь відчинену кватирку тягне холодом, бо надворі періщить дощ.

Допивши коньяк, повернувся в ліжко, заліз під ковдру. Почав думати про руду Вальку. Непокоївся за неї, переживав.

— Не дай Бог, з нею щось станеться, — прошепотів Ігор, лежачи з розплющеними очима. — Не дай Бог! Я йому не подарую!

І в цих останніх своїх словах перед сном він вловив не свою, а чиюсь чужу злість і жорстокість. Ніби не він це сказав, а актор у кривавій кінодрамі.

Зранку в будинку зчинився незвичний шум. Щось дзвеніло. Рипіли двері. У кімнату швидкою ходою увійшла мати, поставила відро з водою, почала мити шваброю підлогу.

Ігор спостерігав за нею з ліжка кілька хвилин. Дивувався, що вона навіть не подивилася в його бік, не привіталася.

— Що сталося? — запитав нарешті.

— Брудно в домі, — заклопотано промовила Олена Андріївна. — А сьогодні гості приїжджають!

— Які гості?

— Дочка Степана зі Львова. Він вже за нею на вокзал поїхав, зустрічати.

Ігор встав, натягнув спортивні штани. Торкнувшись пальцями перев’язаної рани, здивувався майже повній відсутності болю.

— Поснідай, будь ласка, сам, — сказала мати, відірвавшись від швабри.

На кухні було вже прибрано, тільки підлога ще не висохла.

Підсмаживши собі яєшню, Ігор сів за стіл. Вікно вабило погляд своєю оновленою прозорістю. А за вікном — сухо і ясно. День обіцяв бути чудовим.

«То що, Степанова донька у нас житиме? — подумав раптом Ігор про дочку Степана. — Батько — в сараї, а донька — у нас? Оригінально!»

— У тебе є жінка? — заскочила Ігора зненацька мати, що стояла у дверях.

— Не зрозумів, — ошелешено протягнув Ігор.

— Жінка, старша за тебе, — додала Олена Андріївна.