– Ні, ваша милосте…
– Мій пане, – мовив Себастян, – мені незручно опинитися тут у такому вигляді…
– Дурниці, – перебив бургомістр, – ми надто довго чекали на вас, мій друже, аби тепер отак-от відпустити…
– Принесіть води, – розгублено кивнув лікар. Прохання було миттю виконане.
– Розкажіть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? – спитав Шольц.
Гість, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло і на мить задумався. Йому подали повний келих і, зробивши ковток, Себастян почав свою розповідь:
Я поспішав на бал прийти,
Всі лиха й біди обійти,
Раніше всіх сюди з'явитись,
Щоб вам, мій пане, уклонитись
I перший келих підійняти
Та славу Бахусу воздати,
Потішити своїм віршем
Людей поважних і… нікчем,
Хоча останніх тут немає,
Та доля різне посилає,
Про те підказує життя:
Ось неозначеність буття.
Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.
– «Про неозначеність буття», – повторив він, – клянусь, ви мене заінтригували!
Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:
Так от, я поспішав, аж тут
Узяв мене зненацька блуд,
Повів дорогою лихою,
Звів із халепою й бідою.
Готові взятися до «праці»,
Харцизів з десять,
Може, й двадцять
Мене у темряві чекали,
Наживи легкої шукали,
Не знали, бачте, чим багатий
Був я… Коли про те спитати,
Скажу – усі мої скарби
Я не віддам без боротьби.
Лиш сріблом слова я багатий,
І будь-кому його не взяти…
– О, сором, сором мені! – раптом вигукнув бургомістр. – «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…
– Одну хвилинку, – благально втрутився лікар, – я не маю навіть чим перев'язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…
– Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.
– Дякую, панно, – полегшено зітхнув лікар.
Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.
Він уклонився їй – не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.
– Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболіла раптом.
Бідолаха лікар упав на коліна.
– Обережно, телепню, – гримнув бургомістр.
– Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.
Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:
Устиг, як бачите, на свято
Покірний ваш слуга… Завзято
Оборонявся він мечем
Від тих грабіжників-нікчем.
І показав їм без вагання
Урок затятий фехтування.
Тим часом лікар перев'язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:
– Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив він, – але, втім, у мене до вас прохання.
– Так, пане, слухаю.
– Відтепер завжди носіть кольчугу.
– Неодмінно!
– До розваг, панове! – звеселіло вигукнув бургомістр. – Музику!
А поет тим часом знову поринув у задуму.
– Мій друже, – перегукуючи перші акорди, промовив Шольц, – у вас на вустах ще одна поезія?
– Справді, вашмосць, всього кілька рядків. Ось вони:
Історії заключний штрих
Ще не наведено.
Між тим,
В боргу я ще перед ним —
Слуга внизу – старанний хлоп,
Розумні очі, світлий лоб,
Мій безкорисно чистив меч
І плащ дорожній з моїх плеч.
Все говорив про свого пана,
Мовляв, подяка йому й шана
Казав: «Не лічить зовсім гроші,
Все ними сипле, хоч не прошу,
Хоч милостям нема причин…
Ім'я його…
– Стривайте – Мирон?… Марко?…
– Мартин! – вигукнув бургомістр, – мій дорогий Мартин! Він отак казав? От віддана душа… Заждіть, він же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнішу роботу…
З цими словами вони й розкланялись.
Бал полонив поета, і Себастян вже почувався його королем… Кишені приємно обтяжувало срібло, камзол приємно тиснув на плечі, дарма що був зіпсований діркою від ножа, яку тепер не приховала б і найуміліша швачка. А вродливиця, що полонили його, закружляла з усіма у веселому вихорі. І кольори її сукні злилися з іншими барвами, а голос розтанув у музиці та сміхові.
Вино дурманило та все віддаляло, отож поет його стерігся… Серпанкові хвилі її вбрання, мов уві сні, то з'являлися, то зникали, наче примара…
Мелодія скінчилася. Нарешті! Себастян раптом відчув, що світ пливе перед очима. У голові паморочилось. Можливо, рана серйозніша, аніж те йому видавалось? Дурниці! Це інше…
Вона стояла у барвистому жіночому колі, коли зустрілася знову з ним поглядом, не відвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум'яття безцеремонним вторгненням.
– Ви хочете прочитати нам вірша? – запитала котрась із дам.
– Пані, я вже стільки сьогодні їх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе ні рядка, – відповів Себастян.
– О, як шкода…
– Якщо тільки…
– Що? – кокетливо перепитала дама.
– Якщо тільки вірші самі не народяться і не вирвуться жагучим потоком…
Дама засміялася переможно.
– Слово честі, Себастяне, ви мене лякаєте, але я готова вас слухати.
– Мила пані, я вражений вашою безстрашністю, – мовив поет, – але боюсь, з того потоку на вас не впаде ні краплини.
Її обличчя аж позеленіло від злості. Вона вже ладна була піти, кинувши якесь слово спогорда, проте цікавість взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподіваючись угледіти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмішку і залишилась. Себастянові слова плутались у голові, наче гублячись в тумані, що стояв перед його очима. Він ступив кілька кроків до красуні, що вразила його.
– Необачний вчинок, – тихо вронила вона.
– Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, – так само покрадьки відповів Себастян.
– Боюся, що причини буде замало для виправдання наслідків…
Вона звела очі і, наче обпікшись, в ту ж мить відвела погляд.
– Ви, здається, збиралися читати поезію…
Себастян нахилився до її плеча і промовив рядки, наче вихопив із самого серця:
