Синові карлючки навіювали їй спогади про події, що лежали далеко в минулому, хоча вряди-годи їй здавалося, наче відбувалися щойно вчора. Часто, розгорнувши книжку, Матильда не заглиблювалася в читання, як могло видатися, а ціпеніла, втупившись у червоні, сині й зелені барви трьох олівців, провалюючись у пастку історії себе самої і своєї сім’ї.

Матильду вважали шанувальницею красного письменства, якій не пощастило, через що опинилася на узбіччі життя, вірна улюбленому заняттю й тоді, коли читачів почали сприймати як диваків і збоченців, як і творців обожнюваних ними книжок. Матильда ж зовсім не бачила літер, читаючи тієї миті роман свого життя — не написаний, а прожитий, він прямував до завершення. Незбагненний жаль стискав груди, а ті, хто бачив її в такі моменти, дивувався незамуленому серцю, здатному розчулюватися від друкарських знаків.

Несподівано для себе і тим паче для ладного викласти кілька монет перехожого, Матильда могла відрубати «Ні», аби, побачивши спантеличеність, вже лагідніше додати, що книжка не продається, хоча до ладу й не могла пояснити, нащо її тоді виклала. Якось, без особливого на те бажання, Матильду дошкульно образили: «Вам не книжками торгувати, а внуків няньчити». Закид кольнув її в самісіньке серце — туди, де Господь, зморений складністю власного витвору, забув прилаштувати захисне забороло.

Тиждень Матильда не з’являлася на базарчику — її місце, з поваги до неї та в упевненості в її поверненні, тримали вільним. Разом із книжкою вона пропонувала більше, ніж самі лише сторінки, — тільки кому і як це могла розтлумачити? Її переслідувало відчуття, що, продавши томик, продає дружбу, зраджує своїх приятельок, «Льольок», як вони підписалися, зрікається цього «Ми тебе любимо», виведеного фіолетовим, досі до решти не вицвілим чорнилом на форзаці.

Коли настала мить, в яку таки розлучилася з цим одним із двох своїх найдорожчих видань, Матильда вже перейшла внутрішні хвилювання і самодокори, скорившись перше, ніж чоловік у костюмі і з течкою, які свого часу користувалися великою популярністю, витягнув з гаманця і простягнув їй банкноту, яку Матильда прийняла з тією благоговійністю, яка не може тривати довго, — від належної решти, що її нашкребла у своєму жалюгідно облізлому гаманці, незнайомець відмовився.

Матильда була вдячна йому, який, побачивши дарчий напис, не збивав ціни, їй здалося, що незнайомець зрозумів її, та все ж верталася додому пригніченою, наче тягар зі спорожнілої сумки перемістився в єство: їй здалося, ніби щойно тепер розлучилася з приятельками юності, цього разу таки назавжди. Була певна, що не вернеться туди ніколи, проте вже наступного дня сиділа край фонтана, підстеливши складений удвоє картон і завбачливо залишивши вдома ту другу книжку, дарма що ніяк не найцікавішу. Тоді як відповідь, чому не розлучалася з романом, щоразу «забуваючи» вдома в побоюванні, що продасть, а потім шкодуватиме, містилася під обкладинкою і була виконана великими круглими літерами: «Нашій матусі від люблячих батька та сина».

Жовтень задокументованого на форзаці року випав рідкісно погідним. Замість традиційних дарів, як-от каструля з нержавійки чи заварник, а також парфумів, що, не використані повністю, вилаштувались у флакончиках за склом вітальняної шафи, ба навіть запчастин для автомобіля, піднесених з особливим пієтетом (одного року то була свічка запалення, яку Матильда спершу сприйняла за помаду), того разу Жак подарував їй книжку, уперше наважившись переступити поріг книгарні, де ультимативним тоном зажадав «щось для серця».

Матильда прочитала роман тієї ж зими, і він їй не сподобався. Доконувана сумнівами, гадала перечитати влітку на морі, проте до перечитування справа так ніколи і не дійшла — її відпочинок відбувався у вигляді двотижневого стояння в купальнику над примусом, в який Жак періодично доливав гасу, і відмови відвідувати їдальню, де тільки омлет, на якому потирала лапки муха, коштував так, як кошик яєць удома. З Матильди градом котився піт, а засмага йшла, здавалося, не від сонячного проміння, а від полум’я, в якому булькали тушкована свинина і баклажани.

