Та ось одного разу відповіді не надійшло — не те щоб аж так чекав: час плинув і ніс Жака своєю течією. Метушився в пошуках останньої кореспонденції, одначе на конверті стояло переконливе «відповів». Жак брав списаний гострим почерком аркуш, перебігав зміст, утуплювався в конверт знову, наче літери могли самочинно змінюватися, множитись і сполучатися, з «відповів» перетворюватися на «відповім перегодом» або «ще не відповів». Жак наважився написати ще раз, удруге відписуючи на той самий лист. Відповіді так і не дочекався, зате побачив власні епістоли.

Перший відділ, куди його викликали і про який мав смутне уявлення, займав непоказну кімнатчину в правому крилі корпусу поруч з адміністрацією підприємства. Крісло, стіл, візаві — в Жака раптом виникло відчуття паралельного світу, наче помилився приміщенням. «Перепрошую», — пробурмотів сум’ятно-вибачливим тоном, задкуючи до дверей. «Не так швидко», — щойно тоді Жак зауважив присутність того іншого, який стояв, спершись на стіну, майже в самому кутку, напівсхований за шафою, а тепер виступив наперед, заблокувавши вихід. Коли Жак уже сидів, мов на розпеченому вугіллі, перед ним на стіл, наче козир у картярській грі, ліг конверт: «Вам це нічого не каже?» Почерк, яким були заповнені адреси відправника і одержувача, видався Жакові знайомим. «Почерк…» — вихопилось у нього. Господар приміщення заокруглив очі, а тип за спиною, голос якого містив неприємний скрегіт, як ото рипить іржавий метал, присвиснув. Утупившись в адреси, проказуючи їх майже вголос, як у дитинстві молитву, Жак збагнув, що читає власний почерк.

Від рослинності, не даючи їй підступити до асфальту, дорогу відділяла запорошена смуга, автомобілі мчали на шаленій швидкості, разом зі старими вантажівками, які, починаючи від мотора і закінчуючи бортовими перегородами, були суцільним деренчанням, потворним і вкутаним у сморід газів, — здавалося, вони ось-ось розпадуться.

Малюка відводив до школи він, тоді як обов’язки будити і готувати сніданок покладалися на Матильду. Вряди-годи, чи то знічев’я, чи через незрозуміле поскубування, мізкував, як це так сталося, що одні обов’язки лягли на нього, інші — на жінку, адже вони ніколи їх не переділяли. Мав привілей, якого йому ніхто не надавав, а так склалося: підприємство, де працював, розташовувалося неподалік від району, в якому мешкали, тоді як Матильда працювала на околиці міста. Достеменніше там, де воно вже закінчувалося.

Ранець недбало лежав на підлозі, наче вительбушений борсук. Раз на тиждень, поспішаючи на планірку, Матильда покидала помешкання не за чверть сьома, а рівно о шостій.

У казанку, підстрибуючи і цокочучи об метал, варилися яйця: одне, два, три, чотири. Жак, у трусах і майці, зиркнув на годинник, вгадуючи, де перебувала стрілка, як закипіла вода. Думаючи про змушену діставатися через усе місто Матильду, з одного кінця в інший, Жак заґавився.

Куплені у відлеглому райцентрі, куди підводою заїхати легше, ніж автомобілем, в одному з тих універмагів, що часто-густо є найвищими будівлями і де продавчині дрімають на касі, підклавши під голову руки, Жакові майки мали єдиний ґандж — сірий, брудний, як помиї, колір.

Жакове черевце з роками побільшало тільки ледь-ледь, та й то, як сидів. «Що на сніданок?» — «Яйця, по два на кожного. Бери». Жак підсунув тарілку ближче. «Я яєць не їм». — «Як це не їси?» — «Не їм, бо не люблю». — «Люблю — не люблю… Любити можна дівчину, а яйце береш, чистиш і їси» — «Не хочу». — «А що хочеш? Більше нічого немає». Жак завиграшки умнув би пів тузеня яєць, варених і смажених, здебільшого варених, що, завчасу тріскаючи, викидали назовні нутрощі, подібно до голотурії; полюбляв і сирі, ще теплі, висьорбуючи білок, аби скоріше добратися до солонуватого жовтка, — якби природа вигадала яйце із самого жовтка, Жак тільки вітав би такий пірует еволюції.

