— Це хтось з родичів? — поцікавився фотограф.

— Так… тобто не мої родичі, а знайомого, — Ігор думав про своє, тому відповідав плутано.

— Гарні фотознімки, — продовжував господар студії. — Якщо б це був старий сімейний альбом… Можна було б навіть заробити на них.

— Як заробити? — прийшов до тями Ігор.

— Є клієнти, яких цікавлять сімейні фотоархіви…

— Це не сімейний, — видихнув Ігор, знову перебираючи фото. Він розсортував їх перед собою на столику. За цей час згадалося йому ім’я вилицюватого чоловіка, якого Іван сфотографував чотири рази, — Йосип. Вони з Іваном бачили його того вечора, коли він виходив від Чагіна.

— У мене ще п’ять плівок є, — Ігор перевів погляд на фотографа. — Тільки дорогувато виходить — п’ятсот баксів…

— Я реактиви не виливав, — фотограф посміхнувся очима. — Тільки за папір треба буде заплатити. Плівки такі самі?

Ігор виклав на скло столика п’ять касет.

— Гривень триста, — промовив фотограф. — Папір німецький.

— Згоден, — кивнув Ігор.

Вже вдома, в своїй кімнаті, поставивши на тумбочку настільну лампу, Ігор роздивлявся фото крізь збільшувальне скло. Роздивлявся і відчував, як його раз у раз лихоманило — настільки знайомими здавалися і люди, і будинки, і навіть дерева на фото. Збільшений лупою Йосип був подібний обличчям на садівника Степана, але й руда Валька, яка була на фото чорно-білою, чимось нагадувала Ігореві і колишню дівчину Коляна Аллу, і продавщицю кіоску біля ірпінського автовокзалу, де він завжди замовляв собі «три в одному».

— Я просто змучився, — сказав собі Ігор, позіхнув і, сховавши фото назад у конверт, вимкнув лампу. Вимкнув і пригадав прохання Іванка: привезти йому перегорілі лампочки для штопання шкарпеток. Уста Ігора самі посміхнулись.

Уранці в будинок зайшов Степан, попросив Олену Андріївну поправити вузол краватки. Саме за цим заняттям і застав обох Ігор, вийшовши з кімнати в коридор.

Степан у новому костюмі виглядав, на думку Ігора, дуже дивним. Обвітрене, засмагле, вилицювате обличчя здавалося на тлі новенького сірого костюма чимось стороннім. Та й вираз обличчя садівника ніби підкреслював рацію думок Ігора — невпевненість читалася і в очах Степана, і на устах, тонких та нечутливих, застиглих між посмішкою і її протилежністю.

Олена Андріївна після кількох невдалих спроб підтягнути вузол краватки до застібнутого верхнього ґудзика сорочки важко зітхнула і опустила руки.

— Неправильний вузол, — сказала вона і похитала головою.

Губи Степана напружилися ще більше. Він незадоволено і водночас розгублено подивився на Ігора, який спостерігав за ними.

— А ви можете перев’язати? — нарешті промовив він. — Я, напевно, забув… Не кожен рік краватку одягаю…

Олена Андріївна нерішучими рухами розв’язала, розпустила краватку і підняла комірчик сорочки Степана. На мить зупинилася, а потім її руки самі почали вив’язувати краватку в вузол, а вона ніби просто спостерігала за руками, дивуючись, що вони досі пам’ятають, як в’язали краватку на сорочці чоловіка.

— Ну ось, тепер добре, — мама Ігора відступила на крок.

Полегшення проявилося на обличчі Степана метушливою усмішкою: він зазирнув у ванну кімнату, подивився на себе у дзеркало і швидко вийшов.

— На побачення поспішаєте? — не без єхидства запитав Ігор.

— Ні, — Степан кинув на хлопця пронизливий погляд. — Пройдусь містом…

Садівник, не чекаючи на продовження розмови, швидко рушив до дверей і зник за ними.

Ігор знизав плечима. Підтягнув свої спортивні штани і зайшов на кухню. На кухні було жарко, майже як у тропіках. Мати у великій виварці кип’ятила скляні банки для консервування. В лівій шальці терезів на підвіконні лежав у мішечку вже зважений цукор. Ігор ледь не зашпортався об кошик, повний дрібних помідорів, що чекали своєї долі.

— Ти снідати? — запитала, озирнувшись, мама.