Того року вперше, відколи покинула рідну домівку, Матильда на свої уродини не куховарила. Скоро прокинулася, як Жак із сином затягли фальшиво-щирими голосами «Многая літа». Якось, також недільного ранку, невдовзі після одруження Матильда злякалася, виявивши, що Жака немає поруч. Героєм походеньок, що примушували непокоїтися, був працівник місцевого музично-драматичного театру, ремесло якого малювало в уяві славетного актора, яким пишаються і кричать «Браво!». Насправді він був майстром з ремонту сцени, проте «з ремонту» через неоковирну заформалізованість звучання щоразу, як заходила мова про його заняття, випадало. Єдине, що бодай якось вирізняло того непоказного чоловічка, були довші, ніж звикле, бакенбарди, які кучерявилися і з яких не робив собі справи. Хутко піддавшись на вплив театру, історій кохань, революцій, перелюбів, зрад, які щовечора розігрувалися на кону, під яким сидів із розвідним ключем, він пожадливо всотував діалоги, розумування і сварки, арії та дуети, і з часом намугикував собі під ніс увесь той рідко поповнюваний репертуар, упізнаючи стукіт обцасів своєї коханки швидше, ніж лунав її голос, від чого стрепенався, розпливаючись у безглуздо-вдоволеному усміхові, який спонукав його грюкати розвідним ключем під сцену, щоб опісля запитати, чи вона чула, як він її кохає, і насолоджуватися її благанням більше не стукати.

Приспавши свою на вісім років молодшу від себе жінку, що вже невдовзі після одруження навіювала на нього нестерпну нудьгу, він нечутно зсувався з ліжка, виходив навшпиньки на коридор, і, тримаючи взуття у руках, обережно замикав за собою вхідні двері. Наче привид з готичної новели, мчав порожніми вулицями, підстрибуючи і вигукуючи в усвідомленні свободи й передчутті оргіастичного єднання — їхні нестямні любощі перевершували найзухваліші фантазії авторів п’єс, що розігрувалися на кону.

Якщо існують різновиди зради, то Жак зраджував Матильду з солянкою, яку уплітав, аж за вухами лящало. Вирушання у відрядження прибирало приємних рис, провіщаючи смак страви, від чого в кутках ротової порожнини утворювався приємний щем: кожний напрям спокушав чимось своїм. Тоді як інші вирушали в далекі міста віддатись коханню чи бодай розвіятися, Жак замовляв у першій стрічній забігайлівці солянку, через що не раз не встигав на потяг. Заґавившись у привокзальному бістро, блукав вулицями й парками та ночував у готелі. У сні чув, як готель з вишневими фіранками на вікні, крізь які знадвору просочувалося сяєво ліхтаря, торохтить по рейках, тоді як облаштований під тимчасовий пристанок відчіпний вагон стояв на окремій колії, якою не курсували поїзди.

У ресторані Матильда замовила борщ, уподобавши відтоді, як скуштувала після приїзду в це місто й кілька разів марно силкувалася приготувати сама. На друге вибрали картоплю, запечену по-домашньому, і печінку тріски…

Коли в домашній бібліотечці залишився сам один, як палець, цей томик, в якому Матильда, байдужа до фабули, ладна була щодня перечитувати дарчий надпис, їй, якій громадська думка, сформована з продавців і постачальників, приписала легку руку, почали давати на продаж книжки під відсоток від виручки. Трималася тут, де мовчазним талісманом стримів у небо фонтан, не так через заробіток, як з огляду на маленьку спільноту, де час до часу відбувався обмін судженнями про політику та життя і в якій Матильда — ніхто не порушував її усамітненості — почувалася, наче в родинному колі.

У коридорі можна було роззутися, почепивши верхній одяг на гачок. Стікаючи, дощові краплі утворювали на лінолеумі калюжки. З добутим по блату фотелем розлучилися через комісійний, доки мода на нього була ще в розпалі, — що не рік нові меблі масивнішали, лише помешкання були й далі крихітними. Збільшивши кухонний простір, підвісні шафки кріпилися зависоко для посуду і занизько, щоб ними можна було користуватися, не набиваючи ґуль. У туалет, в якому коліна впиралися в двері, Жак і Матильда вмудрилися примістити пральну машину, яка щоразу, коли білизна в кошику починала тхнути, переїжджала до ванної, де простору було не більше, а зі стіни над вбудованою над умивальником шафкою, металева перегорода якої була задньою частиною такої самої шафки у квартирі сусідів, лупив зіньками порцеляновий бурундук.