Нажахані коні довгожданого екіпажа стали дибки і рвучко оминули тіло, що так несподівано випало з вікна. Христоф зістрибнув на бруківку і кинувся до будинку. В наступну мить він увірвався до кімнати, де розбійники, опам'ятавшись, знову взялися до справи. Допомогти Домінікові кількома швидкими і безжальними ударами було для нього справою кількох секунд. Найманці, конаючи, розпластались на підлозі.

– Дякувати Богу, – видихнув Домінік, – ви саме вчасно.

– Усе гаразд? – запитав кур'єр.

– Зі мною так, – відповів лікар і кинувся до дверей, за якими лишилася Ляна.

Дівчина, бліда наче смерть, безсило впала в його обійми і заридала.

– Треба поспішати, – нагадав Христоф, – невідомо, перед чим іще не зупиниться єпископ.

Лікар кивнув і, вхопивши Ляну на руки, рушив за ним. Слідом, весь час йойкаючи і читаючи молитви, задріботіла Вірця, змушена цілковито покладатися на свої ноги, оскільки втрачати свідомість мали право лише вельможні пані.

Біля карети Христоф зупинився і здивовано глянув на порожню бруківку. Тіло, що лежало там, безслідно зникло.

– Куди ви поділи того нещасного? – запитав він у гайдуків, помітивши, що ті були так само бліді, як винесена з будинку панна.

– Нікуди, – розгублено відповіли ті.

– Хочете сказати, він устав і пішов сам?

Гайдуки ствердно закивали головами.

– Шляк би вас наглий трафив…

Порозумівшись з ними в такий спосіб, він сів у карету, опинившись поруч з Вірцею, чим змусив її сором'язливо опустити очі і поринути в найсолодші мрії.

Екіпаж зрушив з місця, і гуркіт коліс злився з цокотінням підков шістьох коней гайдуків, що їхали поряд, оточивши карету півколом. Поряд із дверцятами йшов кур'єрський кінь, сумно позираючи на свого господаря. Либонь, йому було невтямки, чим дерев'яна лава краща за його міцну і перевірену спину.

Карета і вершники через Краківську браму залишили місто. Рушили швидше, поступово проминувши вкутане у темряву передмістя, і потрапили зрештою до лісу.

– Готуйтеся, – спокійно мовив Христоф, дістаючи арбалет, завбачливо покладений під лаву.

– Ви очікуєте засідки? – запитав Домінік.

– Швидше навпаки, пане Гепнере, засідка очікує на нас, – відповів кур'єр.

– Ви знали про неї і все одно рушили цією дорогою? – з докором у голосі промовила Ляна.

– Пані, – з тим же спокоєм у голосі продовжив він, – ми не уникнемо нападу, навіть якщо в наших коней зараз виростуть крила. Єпископ – не дурень, і його люди стережуть всі дороги до Високого Замку…

Сказавши це, він заклав болт у арбалетний жолоб і взявся мовчки й методично крутити коловерть. Впоравшись, Христоф прикипів, жадібно розглядаючи темний пейзаж.

– Здається, тут, – сказав він, – приготуйтесь…

Гепнер кивнув і витягнув готову до герцю зброю. Тим часом кур'єр відчинив дверцята і миттю опинився на спині свого коня. Приклавши арбалет до плеча, він тихо скомандував гайдукам:

– Цільтеся в той пагорб, що попереду. Побачите, що за «ягоди» на тих кущах.

Сім тонких і гострих, наче голки, стріл, зі свистом розсікаючи повітря, помчали попереду вершників і вп'ялися у темну ціль. У відповідь донеслись відчайдушні крики і прокляття. Кілька чорних тіл з сірими плямами облич скотилися з пагорба на дорогу.

– Ще раз! – вигукнув Христоф, вдруге заряджаючи і одразу ж прицілюючись.

Знову семеро стріл пронизали повітря, але тепер у ціль потрапила всього одна. І ще один невдаха, відчайдушно змахнувши руками, впав донизу. Наче у відповідь, попереду з'явився загін вершників…

– Ну от, – мовив кур'єр, чіпляючи арбалет до сідла, – дійство почалося.

– Чи не були б ви, панове, такі ласкаві пропустити нас? – голосно звернувся він до них.

У темряві зареготали і порадили поцілувати когось у дупу.

– Як неґречно, – зауважив Христоф.

– Пане, їх більше ледь не втричі, – промовив хтось із гайдуків.

– Половину я беру на себе, – спокійно відповів той, – а з рештою – вже якось самі. Хіба я помилився, коли взяв собі у підмогу найвідважніших сміливців Львова?

