Й ось закінчилися церкви та будинки, обірвавшись раптово, над подолом, на весь обшир заполонений ринком, чиї ятки й центральне шатро нагадували табір кочівників, що стали на перепочинок. Із наближенням виразнішала строкатість запахів і товарів, лункішали голоси вантажників, вимагаючи звільнити прохід. Чим тільки не торгували на ньому, який розрісся, поглинувши прилеглі території, давно і повністю проковтнув пустище, розчищене свого часу під спорудження житлового масиву, замість якого, зведеного загальним занепадом нанівець, ріс, мов на дріжджах, базар.

Ряди за рядами тяглися промислові товари, ятки зі спідньою білизною та весільними сукнями, головними уборами і спортивним взуттям, одяг переходив у побутову хімію, турецькі мила, що пахли доокіл інтенсивними ароматами, французькі парфуми з етикетками відомих і мало відомих виробників, пластикову тару й розмаїті оздоби, невичерпний кіч, який наповнював вільний простір за склом родинних креденсів, порцелянові коники і склодувні жуки, гіпсові янголи і статуетки міфологічних красунь, декоративні тарелі й перламутрові вазочки. Далі основною та найбільшою площею заволоділи продуктові товари, починаючи від картоплі й закінчуючи копченою сьомгою, знайомою «РЯБОЮ», де в вітрині лежали виставлені напоказ курячі грудки, задерті догори лапки, складені копицею печінки і серця. Тільки кутка, в якому пропонували би книжки, найглухішого і найтемнішого, не було на всьому цьому бенкеті, що його на ніч призупиняла своїм скреготом велетенська брама. Матильда рухалася між рядами, притискаючи книжки до себе, мов близнюків-немовлят. Її сприйняли за сектантку, одну з тих, які стоять у людних місцях з ілюстрованими історіями на біблійні мотиви і заговорюють до закоханих пар у скверах, пропонуючи «Його безмежну любов».

Вдруге покидала оболонь тлуму з відчуттям поразки — на все Його воля, який збаламутив спершу приязним усміхом, через що забула слова молитви, чкурнула, а потім опиралася, не даючи себе спокусити. Обравши інший шлях, яким востаннє прошкувала дуже давно, тюпала вузькою доріжкою, протискалася між припаркованими автомобілями і перебігала через дорогу, доки вперлась у парадний вхід із навстіж розчиненими дверима, за якими на першому поверсі в картотеці, що зберігалася в довгій шухляді, було також її прізвище, ще дівоче, згодом виправлене на прізвище її чоловіка, яке було також прізвищем їхнього сина.

Матильді пригадалось, як прийшла до книгозбірні записати його, якому виповнилося дванадцять років. «Ми записуємо від чотирнадцяти», — сказали їй, запропонувавши брати книжки на свій читацький. «Я хочу, — заперечила Матильда, — щоби мій син почувався, як дорослий». Матильда таки домоглася, аби її сина записали в бібліотеку, і даючи йому квиток, сказала: «Нехай буде тобі талісманом розуму і допитливості», залишившись задоволеною своїм побажанням. Небавом хлопець перечитав усі доступні довідники про риб, а позаяк на всю бібліотеку їх виявилося два, зичив поперемінно, вивчивши напам’ять і спізнавши відтак велике розчарування у книгозбірнях, приваблюваний, одначе, живим кутком, в якому примістився акваріум із декоративними рибками.

Подовгу сидів над ілюстрованою кольоровими зображеннями енциклопедією моря, дивився на риб, сам завмираючи, наче риба. Його увагу привертали вкладні, що розгорталися, відкриваючи таємницю розвитку морської фауни, від найдавніших часів до сьогодення, зі сторінок сходили дивовижні істоти, заполонювали океан-уяву, ширяли, росли і розмножувалися, видозмінювалися, вертаючись урешті до початкової форми. Кити, акули, дельфіни, скати, мурени примушували занедбувати домашні завдання, школу, вчителів, клас, вигулькуючи не тільки на зоології, а й під час математики, хімії та інших занять. Відкопиливши губу, чим сам уподібнювався до морського окуня, силкувався їх перемалювати. Коли сидів і вечеряв, Матильда збирала шедеври, втішаючи себе, що її син принаймні не дальтонік, бо єдине, що йому вдавалося бездоганно, — добирати яскраві кольори…

Зайшовши в під’їзд, Матильда рушила сходами вгору, де мовби чатуючи на неї, з тіні вигулькнула постать у бронежилеті й маскувальному однострої. Погасивши недопалок об прикручену дротиком до поручнів бляшанку, охоронець зміряв її відсутнім поглядом. «Я сюди», — пояснила Матильда йому, який, притримавши двері, ввійшов услід за нею. Що бібліотека під охороною, її нітрохи не здивувало: в такі бездуховні часи, як сьогодні, книжки — правдивий скарб.

