Відбивні танули в роті. Ігор їв і думав: які ж це плани у Степана з’явилися?
— Завтра всі разом туди підемо, — наприкінці вечері сказав Степан. — Покажу наші будинки. Треба й міру знати, ви ж через мене сараєм не користуєтеся! — він подивився на Олену Андріївну.
— Ви таке кажете! — відмахнулася господиня. — Я ж вам за цей місяць ще сто гривень не заплатила!
— Сто гривень, — повторив Степан і посміхнувся власним думкам. — Отже, сьогодні востаннє у вас ночуватиму… Добре мені у вас було!
Гостина закінчилася якось легко, ніби ніхто і не збирався довго засиджуватися. Три жінки прибрали зі столу брудний посуд, і сусідка Оля заходилась його мити.
Степан вийшов на поріг будинку, Ігор — за ним.
— Вітаю, — звернувся до садівника. — І той… пробачте, якщо щось не так… якщо жартував недоречно.
Степан кивнув. Він так і тримав в опущеній руці довідку про реабілітацію батька.
— Можна подивитися? — попросив Ігор.
Степан мовчки простягнув документ.
«Може, розповісти йому про Йосипа і Чагіна? — подумав Ігор, прочитавши довідку. І тієї ж миті зрозумів, що не треба. — Не повірить, знову подумає, що я його „розвести“ хочу…»
— Ви про батька багато знаєте? — запитав Ігор.
— Тепер більше. Принаймні зрозуміло, за що був засуджений.
— За що?
— За наклеп на радянський лад…
— То він що, антирадянщиною займався? — здивувався Ігор. Почуте аж ніяк не поєднувалося з тим Йосипом, якого Ігор бачив в Очакові.
— Ні, — промовив Степан. — Ти, певно, його «Книгу про їжу» лише погортав, а не вчитувався. Його засудили за наклеп на радянську їжу. Він виступав проти робітничих їдалень. Казав, що там «ворожу їжу» готують, а «ворожа їжа» поневолює народ, робить його покірним, пасивним. У таборах він табірну їжу лаяв, за що постійно в карцері сидів. Думали, що він зеків до повстання підбурює. А зеки з ним щодо табірної їжі погоджувалися. Потім до божевільні його засадили, звідти він лише після смерті Сталіна вийшов. Ті зеки, що з ним сиділи, потім і допомагали йому…
Степан замовк, важко зітхнувши.
— Можна, я ще раз його книгу візьму? — глянув Ігор на садівника.
— Ходи, — сказав Степан і рушив до сараю.
Увімкнув світло, дав Ігореві оправлений у палітурку рукопис. На лежанці Степана Ігор ще одну книгу побачив. Обкладинкою догори. «Ресторанний маркетинг».
— На добраніч, — сказав, виходячи надвір.
Рипнула хвіртка. Озирнувшись з порогу, Ігор побачив спину сусідки Ольги. В кухонному віконечку ще світилося.
Мати вже збиралася гасити світло, коли туди з рукописом в руці увійшов Ігор.
— Я тут посиджу, почитаю, — сказав.
Сів за стіл, розгорнув саморобну книгу, знову погортав, перебігаючи очима рецепти. Зупинився на сторінці, списаній акуратним учнівським почерком.
«Ворожа їжа, — читав він, — поневолює народ. Для прикладу: рибалка принаджує рибу перед ловлею, призвичаює її до місця, де на неї згодом чекає смерть. Так і вороги народу спочатку принаджують людину, привчають її до їжі, від якої вона стане залежною, як риба перед риболовлею. А потім змушують цю людину виконувати три зміни за одну! Але спочатку вороги вільної людини придумали відмовитися від грошей як плати за працю і привчити людину до роботи за їжу. Їжа як оплата називалася трудоднями — це і стало початком експерименту з прикорму народу…»
— Та він справді дисидент! — прошепотів здивований Ігор і нижче схилився над рукописом.
Півночі його не відпускали ретельно записані думки і міркування покійного Йосипа. Лише коли близько четвертої ранку заболіла голова, Ігор закрив книжку і пішов спати. Та сон не відразу здолав його стомлене тіло.
— Псих чи не псих? — Ігор лежав у темряві на розкладачці, слухаючи рівне дихання матері. Лежав, думаючи про прочитане. Думки перескочили на Степана. І знову в голові виникло: «Псих чи не псих?», тільки тепер це питання стосувалося садівника, а не його батька. Згадалася книжка, що лежала на лежанці Степана — «Ресторанний маркетинг».
