Красуня раптом здригнулася, як від болю. Її схвильований шепіт увірвав слова Себастяна:

– Не треба… Припиніть…

Густий рум'янець залив її щоки, а губи нервово затремтіли. Але поет, лише на мить зупинившись, продовжив:

– Досить! – рішуче мовила вона. – Ви не розумієте… ви не повинні…

Замість відповіді поет спробував поцілувати її руку, однак панна швидко відійшла і загубилася серед присутніх.

Він побачив її нескоро: музиканти встигли перепочити і зіграти кілька нових вальсів, лакеї – змінити порожні барила на повні, а слуги – відвести декількох вельмож на свіже повітря.

Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо відчинив перед його богинею двері, тільки тепер її вже супроводжував якийсь чоловік. Хвилину зачекавши, поет кинувся за ними, та коли він опинився внизу, її екіпаж уже рушив. Густа темрява за світлою плямою від ліхтаря ненажерливо проковтнула екіпаж, полишивши гуркіт коліс і прощальне кінське іржання.

– Ну й п'яниця, – почулося збоку.

За спиною стояв той самий лакей, що його Себастян вихваляв перед бургомістром.

– Хто п'яниця? – не втямив поет.

– Я про того ведмедя, що супроводжував красуню.

– А хто отой ведмідь?

– Лихий його знає…

– Слухай, хлопче, – скинувся раптом поет, вигребши з кишені жменю срібла, – лети чимдуж за тією каретою, і будь що дізнайся, де вона живе. Зрозумів?

– Ще б пак! – на ходу кивнув хлопець. – Я вітром…

– Я живу на Руській! – гукнув Себастян услід. – Знайдеш мене вдень.

– Гаразд, пане, – відлунало з темряви.

Близько третьої ночі веселощі на балу досягли свого апогею і потроху почали вщухати. Час від часу з будинку виходив лакей і, освітлюючи дорогу ліхтарем, йшов на вулицю запрягати карету котрогось із гостей, який в цей час розкланювався із захмелілим бургомістром. Іншим, що жили на середмісті, досить було ступити кілька кроків, щоб опинитися вдома. Отож вони не потребували послуг лакеїв, котрі потайки вже мріяли про сон більше, ніж про панські подачки. То тут, то там чулися фальшиві голоси, що силкувалися видобути з горлянки сороміцьких, зрідка героїчних пісень.

Місячний диск, що кілька годин тому освітив дорогу поетові, вже сховався у свинцеву безодню грозових хмар, які міцно тримали небеса у своїх широких обіймах, подекуди спалахуючи десь удалині блискавками.

Проте Якуб Шольц та гості не зважали ані на небо, ані на густу темряву довкола… Стоячи на вулиці, бургомістр люб'язно прощався з молодою парою, яка, востаннє розцілувавши господаря міста, сіла в карету. З півгодини Шольц давав настанови кучеру про те, як правильно смикати за віжки, їдучи прямо або завертаючи, щоб панів не трусило і не кидало в кареті, бо це не діжки з капустою. Врешті, навіть коням урвався терпець і вони потроху почали рушати, лишивши бургомістра з усмішкою на розчервонілому, мов буряк, виду.

Зненацька крізь густе, як кисіль, повітря долинуло з передмістя протяжне собаче виття. Усмішка Шольца в ту ж мить зникла. Бургомістр, зиркнув на лакея, що стояв поруч з ліхтарем, багатозначно дмукнув і рушив до дверей. Раптом, услід за виттям, пролунав чийсь голос, аж присутні уклякли і перехрестились. Ліхтар у руці служника замиготів і ледь не впав на землю.

– Зачекайте…

З темряви на тремтливе світло вийшов чоловік у сутані, на ходу докинувши:

– …сину мій.

Чернець – то був єпископ Лібер – підняв каптур, підставивши світлові худі й суворі риси.

– Ваше преосвященство, – прохрипів нарешті бургомістр, – я не чекав…

– Заспокойтесь, Шольце, я не на бал. Відпустіть лакея і ходіть зі мною, – перебив його єпископ.

– Але… куди?

– Робіть, що кажу. Побачите.

