«…А у дворі, – написав він, – свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх – зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної – перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».

Служниця попросила дозволу запалити ще одну свічку. Ляна звела на неї стомлені очі і ледь чутно запитала:

– Навіщо, Вірцю?

– Я не бачу вашого волосся, пані, – пояснила дівчина, – здається, ніби розчісую саму темряву.

Господиня всміхнулась.

– Тоді запали…

Служниця перехилила палаючий підсвічник до іншої, сплячої свічки, яку вогонь миттю пробудив. Кілька краплин воску, що падали на стіл, дівчина вправно спіймала в долоню і застиглими крихтами поклала під полум'я.

– Не боляче? – запитала пані.

– Та ні, – весело відповіла Вірця, – пече недовго.

Темрява глибше забилась у кутки, і в кімнаті стало світліше.

Служниця поклала на стіл дерев'яний гребінь і, відкинувши волосся дівчині за плечі, запитала, чи готувати його до спання.

– Ні, Вірцю, – відповіла Ляна, – я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…

Веселунка закусила рожеву губку і знову взялася до роботи.

– Йой, пані, – за хвилину знову весело озвалася вона, – та, бігме, ніц не бачу…

Голос її звучав, як весняний струмочок.

– Годі, Вірцю, – зітхнула панна, – не до пустощів мені. Плети…

Коса була заплетена. Вона ніжно торкалася тонкої Ляниної шиї і збігала далі, поверх її сукні, що в темряві здавалась сірою, а проте була улюбленого білого кольору.

Панна підвелася, майнувши грацією високого, тонкого стану і пружних грудей.

– Пан Гепнер у вітальні? – запитала вона.

– За дверима, – пустотливо усміхнулась Вірця.

– Як я тобі? – Ляна піднесла свічку до обличчя, на якому вже сяяла усмішка.

– Ви чарівна, – з усією щирістю відповіла служниця.

– Лукавиш? – перепитала господиня, йдучи до дверей.

– От не зійти мені з цього місця!

– Ну, дивись, – весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вірцю зміною настрою.

Домінік схопився з-за столу, на якому лежали його шабля і кинджал.

– Заспокойся, це я, – сказала Ляна, наближаючись до нього.

Гепнер зітхнув.

– Пробач…

Лікар додав згодом з печаллю в голосі:

– Яка ти гарна сьогодні…

– Говориш, наче востаннє, – стривожено сказала дівчина.

– Та ні, що ти, – спробував усміхнутись Домінік, – тобі здалося, я лишень турбуюся. Єпископ – мій давній ворог… А цього разу у нього в руках усі карти.

– Це через ту ніч на цвинтарі?

Лікар відвів погляд.

– Вибач, що втяг тебе у цю чортівню.

– Усе гаразд, – Ляна намагалася сказати це якомога бадьорішим тоном. – Так, приміром, роблять в Італії. Хіба ні? Що, врешті-решт, залишається для справжнього вивчення анатомії? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…

– Ляно, – перебив він стомленим і вже дещо знервованим голосом.

– Я знаю, ти мене захистиш, – додала дівчина майже пошепки.

Вона, грайливо усміхнувшись, взяла до рук Домінікову шаблю, обережно та невміло поклавши її на долоні. Холодне лезо блиснуло між ними і затремтіло, наче ртуть.

– Бачиш, – мовила Ляна, – ми в безпеці, і нам ніщо не загрожує…

Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стіл. Шабля тихенько дзенькнула і затихла, наче сповнена ревнощів суперниця.

Жовте світло свічок огорнуло обох, що завмерли в обіймах. Воно торкалося очей, розкриваючи заховані там таємниці, що видавали себе жагучим і дивовижним блиском.

– Чому ж так солодко відчувається небезпека? – шепотіла Ляна. – Пересихає в горлі, тремтять руки, але від того хочеться ще дужче тебе обійняти…

– Може, у вас гарячка, панно? – через силу пожартував Домінік. – Треба підібрати ліки…

Дівоча усмішка розтанула на губах лікаря в легкому звабному поцілункові… В кутиках ніжних вуст затаїлась несмілива пристрасть і ледь чутні слова кохання, що поступово зливалися з диханням…

Полум'я однієї зі свічок тривожно сколихнулося, і темні смуги різко пробігли по кімнаті. Свічка затріскотіла, але не згасла, мовби намагаючись про щось попередити.

– Що воно? – промовив Домінік.

– Мабуть, нетля потрапила у полум'я, – відповіла Ляна, – не тривожся.

Лікар кинув погляд на годинник і процідив крізь зуби:

– Довго він…

У ту ж мить у двері хтось голосно постукав.

– От бачиш, – промовила дівчина, – це, певно, той пан.

– Без карети? Дивно…

Стукіт пролунав ще дужче. Лікар взяв зі столу шаблю і тихо підійшов до дверей. З іншого боку чулося недбале шамотіння ніг і незнайомі стишені голоси. Він повернувся назад і швидко проговорив:

– Ляно, ходи до своїх покоїв!

– Домініку, а ти…

– Заради Бога! – він ледве себе стримував. – Ти мусиш…

Лікар обійняв її, не випускаючи зброю з рук, а потім ще хвильку почекав, доки вона сховається.

У двері гамселили щосили, вони вже затріщали – зволікати було годі. Гепнер дістав ключ і, підкравшись, різко прочинив їх. Задум вдався якнайліпше: в простір кімнати встромився тулуб того, хто мав необережність випробовувати деревину на міцність. Лікар змахнув шаблею і відділив голову від тіла з усією притаманною хірургам майстерністю. Ще один з гостей, спіткнувшись об труп, зазнав тієї ж процедури. Зате решта була значно обачніша. З блискучими хижими очима двоє вдерлись до кімнати і підступили до Гепнера з обох боків. Це були звичайні найманці в дірявих сорочках, латаних шароварах і сяких-таких чоботях. Відчуваючи свою перевагу, головорізи не поспішали, а обережно скрадалися, перекидаючи з руки в руку зброю.

Домінік вирішив атакувати першим. Штовхнувши велетенський підсвічник на одного, він щосили рубонув шаблею іншого, проте лезо тільки сердито заскреготіло, зустрівши вправний захист. Зав'язався відчайдушний бій.

Найманці чудово знали свою справу, проте й Гепнер був не з розманіжених паничів, котрі не відрізняли шаблі від кухонного ножа. Раз-по-раз відкидаючи то одного, то другого, він завдавав обом дошкульних ран, сам при цьому лишаючись майже неушкодженим.

Врешті, за деякий час усі троє добряче потомилися. Супротивники дедалі частіше промахувались і трощили меблі, лупцювали підсвічники або чиркали по стінах якісь дивовижні знаки. Поєдинок ставав геть безладним, перетворюючись на звичайну колотнечу, в якій зброя відігравала вже другорядну роль, поступившись місцем кулакам, ліктям і колінам.

Домінік став відчувати, що чисельна перевага розбійників почала даватися взнаки і витримувати їхній натиск йому стає дедалі важче. Відбиваючись, він мимоволі відступав все далі й далі в глибину кімнати. Камзол його, скривавлений і пошматований, мало чим тепер відрізнявся від лахміття розбійників. Останні ж, окрилені своїм успіхом, з подвоєним азартом атакували упертюха, від якого аж ніяк не чекали такого опору.

– Чортяки! – вигукнув лікар, відчуваючи нестерпний біль у плечі.

Нападники радісно завили, мов двоє хижаків над упійманою жертвою. Здавалося, ще мить, і одна з тих кривих надщерблених шабель підкосить його і припне додолу.

Вхідні двері хтось прочинив різким ударом. Услід за тим кімната наповнилась несамовитим, відчайдушним криком. Щось у ньому схоже було на волання людини, з якої живцем здирають шкіру, а ще – на моторошний голос кажана. Гепнер та розбійники звернули погляди на прибулого і заніміли від жаху. Перед ними стояв голий чоловік із розпанаханим черевом, звідки проглядали залишки нутрощів і порожнеча довкола них. В підняте догори обличчя вчепилися кістляві руки, гострими пальцями роздираючи залишки тліючої шкіри.

– Мати Божа, – прошепотів Домінік, хапаючись рукою за порубаний стіл, аби не впасти.

Найманці тимчасом, також забувши про нього, тіснилися з переляку до стіни. Крик незнайомця поволі стихав. Він, ставши посеред кімнати, відняв від обличчя руки і почав роззиратися довкола своїм єдиним виряченим оком. Гепнер, відчувши, що справджуються його найжахливіші підозри, стиснув руків'я і випростався, приготувавшись до нової оборони. Погляди їхні зустрілися і на мить завмерли. З незнайомцем несподівано сталося щось дивне: він ще дужче заволав і кинувся до вікна. Надавивши на скло усім тілом, він з-поміж безлічі осколків зірвався донизу.