Ніхто не звернув особливої уваги на одинокого вершника, що промчав галопом по сирій дорозі, то минаючи дзеркальні калюжі, то розбиваючи їх на тисячі блискучих бризок. Лише гуси, що бабрались посеред дороги, з криком кинулися геть з-під копит коня, а за мить вже проводжали подорожнього одностайним ґелґотінням, витягуючи йому вслід довгі гнучкі шиї.

Біля в'їзду в місто вершник спішився, ведучи коня за собою через безладну людську метушню, що, як завжди, панувала тут о цій порі.

– Дорогу! Дорогу, чорт забирай! – нетерпляче вигукував він торговцям і ремісникам, що геть її загородили.

Ті, скоса поглядаючи на його кольчугу і шаблю при боці, слухняно розступалися, що й було потрібно стомленому вкрай мандрівникові, котрий аж ніяк не був налаштований церемонитись.

На Галицькій він передав повід разом із дріб'язком монет замурзаному хлопчакові, наказавши відвести змиленого коня до конюшні. Сам же швидким і широким кроком рушив до ратуші. Спіймавши там першого-ліпшого писарчука, запитав про бургомістра.

– Пана Шольца нині не було, – відповів йому той, – служниця передала, що пан хорий.

Кивнувши, подорожній вирушив до будинку, де мешкав Якуб Шольц.

Там було тихо, як у склепі, лише на другому поверсі з-за дверей покоїв лунав гучний свистючий кашель.

– Як вас представити? – запитав слуга-німець баварською говіркою.

– Скажіть, що прибув кур'єр з Кам'янця, Христоф, – відповів гість.

Слуга шанобливо вклонився. За мить гість увійшов у затінену спальню, посеред якої стояло велетенське ліжко. Там розривався від кашлю бургомістр. Не в такт йому в кутку поволі відбивав години бронзовий годинник часів короля Казимира, показуючи золотими стрілками дванадцяту о полудні. Біля вікна тулився письмовий стіл на вигнутих різьблених ніжках і таке ж крісло. Килими на підлозі, розкіш меблів та розмаїття порцеляни на каміні створювали приємне і заспокійливе відчуття затишку…

Бургомістр звівся на лікті.

– Христофе, – промовив він, – який я радий тебе бачити.

Кур'єр шанобливо уклонився і витягнув з-під поли плаща згорнутий сувій. Бургомістр зламав печатку і перечитав послання.

– До вчорашнього дня я ще чекав цієї звістки, – прохрипів Шольц, сідаючи на ложі, – але тепер мені плювати на ці політичні настанови…

Подумки приписавши таку зміну настрою бургомістра хворобі, Христоф нерухомо стояв над ліжком, стежачи за ним стомленими очима. Його мужнє обличчя не виражало нічого, окрім утоми і глибоко захованого бажання відпочинку.

– Важкою була дорога? – поцікавився Шольц.

Очі кур'єра пожвавішали і уважніше вгледілись в обличчя бургомістра.

– Дякую, вашмосць. Мені не звикати.

– Не дивуйся, – крізь кашель промовив Шольц, – сьогодні я не бургомістр…

Ні, Якуба Шольца терзала не лише застуда! Щось інше робило його зморшки різкішими і глибшими. І якщо застуда могла зникнути невдовзі, то інша недуга, схоже, терзала жорстоко.

– У мене горе, Христофе, – промовив він так жалісливо, що навіть кашель перестав душити йому горло, – у мене горе, і розповісти про це можу лише тобі…

– Що ж трапилось? – запитав кур'єр.

– Мою доньку… хочуть спалити…

– Що? Спалити?

– Звинуватити у відьмацтві і спалити…

– Вашмосць, – опам'ятавсь Христоф, – у вас же…

– Так, – перебив Шольц, – моя дружина безплідна… Але не всі жінки безплідні… Словом, це моя позашлюбна донька.

Христоф замовк. Тепер він мусить бути опорою для цього чоловіка, який викликав щире співчуття. Застуда не полишала бургомістра, давлячи його кашлем, а він, у свою чергу, кляв її в моменти короткого відпочинку. Зараз він був схожий на рака – червоний, з виряченими очима і безсило розкинутими руками.

– У мене один порятунок, – ледь чутно промовив він, – єдине, на що я можу сподіватися, – це на милість короля.

Шольц пильно подивився на кур'єра.

– Христофе, її життя буде у твоїх руках…

Кур'єр вклонився і приготувався слухати далі.

– Король прямує до Острога, можливо, вже на півдорозі… Прибудеш туди, від мого імені доб'єшся аудієнції і передаси моє благання врятувати цю невинну істоту.