Бургомістр знаком відпустив лакея і ступив крок до єпископа. Лібер знову натягнув на голову каптур і ступив у темряву.

– Сину мій, – сказав він, – чи не завгодно вам здійснити маленьку прогулянку на Личаків?

– Куди? – ошелешено вигукнув бургомістр. – Хіба це не може почекати до ранку?

– Не може, – твердо відповів єпископ. – Проте не турбуйтесь, за брамою нас чекає карета.

– Ви що, змусите ціпаків відчинити для вас браму? – не вгавав Шольц.

– Чому ж, ми вийдемо через хвіртку…

– Але тоді треба поспішати.

З-за рогу Скотської блимнув вогонь смолоскипа і освітив постать людини, що тримала його в руках.

– Нам туди, – сказав Лібер.

Обережно ступаючи по нерівній бруківці, вони рушили на світло і в бургомістра раптом кров застигла в жилах. Вогонь висвітив диявольську посмішку на шоломі, що ховав голову незнайомця. Такі шоломи називали «чортова личина». Темні очниці і щілина усміхненого рота виникли так раптово, що зойк не втримався в горлянці Шольца.

– Не лякайтесь, – заспокоїв єпископ, – це наш слуга і охоронець. За мурами нас чекають ще декілька таких «веселунів».

Бургомістр важко дихав. Серце його рвалося з грудей, будь-що хотілося назад, до будинку, де вщухав бенкет. Якуб Шольц раптом зовсім протверезів.

Незнайомець видобув з-під довгого плаща короткий меч і рушив уперед. За ним крок у крок йшли два наймогутніші мужі міста: бургомістр та єпископ. Заспаний вартовий вгледівся у їхні обличчя і, змірявши недовірливим поглядом незнайомця, прочинив хвіртку.

Через широчезний рів було перекинуто дерев'яну кладку. Обережно ступаючи, троє чоловіків дісталися до іншого, нижчого муру, за яким був ще один рів і високий вал.

Коли врешті бургомістр, хекаючи, мов загнаний хорт, ступив на рівну землю, на ратуші пробило дві чверті по третій ночі.

– Хай йому грець, – лаявся роздратований Шольц, – набагато простіше було б дістатися сюди через браму…

– Тихше, – спокійно наказав єпископ, – ніхто не повинен знати про нашу подорож.

– Дідько! – не втихомирювався бургомістр, в якого від страху перед єпископом кебети не залишилось ані сліду. – А як же вартовий?

– Якби ми рушили через браму, вартових було б шестеро. Що менше, то краще. Ви розумієте? – сказав Лібер.

– Ні, ваше преосвященство, – отетеріло відповів Шольц.

– Я мав на увазі, що ми з вами – надто поважні люди, аби дати поживу чуткам. Але на нас чекають…

З темряви справді долинуло кінське іржання та стишені людські голоси. «Хай йому грець, – подумав бургомістр, – я не здивуюся, якщо там зібрався гурт кентаврів». У небі раптом спалахнула блискавка, вихопивши з темряви запряжену парою коней карету і чотирьох чоловіків у таких же зловісних шоломах, що й незнайомець. Неподалік стояло четверо коней, пощипуючи траву. Чотири диявольські усмішки повернулись до прибулих і завмерли у беззвучному привітанні.

– Бачу, ви подбали про безпеку, – зауважив з потаємною радістю Шольц.

Єпископ зняв з голови каптура і єхидно посміхнувся, ставши схожим на решту учасників цього страхітливого дійства. Проте, ледь він зібрався відповісти, як повітря здригнулось від могутнього удару грому та зляканого іржання коней. У цьому гуркоті голос Лібера розчинився, бургомістрові лишалося тільки здогадуватись про сказане.

– Пробачте, я не дочув, – сказав він.

Лібер нервово відмахнувся і знову сховав голову під каптур. Схоже, повторювати сказане єпископ не мав бажання. Вони сіли у карету, їхній супутник натягнув віжки. За деякий час, минувши бездоріжжя, вони виїхали на рівний шлях.

Шольц прикипів очима до віконця карети, але міг розгледіти лише темний силует вершника, що їхав збоку. Бургомістр тричі перехрестився і жалібно промовив: