У відродженні Землі взяли участь усі звільнені людські світи, і Магаварші, природно, дісталася найбільша квота — мільярд сто мільйонів. Згідно з первісним планом решта чотири мільярди мали розселитися по семи інших планетах, влитися в тамтешнє суспільство, проте вони (і це „вони“ однаково стосувалося як самих магаваршців, так і мешканців згаданих планет) не були в захваті від такої перспективи. Сто років тому людство вже пережило одне „велике переселення народів“, коли Чужі силоміць етапували всіх уцілілих у війні людей на відведені під резервації планети, і наслідки соціальних, культурних і міжетнічних проблем, що виникли у зв’язку з цим, досі давались взнаки, причому часом досить гостро.

Саму Магаваршу ці неприємності оминули, оскільки на час капітуляції планета і без того була густо заселена, частка суші на ній становила менше десяти відсотків від загальної площі поверхні, і вона просто фізично не могла прийняти надто багато вимушених переселенців. А ті кілька десятків мільйонів людей, що їх чужинці все-таки доправили на Магаваршу (серед них були й мої предки по чоловічій лінії), дуже швидко й практично безболісно асимілювали — в основному в ліберальне й досить космополітичне суспільство Полуденних островів. Коли було оголошено про евакуацію всього населення планети, мої земляки-острів’яни, на відміну від мешканців материка, відносно спокійно сприйняли цю звістку, і більшість із них охоче погодилися переселитися на Землю, до Північної Америки та Британії, де було їхнє історичне коріння. Та й ті сімсот п’ятдесят мільйонів континентальних магаваршців, чиїм родинам за підсумками загальнонаціональної лотереї, дісталися щасливі квитки зпозначкою „Земля“, теж не надто протестували, оскільки мали відродити на півдні й південному сході Азії велику індійську державу. Інші ж, м’яко кажучи, були незадоволені: адже мало того, що їм доводилося залишити планету, на якій ціле тисячоліття жили їхні предки, так вони ще й опинялися на правах бідних родичів у інших населених світах, де склалася інакша культура, традиції і звичаї.

Зрештою проблема вирішилася сама собою — вірніше, стараннями ґаллійських військових. Поки повноважні представники семи щойно звільнених планет провадили напружені консультації, керівництво Терри-Ґаллії вирішило скористатися виниклими між Чужими розбіжностями і тим шоком, який викликало серед них застосування ґлюонних бомб та технолоґії повної закупорки каналів. Ґаллійській флот, який зазнав під час першого етапу операції „Визволення“ менших втрат, ніж передбачалося розрахунками штабних стратеґів, атакував ще дві контрольовані чужинцями системи — Світ Барнарда та Сиґми Октанта. Ні на тій, ні на іншій людей більше не було, проте обидві вони мали важливе значення як з військово-політичної, так і з чисто моральної точок зору. Світ Барнарда був найстарішою колонією людей за межами Сонячної системи, в певному сенсі він був символом космічної експансії людства; ну а Сиґма Октанта, Південна Полярна Зоря, знаходилася лише за сорок світлових років від Дельти Октанта, і її четверта планета Поляріс була найближчим до Терри-Ґаллії населеним світом. До того ж Поляріс належав ґаббарам — расі, винній у загибелі дев’яти мільярдів мешканців Країни Хань, і люди просто психолоґічно не могли змиритися з таким сусідством.

Система Барнарда була звільнена протягом двох тижнів — ґлісари, переконавшись, що програють битву, визнали за краще здатися. Зате в локальному просторі Поляріса військам довелося добряче попрацювати, аби зламати відчайдушний опір ґаббарів, які за складом свого мислення не визнавали капітуляції. Та, врешті-решт, обидві системи перейшли під повний контроль людей, а мешканці материкової частини Магаварші, на радість усім, знайшли собі нову батьківщину — Світ Барнарда. Що ж до Поляріса, то він суттєво постраждав у ході воєнних дій, тож відновлювати і заселяти його було вирішено спільними зусиллями всіх планет Співдружності. А на черзі були й інші світи, що їх люди, спираючись на технічну перевагу над іншими расами, поступово, але невблаганно звільняли з-під влади чужинців…

— Дуже радий вас бачити, капітане, — щиро промовив імператор. — Давно не зустрічалися.