— Ні, я так, — відповів Ігор і позадкував у коридор. Сонце, пересунувшись від столиці на передмістя, висіло у самому центрі неба, майже над автостанцією. І це при тому, що по телевізору всім киянам пообіцяли дощ. Ігор, на ходу позираючи на синє небо, усміхнувся. Ірпінь має право на свій прогноз погоди, хоч і розташований лише в двадцяти кілометрах від Києва. В Києві дощ? Ну і нехай! А в Ірпені — золота, сонячна осінь!

Початковий план звернутися в місцеву поліклініку і показати венерологу папірець з діагнозом з Очакова був скасований Ігорем задовго до того, як він дістався до поліклініки. «Хтось побачить мене під кабінетом і мамі донесе, що я лікуюся від чортзна-чого! Ото крику буде!» — подумав він. На щастя, на очі потрапила вивіска аптеки. Підійшов і зазирнув досередини. Почекав на порозі, поки стара жінка у ватянці подала у віконечко рецепти ліків. Коли бабця вийшла, Ігор непомітно прослизнув у приміщення. Немолода жінка-фармацевт очікувально посміхнулася новому відвідувачеві.

— Вибачте, це для знайомої. Тільки я не знаю, що їй з цим діагнозом купити. Вона сама соромиться.

Жінка в білому халаті взяла папірець в руки і крізь окуляри прочитала написане.

— Я б також соромилась, — визнала вона, переводячи погляд з папірчика на Ігора. — Амбулаторно лікуватися ваша знайома не хоче, чи також соромиться?

Ігор розгубився.

— Ні, вона не може амбулаторно… боїться роботу втратити.

Аптекарка задумливо озирнулась на провізорську шафу за спиною.

— Ну, якщо ви будете особисто контролювати лікування, — вимовила вона, — тоді…

— Буду, буду, — швидко пообіцяв Ігор, якому вже хотілося нарешті вирватися з цього медикаментозного раю. Він весь час боявся, що хтось зайде в аптеку і стане свідком їх розмови.

— А вам, молодий чоловіче, лікуватися не треба? Адже ця хвороба не з приємних!

— Ні, мені точно не треба, — скоромовкою відповів Ігор і озирнувся на двері. — Ми з нею дружимо, а не спимо!

Аптекарка кивнула і почала щось писати на папірчику. Нерви Ігора були на межі. І тут вхідні двері відчинилися, до аптеки увійшла молода жінка. На її обличчі палахкотів нездоровий рум’янець, очі, що сльозилися, просили допомоги.

— Ось, — фармацевт нарешті відірвалася від папірця. — Я тут написала все: послідовність, час і кількість. Всього — тринадцять препаратів. З вас вісімсот тридцять гривень.

Ігор остовпів. Механічно обмацав кишені. Він пам’ятав, що гривень сто у нього з собою є, але вісімсот!?

— Я зараз, за півгодини, — заговорив він, позираючи на жінку, яка стояла за його спиною і, затуляючи рот маленькою рукою, покашлювала. — Я не розраховував, що так дорого… Ви відкладіть ліки, я…

— Ці антибіотики дорогі, але без них не обійтися, — з розумінням розвела руками фармацевт. — То будете купувати?

— Так, обов’язково, — запевнив її Ігор, відходячи від прилавка. — Я тільки за грішми сходжу!

Післяобідній час Ігор планував присвятити «байдикуванню вдома» — іноді саме такими словами мати характеризувала звичне марнування часу свого єдиного і не надто путящого сина. Однак «байдикування» не вийшло. Щойно Ігор взяв з рук мами телепрограму, щоб перевірити, чим потішить сьогодні телевізор, як зателефонував Колян.

— Сподіваюся, ти вдома? — продзвенів він радісно.

— Вдома.

— А я вже в маршрутці. З м’ясом і з пляшкою. Хоч, здається, пляшкою мав забезпечити ти!

— З м’ясом? — повторив здивовано Ігор, у голосі якого не було стільки завзятості, скільки у його київського приятеля.

— Ти що, не радий?

— Радий, радий! Сюрприз! — Ігору вдалося переконливо «звеселити» інтонацію.

— Тоді готуй шампури, склянки, сірники!

Для того щоб переналаштуватися від цілеспрямованого байдикування на пікнік, Ігореві вистачило п’ять хвилин. Укотре переконавшись, що дощу не передбачається, він діловито вибрав з кухонної шафки дві стограмівки, ті, що були чистіші, з кошика під столом дістав кілька цибулин — про всяк випадок. Дві тарілки — для цивілізованого споживання шашличного м’яса, дві виделки. В результаті зборів назбиралось два пакунки речей і різного дріб’язку.