Зберігши по-селянському міцну віру в ситне харчування, народжену не так затаврованим у Святому Письмі догоджанням кендюхові (що їв, те виходило, не занечищуючи його плоті), як недоїданням, пропалими врожаями, голодом і хворобами, наскоками та експропріаціями, Жак уминав, що дав Господь і зготувала Матильда. «Доки товстий схудне, худий вріже дуба», — приказували за його дитинства, і Жак приніс цю невигадливу мудрість до міста.

Простували навскоси через переділене на секції поле, що займало по-щедрому велику площу — то був громадський спортивний майдан, на якому тренувалися учні розташованої поруч спортивної школи. Коли в неділю ганяли футбол дорослі, підлітки вдовольнялися меншою частиною — тією, що без воріт; з відчинених теплої пори кухонних кватирок і вікон шипіло і шкварчало, поширюючи запах страв, що готувалися. У кінці в паркані завше зяяла дірка, за якою протоптана у траві стежина виводила на асфальтовий тротуар. Жак нахиляється, одначе його голова впирається в сітку, після чого між Жаком і малюком відбувається такий діалог: «Ходімо назад», — Жак тягне малюка за собою. «Мені зле». — «Мені це теж не подобається». — «Мене нудить». Раптом малюк блює. Жак дивиться на місиво неперетравлених яєць і шлункового слизу і, коли вони вже йдуть, каже: «Що ж ти?» — «Я не люблю яєць». — «То чому не сказав одразу?» — «Я казав».

Вони запізнюються хвилин на п’ять або й десять. Зазвичай Жак переводить малюка на інший бік, іноді супроводжує до рогу шкільного подвір’я. Цього разу чекає, доки малюк разом з іншими пішоходами перетинає проїжджу частину, і щойно той зникає у глибині каштанової алеї, Жак обертається і наддає ходи.

Будинок, в якому жили, утворював центр осі, на одному кінці якої розташовувалася школа, ховаючись улітку за гущею ряснолистих дерев, на іншому — підприємство, де працював ось уже стільки років. Від одного кінця осі до іншого двадцять-двадцять п’ять хвилин, проте зараз у його розпорядженні лише десять і ноги, які несуть. А ще — піднесений настрій: сьогодні він, який не носить краваток, у краватці — одній із двох, що їх налічує його ґардероб і які рік у рік нічевляться на дверцятах шафи. Краватка надає Жакові солідності, спонукає випростати похилені плечі, ось уже й ріг будинку. Жак крокує навскоси через подвір’я, попри імпровізований садочок із висадженими літерою «П» порічковими кущами й кількома рядами полуниць усередині.

Він виходить на заасфальтований тротуар, у кінці вулиці — довжелезна споруда на три поверхи з великими, наче вітрини, вікнами — Жакове підприємство. Сьогодні один із тих рідкісних днів, коли Жак прошкує туди не так, як завжди, — геть небанально. Йому стає весело, зустрічна жінка обдає його нищівним поглядом, урешті сміх, мов повітря, якому далі немає як стримуватись, вибухає душевним випалом.

Жак запізнюється; замість крісла його рука ковзає по нозі у спокусливій короткій спідничці. Попереду екран, будинок: так виглядають палаци в колоніальному стилі — скульптури, колони, еркери, арабески, сурогат епох і широт. Вікна, балкони і балюстради. Вгорі — дуга, наче брова, зведена в подиві. Попереду — вистелена декоративною бруківкою площа, від якої сходи ведуть до парадного входу, де швейцар у пурпуровій лівреї запопадливо відчиняє двері. Жак напружує зір, намагаючись роздивитися візерунок викладеного на бруківці герба, проте камера, ковзаючи, розмиває тони, відтак мандрує алеями та доріжками, через клумби пишних квітів у формі казкових птахів, водограєм із Посейдоном та морськими потворами у глибині, з лісом на другому плані, що видається йому неймовірно знайомим.

Камера неквапно вертається до автомобілів, з яких висідають чоловіки та жінки, директор попідруч із секретаркою в песцевому комірці, заступники та підлеглі. Секретарка з папкою і в костюмі, як у бортових стюардес, щось шепоче на вухо шефові. «Нічого не чути!» — вигукує Жак. Першим заходить директор, назирці за ним і свитою вкочується телекамера, у фойє з люстрами і фотелями, рецепційною лядою та баром з іншого боку. Широкі, широчезні сходи із закріпленим мосяжними трубками килимом ведуть нагору; обабіч — масивні мармурові балюстради, між першим і другим поверхом — алебастрові Самсон і Даліла.