Переніс фотографії на флешку, поклав її в кишеню куртки.

— Мамо, я до міста! — сказав Олені Андріївні. — Увечері повернусь. Щось привезти?

Олена Андріївна покинула прасувати. Замислилася.

— Чорного хліба, якщо буде свіжий! — нарешті мовила.

Сонце піднімалося вище. Повітря ще зберігало приємні теплі пахощі літа. Осінь поки не відчувалася, ніби не слідкувала за календарем. Тому й трава була ще зелена, і листя на деревах. Маршрутка на Київ під’їхала до зупинки хвилин за п’ять, підібрала Ігора і так рвонула з місця, ніби за кермом сидів Шумахер, а не неголений немолодий дядько в кепці, чоловік місцевої аптекарші.

Водій умикнув «Шансон» і озирнувся на салон, перевіряючи: чи не буде протестів з боку пасажирів. Пасажири ж бо різні бувають! От, наприклад, колишня директорка школи — вона «Шансон» й на дух не переносить. Він, водій, щойно її побачить, взагалі радіо вимикає. Але сьогодні вона, напевно, в Києві справ не має, тож можна проїхатися з музичкою.

Ігор почав думати про Степана і його татуювання. Механічно перевірив рукою: чи на місті флешка.

На мить виник сумнів: чи не бреше цей Степан? Може, насправді там якісь зеківські еполети були наколоті і він їх просто прибрати хотів, щоб не лякати людей своїм в’язничним минулим? До речі, треба би було спитати: чи не сидів він сам? Адже батько, за його словами, тричі сидів! А яблуко від яблуні… Хоча, що він сам, Ігор, про свою «яблуню» знає?! Доброго — нічого! Не приведи Господь, він теж таким стане?!

Доречно, точніше до теми його роздумів, цієї миті на «Шансоні» почалася жалібна зеківська балада про матір, що чекає сина з зони. Почалася, і збила Ігора з думки.

Так він і доїхав за півгодини до Києва, дивлячись у вікно маршрутки і ні про що вже не думаючи.

Далі вже на метро до Контрактової площі.

Його друг дитинства Колян працював програмістом у банку. Може, і не програмістом, але займався він комп’ютерами. Чи то ремонтував їх, чи то програми контролював. У кожному разі, серед знайомих і друзів Ігора він був єдиним фахівцем з комп’ютерів, і, як багато хто з них, був трохи химерний, ніби сам заразився колись комп’ютерним вірусом. Міг раптом ні сіло ні впало змінити тему розмови або замість відповіді на конкретне запитання почати верзти якісь нісенітниці. Він і десять років тому таким був, і двадцять. Пощастило їм, що росли разом, вчилися в одній школі, і навіть армія їх не роз’єднала — опинилися в одній частині під Одесою.

Для Коляна ця служба минула безтурботно. Командиру частини якраз комп’ютер у кабінет поставили. Колян швидко навчив його найголовнішому — бавитися в комп’ютерні ігри. І полковник щотижня відправляв його в Одесу за новими іграми.

А Колян не дурень: більше однієї гри за раз ніколи не привозив.

Ігор часто заїжджав до нього, коли бував у Києві. Просто так, без діла. Побалакати, пива випити. Робочий режим у Коляна був не суворий. Лише один раз його викликали на роботу по мобільному — зависла якась програма.

«Він там наче черговий лікар», — подумав тоді Ігор.

Із банківських глибин Колян «випірнув» з парасолею в руці.

— Дощу ж нема! — здивувався Ігор, побачивши парасолю.

— Зараз нема, — погодився Колян, — а за півгодини все може змінитися! У нас же зараз погода, як курс долара. Може по кілька разів на день мінятись.

Вони повернули на Хореву і сіли за столик у маленькому затишному кафе.

— Ти що будеш? — запитав Колян. — Сьогодні я банкую!

— Ти — банкір, тобі й належиться банкувати! Давай по пивку!

— Не банкір, а «при банку», тож на канапки з ікрою до пива не розраховуй!

Ігор відпив з півлітрового старорежимного кухля свіжого розливного пива, витягнув з кишені флешку і поклав на стіл. Розповів Коляну про татуювання, про Степана.

— Зможеш?

— Спробую, — кивнув Колян. — Ти погуляй поки що по Подолу. В мене сьогодні тихий день, всі «компи» функціонують як треба. Як щось вийде, я тобі одразу на мобільний дзенькну. Якщо не вийде — також дзенькну!

Коли вони вийшли з кафе, з неба почав накрапати дощик. Колян кинув на друга погляд переможця. Відкрив над головою парасолю і, махнувши рукою на прощання, попрямував до свого банку.