– Ні, пане, не помилились, – прозвучала відповідь.

– Тоді по чортові вам кожному!

Навпроти раптом запалахкотіли смолоскипи, і чудернацькі тіні стрімголов кинулись на них. Христоф звів коня дибки, і перший з нападників, наштовхнувшись на копита, вилетів з сідла. Другому дістався удар мечем, третьому – міцним, наче камінь, кулаком… Приклад кур'єра перейняли семеро інших. Нажахані коні рвалися геть, і вершники поступово спішувались. Оточивши кільцем карету, захисники билися, наче леви, збадьорюючись тим, що вперто стояли на ногах, доки їхні вороги відступали і падали.

Так тривало доти, доки полум'я смолоскипа не зблиснуло на застиглій диявольській усмішці, що, наче примара, виникла з темряви. За нею з'явилася ще одна, і ще одна… Десять постатей в усміхнених шоломах, переступаючи через кінські і людські трупи і тримаючи напоготові зброю, поступово наближалися до все ще незрушного строю гайдуків.

– Шляк! – вилаявся Христоф крізь зціплені зуби. – Що вони за блазні?

– Погляньте, – мовив Домінік, – ті, що з нами билися, відступають…

– Або поступаються місцем, – припустив кур'єр, – у будь-якому разі, панове, маємо можливість перепочити. Я запропонував би вам по кухлику винця, але боюся, що найближчий шинок задалеко…

– Я сказав би, до пекла значно ближче, – додав той самий гайдук.

– Ага, а там, кажуть, п'ють смолу, – підхопив інший.

– Згоден, непідходяще місце, – сказав Христоф, – тоді відправимо туди цих веселунів.

Чоловіки дружно засміялися, однак у ту ж мить мусили відбивати новий напад. Кільце одразу звузилося. Схоже, під тими чудернацькими шоломами і довгими чорними плащами ховалися майстерні фехтувальники і безжальні вбивці. Коли Христофу вдалося врешті проткнути одного з них, натомість почувся передсмертний крик двох гайдуків. Було зрозуміло, що шестеро зморених, хоч і хоробрих оборонців не зможуть вистояти. Впало ще двоє, потім двоє останніх, і залишились тільки Гепнер та Христоф. Вони захищали карету з різних боків і могли тільки подумки молитися один за одного.

– Лікаря мусите брати живим! – вигукнув раптом кур'єр. – Чуєте, живим!.. Інакше єпископ раніше за мене постинає вам голови!

Клинок, що в цей час прямував Домінікові в груди, спинився і сердито рубонув землю біля його ніг. Гепнер полегшено зітхнув. У думках він був готовий подарувати Христофові за його кмітливість усе, що той тільки забажає. Лише б не впасти…

– Стійте, нечестивці! – почувся несподівано вигук, в якому всі впізнали голос єпископа. Його худорлява, загорнута в рясу постать чорніла на пагорбі.

– Гм, чого б це? – тихо промовив кур'єр. – Сам хоче помірятись силою чи що?

Невідомі в «чортових личинах» завмерли, чекаючи, доки єпископ з погано прихованим поспіхом спуститься донизу.

Глянувши на чотирьох мертвих «веселунів», що лежали біля Христофа, Лібер зауважив:

– А лікар убив лише одного…

– Бачте, отче, він закоханий. А закохані – милосердні, – відповів кур'єр.

– Ви ж не протримаєтесь, – сухо сказав єпископ.

– Блазнів тільки п'ятеро, – Христоф знизав плечима і вдав, що уважно розглядає свою закривавлену зброю.

– Годі вам, – скривився єпископ, – ви б'єтесь майже годину. Окрім того, маєте поранену руку. Самі розумієте, що врешті-решт загинете…

– Нічого не вдієш, отче. Але поки що, зауважте, я живий-живісінький.

– А вам, Домініку, – вів далі Лібер, переходячи до іншого боку карети, – я пропоную врятувати і друга, і кохану…

– Як? – важко видихнувши повітря, запитав той.

– Здайтесь.

– Не вірте йому! – попередив Христоф.

– Вибір за вами, – повторив слуга церкви.

– Якого дідька? Перевага ж на його боці! – не вгавав кур'єр.

– Я не хочу більше крові, – лицемірно мовив Лібер.

– Я… я згоден… – сказав Гепнер, – але нехай ваші люди заберуться подалі від карети…

«Чортові личини» миттю відступили.

– Далі! – вигукнув лікар. – Аби я встиг повернутись, якщо ви дурите нас!..