Як задзеленчав телефон, Сергій аж стрепенувся — так людину, яка гадає, що сама, заскочує стороння присутність. Він не відразу впізнав голос Анатолія, який розпитував, як справи, а ще запрошував на зустріч — двадцять п’ять років, відколи закінчили школу (Толик, тоді бурсак, приходив на випускний). Коли вони бачилися, минув майже рік. Анатолій мовби забув про нього, йому ж було не до Толика і взагалі. Сергій оживав хворобливо і вперто, як природа після тривалої зими, наче щойно тепер, як заповнилася найгірша прогалина, у ньому нарешті з’явилась снага, остання кладка на шляху до себе, торованому довго, тяжко й бездумно.

Його тягло надвір, на свіже повітря, сновигати між людей, де, нічого не роблячи, почувався задіяним. У ньому прокинулася спраглість до газет, вивісок, облич, крамниць — як навесні до пахощів першоцвіту. Все навколо повнилося життям мірою того, як воно відроджувалося чи щойно народжувалося: те відчутне, що буває в дитинстві, а потім зникає, як вода крізь пісок, тепер снувалося знову, перевіяне крізь сито свідомого, дорослого сприйняття. Мовби тільки тепер по кричущому, безвідповідальному зволіканні ґросбух дитинства було остаточно вивершено. І що ввесь той час знав про батьків одночасно все і нічого, але й про себе не набагато більше.

Опустившись на лаву, взяв залишений кимось зшиток. То був тижневик, що його видавав і безкоштовно поширював конкурент чинного мера, який програв йому на останніх виборах, не дібравши якихось відсотків, і, не змирившись, вирішив насолити, облаштувавши мережу соціальних аптек і крамниць, де все продавалося за нижчою, ніж у решті аналогічних закладів, ціною. Перші сторінки були присвячені гострій, висловленій у дотепній формі з промовистими карикатурами, справедливій, хоча місцями, може, й надмірній критиці діяльності міської влади, де дослівно повторювалися всі ті позиції, бештячи які свого часу виборов перемогу теперішній господар.

Таким було його місто, Сергій відчув свою причетність до нього, його циклічного буття, що було нічим іншим, як перенесеним у нову структуру побуту селянським світоукладом, зорієнтованим на колообіг природи, що, втім, утративши цей первинний зв’язок, нагадував вовтузню, в якій фігури мінялися час до часу вбранням і місцями. Повідомлялось і про прості, буденні речі — трапунки й історії сімейного і сусідського життя, подорожі й дозвілля, бо, врешті-решт, тільки вони й були спроможні тримати увагу ширшого читача, тоді як локальні політичні пристрасті якщо й баламутили, то недовго.

Третина зшитку присвячувалась оголошенням найрізноманітнішого характеру: куплю австрійську цеглу, познайомлюся зі статечним юнаком із завершеною вищою освітою і стабільними надходженнями (вказувалася сума нетто), вийду заміж за суддю — вік не має значення, фірма встановлює вікна з металопластику, збори акціонерів відбудуться 31 числа поточного місяця, загублений штемпель вважати недійсним… У частині «Вакансії» Сергія привабило таке повідомлення: «Потрібний водій». І ось рівно за тиждень до Анатолієвого дзвінка Сергій, склавши — вкотре вже, щоправда, цього разу за власним бажанням, — екзамен, теоретичну і практичну частини, отримав новісінькі водійські права, що наближали його на вирішальний крок до мети — звичайної, не ґрандіозної, можливо навіть, банальної, зате його першої, відмінної від попередніх мрій і фантазій — усіх тих солодких, похмурих, чманливих прянощів, нездатних замінити справжньої страви.

Ресторан лежав на Новому масиві — частині міста, що наросла навколо текстильної фабрики, мов плід біля кісточки. Фабрика збанкрутувала, позбувшися спершу джерел сировини, потім не витримавши конкуренції з привізною продукцією, що заполонила край, наче обіцяна манна, не така вже й дешева, а згодом ще й виявилося, що ніхто нікому нічого не обіцяв. У спорожнілій, яка вже почала було занепадати, бетонній коробці оселилися представництва фірм, діагностичні центри і стоматологічні кабінети, і мовби через них мешканці міста і краю почали частіше нездужати, не завжди у змозі дозволити собі необхідне обстеження, тим паче лікування. Перший поверх займали крамниці, аптека і фотосалон — як упали заборони, мешканці міста і краю вирушили в широкий світ, допіру обмежений стінами власного помешкання, наче домашнім арештом.