Її не збили з пантелику віконечка з приспущеними жалюзі, що звужували без того крихітний простір для спілкування. Від часу, як нею користувалася, бібліотека перетворилася на маленьку твердиню. Матильді здалося, буцім таким чином книжки надійно вбезпечені від посягань, зокрема, й довідники про риб, а разом із ними пам’ять про сина — ті часи, коли плекалося стільки сподівань!

Витягнувши свої, Матильда поклала їх на виступ — такий короткий, що їй довелося підперти їх собою. Вона ладна була розлучитися з ними за невеличке відшкодування, а як нічого не запропонують, передати безкоштовно, написавши на кожній: «Бібліотеці у дар від мого сина, який користувався нею свої допитливі, романтично-мужніючі підліткові роки». «То був неповторний час», — і хоча так було, як вважала, цього останнього Матильда вирішила не вписувати…

— Вам, жіночко, що?

На неї дивилося обличчя, ще майже юнка, якою й вона була, щоправда, дуже давно, — з тих, які закінчують профтехучилища, називані тепер коледжами, і в час загального безробіття тримаються за низькооплачуване місце.

— Я… хотіла… бібліотека…

З незв’язно проказаних слів дівчина у віконечку вловила «бібліотека», чого виявилося досить, аби осягнути в загальних рисах, про що йдеться.

— Книжки треба вертати вчасно, — дорікнула не надто суворо, ба навіть із ноткою жартівливості. — Вам слід було зробити це щонайменше рік тому. Тепер уже пізно.

— Я, — виправдовувалася Матильда. — Ви мене не так зрозуміли. Я хотіла б їх продати… подарувати.

— Мені? — гримасу здивування юнка в віконечку інстинктивно прикрасила осміхом.

— Так, Вашій бібліотеці… — потвердила Матильда.

— А Ви бачили, куди заходили?

Таке запитання образило її — Матильда не була тут давно, проте не настільки, аби забути, що бібліотека є бібліотекою.

«Бібліотека є бібліотекою» Матильда промовила вголос, на що не забарилося молоде і вродливе обличчя — могло бути її невісткою або й — Матильда зітхнула — онукою:

— У нас не бібліотека. Ви перебуваєте в банківській установі.

Хоча то був лише банк, а не бомба, вибух виявився таким потужним, що викинена його хвилею надвір, Матильда ніяк не могла прийти до тями. Згори на неї саркастично позирала вивіска СНБ — СПРАВДІ НАДІЙНИЙ БАНК, районна філія. Достоту на цьому самому місці колись висіла табличка, звіщаючи, що тут розташований відділок обласної бібліотеки.

«Куди ж поділися всі ті сотні й тисячі бібліотечних книжок, разом із довідниками про риб у морях та океанах?» — дивувалася Матильда, міцніше притискаючи свої, ще так і не сховані жалюгідні скарби, доки через двісті чи триста метрів переконала себе, що несе частинку врятованої публічної книгозбірні.

На цьому тлі все, що залишилося незмінним, виглядало бутафорно: будинок, у якому розташовувалася бібліотека, а тепер банк; темний коридор, колись освітлений тьмавою лампою, жевриво якої поширювало тепло в передчутті маленького книжкового царства, а тепер навіть світло дня не могло розвіяти сутінків, що гніздилися кількома східцями вище; шлях, що відділяв банк від базару, як свого часу бібліотеку від пустища, коли ще нічого не вказувало, що переслідувана і таврована спекуляція розіллється, заполонивши все навколо.

Нові труби опалення, які завмерли тієї миті, коли світ вислизав з-під ніг, Матильда малювала олійною фарбою, що збереглася відтоді, як востаннє готувалися до так і не розпочатого ремонту. Піднявшись навшпиньки, мов пенсіонована балерина, яка продовжує відтворювати дуги тих піруетів, за які їй кричали браво, закидаючи букетами розкішних троянд, Матильда вела пензлем згори вділ, розмазуючи краплі, що набухали й утворювали на поверхні металу жовтаві кульки.