Гуляти без парасолі, хай навіть під несильним дощем, Ігору не хотілося. Він рушив до кінотеатру «Жовтень» і якраз вчасно: потрапив на «Шрек-3». Дивився, сміявся від душі. І в якийсь момент зауважив, що на сеансі немає жодної дитини! Тільки пенсіонери і пенсіонерки. На мить здивувався, але лише на мить, тому що осел в мультику знову щось смішне утнув!

Коли вийшов після сеансу в фойє, то зрозумів причину такого дивного специфічного контингенту глядачів. На стіні висіло оголошення: «Пенсіонери та інваліди всіх груп мають право безоплатного відвідування нашого кінотеатру по вівторках на сеансі 12:00».

Дощ на вулиці перестав, але хмари на небі залишилися. Не поспішаючи, Ігор пішов до банку, в якому працював його приятель, сподіваючись, що дзвоник приятеля застане його в дорозі в найближчі десять- п’ятнадцять хвилин. Очікування Ігора справдилися. Щойно він побачив знайому будівлю банку, в кишені заграв мобільник.

— Ну давай, підходь! — життєрадісно промовив Колян.

— Я вже підійшов!

— Тобто?

— Я навпроти входу, — пояснив Ігор.

Колян вийшов через кілька хвилин. В його руці Ігор помітив згорнутий трубкою аркуш паперу.

«Вийшло!» — подумки зрадів він.

— Ну, покажи! — попросив приятель, згораючи від цікавості.

— Ага! Так я тобі зразу і показав! — єхидно відповів Колян. — Ні! Потерпи! Ти тепер мій боржник! А я якраз зголоднів! А коли я голодний — я злий. У кожному разі, не дуже добрий…

Колян потягнув Ігора за собою в кафе.

Дорогою вони пройшли повз клуб «Петрович».

— О! Глянь! — зупинився Колян, показуючи на оголошення зліва від входу в клуб.

«Кожну третю п’ятницю у нас РЕТРО-ПАТІ. Серед гостей в ретро-костюмах будуть розіграні тур у Північну Корею, поїздка на Кубу і екскурсія в Москву з нічним відвідуванням мавзолею».

— Круто! — Колян перевів палаючий погляд на приятеля. — Уявляєш? Ніч у мавзолеї! Темрява, ти і Ленін! Га?

Ігор здвигнув плечима. Він думав зовсім про інше.

— Може, все-таки, покажеш?

— Ні, на голодний шлунок я тобі нічого показувати не буду! — повторив і, ще раз подивившись на оголошення, рушив далі.

Хвилин за п’ять вони увійшли в кафе «Борщик».

— Що тобі замовити? — запитав Ігор, розуміючи, що тепер Колян буде з насолодою тягти волинку, спостерігаючи за його дружньо-роздратованим виразом обличчя, на якому читалася шалена цікавість, що вимагала негайного погамування.

— Так! Отже, салат «Столичний», окрошку і компот! — висловив свої побажання Колян. Ігор одразу передав замовлення офіціантці. Собі нічого не замовив. Сів навпроти Коляна.

— А ти що, їсти не будеш? — здивувався Колян.

— Я вже ситий твоїм голодом і своєю цікавістю! — натягнуто посміхнувся Ігор. — Ну?! Ти мені покажеш?

— Добре, тримай! — Колян простягнув йому аркуш паперу.

Ігор розгорнув скручений трубкою аркуш. Роздруківка була чорно-білою, точніше — сіро-білою, але достатньо чіткою. Плеча Степана не було видно, натомість з’явились слова і малюнок. Літери, нерівні, тремтячі, здавалося, ось-ось знову розсиплються на хаотичні купки крапок.

«Очаків 1957. Будинок Юхима Чагіна», — прочитав Ігор. Під словами зображено якір.

— А де це — Очаків? — спитав Ігор.

— Ти що, не знаєш? — здивувався Колян. — На Чорному морі, десь між Одесою та Кримом. Там ще поряд острів Березань є, на якому лейтенанта Шмідта розстріляли! Чи ти про броненосець «Потьомкін» також нічого не чув?

Ігор кивнув, уявивши приблизне розташування цього містечка на карті України.

— А він що, справді не знав, яке татуювання йому зробили? — поцікавився Колян.

Ігор посміхнувся. Тепер цікавість охопила його приятеля — комп’ютерника.

— Угу, не знав.

За півгодини вони розпрощалися.

— Гей! Ти не забудь, що у мене за два тижні день народження! Чекатиму тебе з подарунком, — крикнув навздогін приятелю Колян.