У Сергія втупилися дядьки й цьотки — хто віддаленіше, хто більше нагадуючи тих, із ким колись навчався, сьорбнувши не один ківш, а кілька то й вихлюпнувши геть; дехто перетворився на карикатуру на самого себе чвертьсторічної передшини, кількох Сергій не впізнав, сприйнявши за сторонніх відвідувачів, хоча того вечора ресторан був їхній, вони танцювали і Сергій теж, і мав відчуття, що по тривалій, макабрично затяжній перерві чи то надолужує, чи досвятковує випускний, як ото ще збираються третього дня після весілля.

Його клас був зрізом життя міста і краю, кількох однокласників не було, двох уже не було в житті, одного викреслила хвороба, інший загинув — так у тирі поцілюють цяцьки (цю трагедію у мегаполісі Сходу країни висвітлювало телебачення). Гурт, в який увігнався «бентлі», не встояв, зате втримався на посаді батечко (міцненький горішок), синулькові ж присудили умовно, позаяк експерти — з третьої спроби! — довели, що бідолаха не перебував під наркотичним впливом, йому просто стало зле. Так обернене до людини, як несмаковито писало «Народне віче», дупою правосуддя вирішило продемонструвати свій гуманний, хай дещо розлізло-жирнуватий бік.

Три однокласниці пропадали на заробітках, тоді як чоловіки двох із них — удома від туги і кепських алкоголів; третя, покинувши працю й сім’ю, «прилетіла, наче на крилах» — вона ще за шкільною партою тяглась до поезії, чуттєва, чудова жінка: здавалося, зсиплеться ліпнина і виступить з мішури сентиментальність-дівчинка. Хтось був практикуючим лікарем, хтось тримав приватний кіоск, хтось навіть квіткову крамничку — хоч якими сподіваними і несподіваними були їхні ремесла, ніхто не подався в науку гризти її граніт; вони й досі мали Сергія за єдиного з-поміж них ученого. Це, здається, і все.

Додому йшли спершу втрьох, далі кавалок шляху вдвох з Анатолієм.

— Слухай, Еврика, хто вона така?

— А так, одна знайома.

— Мабуть, ти їй не байдужий, — Анатолій розповів, якого вона наробила переполоху, неабияк полегшивши йому справу. — Вогонь-жінка! Тільки-от ніяк не доберу, чому вона протягом усього процесу ні разу не з’явилася, так би мовити, персонально, у плоті й крові?

І додав:

— Про неї писали газети, а телебачення навіть демонструвало її світлину.

І тоді Сергій розповів про цидулку-лист у кишені, любовне послання його ранньої юності до дівчини, ім’я якої хтось вишкрябав на стіні в під’їзді їхнього будинку, більше нічого він про неї не знав і не довідався: а як умлівав, як шукав її по всіх усюдах! Сергій зітхнув, наче щось приємне вислизнуло від нього. Тоді Анатолій, перепитав іще:

— То як правильно: Еврика чи, може, все-таки Ерика?

— Еврика, там стояло Е В Р И К А, — Сергій і зараз ладний був заприсягтися, що саме так воно й було.

І він, якого Сергій знав винятково спокійним і задумливим, що навіть у суді, діткнений облудою лицедійства, не здатен був як слід ні розсердитися, ні обуритися, вперше так сердечно розреготався:

— Ну ти, брате, даєш!

— Знаєш що? Ти колись прийди, я покажу — воно там і досі є.

— Неодмінно.

Сергій розжився найновішою мапою, одначе й вона, як зараз же й з’ясував, не встигала за всіма новаціями — кілька назв Сергієві довелося вписати від руки, викресливши неактуальні. Тим і займався, що опановував цю заплутану географію міста, по якій можна було відчитувати його історію без жодних додаткових посібників — як місто, не покидаючи теренів, рухалося то трішки на північ, то трішки менше на південь, то доволі суттєво на захід, то ще далі на схід, за Сергієвої пам’яті були навіть вулиці Космічна й Арктичної експедиції, яких тепер уже не було: останнім часом історія скорочувалась, як шагренева шкіра; наче слимак, до якого торкнулись; наче воно вернулося з далеких виправ, з-за морів-океанів, з мандрівок до інших планет і сусідніх континентів, збагнувши, що найважливіша подорож — до себе, одначе й наодинці з собою не мало спокою, бурлило і нуртувало — тих, кого одні мали за героїв, інші вважали розбійниками, тоді як одні торочили про велич духу, інші, мов наперекір, про зарізяцтво, так що всякчас виходило, що на тих, котрі правили одне, обов’язково знаходилися такі, які заводили геть протилежної. Хтось називав це демократією, хтось балаганом, якийсь субтельний часописець — шуканням істини. Попри те, що з того приводу не було згоди ні в сім’ї, ні в суспільстві, далі ліпилися вареники, їздив, щоправда, з перебоями, транспорт і бамкали, скликаючи до вечірні, дзвони.