– Що ж, – важко зітхнув кур'єр, – я можу вирушити хоч зараз, аби не гаяти часу.

– Стривай, – мовив Шольц, – ми ще мусимо як слід сховати мою дитину тут, у Львові, аби єпископ не вчинив судилище самохіть…

Слуга, що увійшов до покоїв, перебив його:

– Пан лікар просить прийняти.

Шольц схопився з ліжка і, стиснувши кулаки, закричав:

– Давай сюди собачого сина!..

– Вам не на користь так кричати, мій пане, – промовив спокійно Домінік, заходячи до покою.

– Не на користь, кажеш? Ах ти виродку! Зараз я тобі покажу «користь»!

З цими словами Шольц рушив назустріч лікарю і щосили вчепився йому в горлянку. Домінік не зрушив з місця, так наче його не душили, а обіймали на радощах.

– Відповідай, що ти робив цієї ночі на кладовищі, іроде?

Лікар зблід, проте відповів спокійним, злегка здавленим голосом:

– Розкопував могилу, як ви, мабуть, помітили.

– А моя донька?

– Хто, даруйте?

– Ляна. Що вона робила поруч із тобою?

Новий напад кашлю змусив Шольца відпустити горло лікаря і повернутися на своє ліжко.

– Трясця б тебе побила! – простогнав він вже звідти. – її за це звинуватили в чаклунстві!

Тепер уже лікарю довелося шукати руками опори, хоч ніхто його більше не душив.

– Послухай мене, шарлатане, – перейшов до погроз Шольц, – якщо тебе не відправить на той світ інквізиція, я власноруч здеру з тебе живцем шкуру! Зрозумів?

Домінік не слухав. Він мовчки кланявся, не протестуючи і не виправдовуючись.

– Не варто зволікати, – промовив Христоф, обережно урвавши лайку Шольца.

Той, важко дихаючи, звівся на ноги. Обхопивши голову руками, наче намагаючись втиснути всередину думки, котрі звідти розповзались, він ледь чутно мовив:

– Найкраще місце, де можна сховати дівчину, – Високий Замок… Треба попередити коменданта…

– З вашого дозволу, мій пане, – сказав Христоф, – я зберу міських гайдуків.

– Вони вже довго тиняються без роботи, – промовив Шольц, – навіть не знаю, де їх нечистий носить.

– Я знайду їх…

Бургомістр сів за стіл і взявся писати. Кур'єр тим часом наблизився до напівживого лікаря і тихо промовив:

– Ви вправно фехтуєте?

– Мечем не згірш, аніж ланцетом, – гаряче відгукнувся той.

– Мені знадобляться ваші послуги. Дівчина зараз у місті?

– У моєму домі.

– Будьте готові віддати за неї життя.

– Зайве про це говорити.

– Не відходьте від неї сьогодні ні на крок, а як тільки побачите внизу, біля вашого дому, карету, проведіть її туди. До зустрічі.

– Благослови вас боже.

Лікар тихо вийшов з кімнати, безшумно зачинивши за собою двері. Трохи згодом з будинку бургомістра вийшов Христоф, а слідом за ним – посланець до Високого Замку. Всі троє розійшлися врізнобіч, так що навіть найуважніший спостерігач не зміг би й подумати, що їх об'єднувала одна спільна мета.

Пан Бень і гадки не мав, яку важливу справу йому доручили. Зрештою, якби він і знав, що був єдиним, хто підвернувся під руку бургомістрові, то навряд чи втішився б із того. Він прямував до Високого Замку робити черговий перепис майна фортеці. А ще ніс у шкіряній торбі згорнутий і запечатаний сувій для бурграфа, що його той мав отримати у власні руки. Інакше Якуб Шольц обіцяв усі страхіття пекла…

Пан Бень був глибоко ображений таким зайвим нагадуванням про його обов'язки. Однак пекельні картини, змальовані осатанілим бургомістром, гнали його вперед, змушуючи минати усі корчми і заїзди. І навіть всемогутній винний дух, що долинав звідти, не міг його спинити. Корчмарі, що зустрічали його широкими усмішками та розкритими обіймами, за мить проводжали Беня гримасами подиву. Вони не впізнавали у своєму частому відвідувачеві того, хто пройшов повз них, навіть не привітавшись.

За Краківською брамою він гукнув візника і важко гепнувся в бричку. Слід зазначити, що з широтою душі та серця пана Беня могли зрівнятися тільки ширина його плечей та розміри черева. Тому коли він умостив свої чесноти в бричку, вона заскрипіла так жалісливо, що кінь здивовано нашорошив вуха, передчуваючи недобре. Передчуття нещасної тварини справдились, щойно візник, сплюнувши, вигукнув «вйо».