«Цікаво, чи він знає значення слова „маркетинг“?» — замислився Ігор, посміхаючись. Та за кілька секунд посмішка зникла з його обличчя. «Книга про їжу», яку написав батько Степана, якось вже надто гармонійно сполучалася з «Ресторанним маркетингом».
— Ось воно що! — прошепотів, вражений своїм відкриттям, Ігор. — Ні, він не псих… І плани, про які він натякав за столом, тепер стають зрозумілішими!
***
Наступного ранку Степан з’явився в будинку знову в костюмі. Краватку, щоправда, цього разу він зав’язав сам, без допомоги Олени Андріївни. Стояв у вітальні, підганяючи своєю присутністю інших, щоб швидше збиралися на оглядини його двох будинків.
Біля воріт будинку сусідки Ольги вони витратили ще хвилин десять. Нарешті в повному вчорашньому складі делегація знову рушила у напрямку автостанції. Дорогою Олена Андріївна і Ольга зайшли в продуктовий магазин і купили по буханці хліба.
— Не можна вперше до нового дому без хліба заходити, — повчально зауважила мати на здивований погляд Ігора.
Звернули на вулицю Теліги, пройшли ще метрів триста, і Степан зупинився перед старим дерев’яним парканом, за яким стояли поряд два будинки: новий цегляний двоповерховий і старий дерев’яний, хоч також не маленький, нещодавно перекритий шифером.
— Ось, прийшли, — обернувшись, Степан обвів усіх поглядом, сповненим гордості.
В його руці задзвеніли ключі. На подвір’я він зайшов першим і відразу звернув на стежку, що вела до нового будинку.
Всередині пахло фарбою. В просторих кімнатах меблів не було, за винятком кількох різнорідних стільців. Тут і там стояли будівельні риштування, банки з фарбою, паперові мішки з гіпсом.
— Щастя цьому дому! — промовила урочисто, неначе в церкві, сусідка Ольга і поклала буханець хліба в целофані на підвіконня.
Піднялися на другий поверх.
— Он там ще одна ванна з туалетом, — Степан жестом гіда вказав на зачинені вузькі двері. — А тут — три спальні.
— Та це палац, а не будинок! — зачудовано промовила Олена Андріївна. — Тут і заблукати можна!
— Не заблукаємо, — усміхнувся Степан.
Другий, дерев’яний, будинок видався Ігореві значно затишнішим. Напевно, тому, що був вже обжитим і теплим. На вікнах висіли фіранки, старі меблі, залишені колишніми господарями, дивовижно пасували цьому будинку по духу. І буфет дубовий у залі стояв солідно і красиво. Ігор вже бачив такий. Він заплющив очі, щоб пригадати: де саме? І пригадав! У будинку Фіми Чагіна, в Очакові! Саме з такого буфету діставав Фіма склянки перед тим, як отруїти його, Ігора. Але там, у Чагіна, цей буфет видався Ігореві похмурим і зловісним, а тут від нього віяло теплом, романтичною ностальгією, сімейним затишком і добробутом.
— І тут нехай буде щастя! — пролунав збоку голос Олени Андріївни.
Вона підійшла до буфету і поклала другу буханку в нішу між нижньою тумбою і верхньою шафкою, маленькі дверцята якої були прикрашені вставками з товстого гранчастого скла.
Степан також підійшов до буфету. Відчинив ліві дверцята, витягнув пляшечку коньяку і кілька чарок зі старого литого скла.
— Сам я пити не буду, але таку покупку слід «обмити», — сказав.
Відкрив коньяк, налив у чарки і ступив крок назад.
Хоч у кімнаті стояв круглий стіл, покритий бордовою плюшевою скатертиною, але коньяк всі присутні, крім непитущого Степана, пили біля буфету. По другій він не наливав. Закрив пляшку і сховав назад у буфет.
В кишені Ігора задзвонив мобільник. Монітор підказав, що телефонує тезка-фотограф. Ігор вийшов надвір.
— Так, доброго дня! — сказав. — Вам плівки завезли?
— Все готово, можете під’їжджати, — голос фотографа був на диво привітним. — Фотознімки чудові! Мені просто бракує слів!
— Я трохи занедужав, — відповів Ігор. — Може, за кілька днів…
— Я би хотів з вами ще раз поговорити, — Ігор почув, як фотограф засмучено зітхнув. — У вас така серія вийшла! Просто приголомшлива! Так і проситься на окрему виставку! Певен, що про це усі наші фотожурнали написали б! Якби ви лишень погодилися… Я би вам безкоштовно знімки для виставки видрукував у великих форматах… І афішу би зробив! І каталог! Ну то як?