— Майже шість років, сер, — відповів я. — Усе збирався відвідати Магаваршу, двічі подавав рапорт, щоб мене відправили в одну з таких експедицій, але ніяк не складалося.

— Нарешті ви досягли свого.

— Так, у зв’язку з певними обставинами. — Я глибоко вдихнув і вимовив: — Сер, у мене для вас сумна звістка. Помер пан Шанкар.

Я довго репетирував цю фразу наодинці з собою, хотілося вимовити її якомога сухіше. Проте нічого не вийшло — на слові „звістка“ мій голос зірвався, і в ньому пролунали замогильні нотки.

Падма низько схилив голову, його обличчя закам’яніло і стало схоже на маску. Хоча й не можна було сказати, що мої слова захопили його зненацька. Схоже, щоразу, коли на Магаваршу прибував черговий корабель, він очікував почути про це. Шанкар був уже старою людиною, а життя його минуло далеко не серед спокою і благодаті.

Мовчанка тривала рівно хвилину. Потім імператор підвів голову й сумно подивився на мене:

— Він лише півроку не дожив до свого сторічного ювілею. Коли це сталося?

— Майже два тижні тому.

— Він дуже хворів?

— Зовсім не хворів. Пан Шанкар помер уві сні — просто заснув і більше не прокинувся. Лікарі запевняють, що він нічого не відчув. Зупинилося серце, і по всьому. Йому давно хотіли поставити кардіодатчик, але він навідріз відмовлявся. Казав, що тоді не зможе працювати, бо при кожному порушенні серцевого ритму в його кабінет забігатиме ціла бриґада медиків.

Губи Падми злегка зігнулися в гіркій подобі усмішки.

— Упізнаю Шанкара. Старий був завжди такий… Він багато працював останнім часом?

— Кажуть, як завжди — зрання до пізньої ночі. Увечері напередодні своєї смерті він якраз проводив засідання уряду.

Ми ще трохи помовчали. Корабель тим часом невблаганно наближався до планети, і от-от мали розпочатися передпосадкові маневри.

— Де його поховали? — запитав імператор.

— Ще ніде. Урна з його попелом у нас на борту. Пан Шанкар заповідав поховати його на Магаварші, поряд із могилами розстріляних соратників.

Падма кивнув.

— Що ж, я так і думав… А вам доручили провести його в останню дорогу?

— Я сам зголосився, сер. А разом зі мною й інші члени нашої тодішньої команди. Усі, за винятком пана Аґатіяра.

— Від нього досі жодних звісток?

Я похитав головою.

— Нічого конкретного, крім щорічних вітальних листівок, які нам з Рашеллю передають через головне командування. Можливо, з Рітою він спілкується частіше, хоча вона в цьому не зізнається.

Імператор знову кивнув.

— Розумію.

Професор Аґатіяр зник шість років тому, залишивши для доньки листа, в якому просив пробачення, що покидає її і більше ніколи не повернеться. І в уряді, і в Об’єднаному Комітеті Начальників Штабів, куди зверталася Ріта, їй підтвердили, що він добровільно погодився на участь у секретному науковому проекті. Що це за проект, не було сказано ані слова, проте сумніватися не доводилося — йшлося про ту глибоко законспіровану ґрупу вчених та інженерів, які займалися технолоґією керування каналами, а також створили ґлюонну бомбу. Це означало, що Аґатіяра ми не побачимо до самого кінця війни — іншими словами, не за життя. Його або нашого, не має значення…

— Іще хтось прилетів з вами? — поцікавився імператор.

— Так, сер. На борту корабля — вісімнадцять пасажирів. І серед них один… одна, яку ви будете особливо раді бачити.

На мить обличчя Падми проясніло.

— Саті!.. — Проте наступної секунди його швидкоплинна радість змінилася на тривогу. — Але це… це ризиковано. Хоча в нашій системі чужинці поводяться сумирно, проте…

— Авжеж, — погодився я. — Вашу доньку намагалися відрадити, та вона нічого не хотіла чути. Вона заявила, що… гм… що на кораблі під моїм командуванням їй ніщо не загрожує.

Якийсь час ми дивилися один одному в очі. Нарешті імператор промовив: