На цей час нас оточили решта присутніх у клубі офіцерів. Посипалися запитання. Але капітан Сен-Клер рішуче припинив їх:

— Стривайте, панове, не все відразу. Пізніше я все поясню, а спочатку дозвольте дамам замовити обід. Здається, вони щойно вирвалися з лап наших ескулапів. Їм варто підкріпитися. І пропустити по чарочці для розрядки.

Чоловіки негайно кинулися зсовувати столи, щоб вислухати обіцяну Сен-Клером історію, а офіціант отримав замовлення на два стандартних обіди й буквально за півхвилини повернувся з візком, заставленим апетитними на вигляд стравами. Коли ми примостилися за столом, лейтенант Арсен приніс з бару дві кришталеві чарки, наповнені бурштиново-золотистою рідиною, схожою на коньяк, який нещодавно розв’язав язика дядькові Клоду. Найпевніше, це й був коньяк. Ґрамів по п’ятдесят у кожній чарці, не менше. А може, й усі сімдесят п’ять.

— Випийте, — порадив капітан Сен-Клер. — Це допоможе вам розслабитися. Ескулапи не заперечуватимуть, навпаки — додаткова перевірка для блоку.

Ага, легко сказати. Я в житті ще не пила нічого міцнішого за шампанське. А раптом блок не витримає і „злетить“? І я розпатякаю про інші ґалактики…

„Гей, обережно!“ — прошелестіло в моїй голові. — „Секрет.“

Сама знаю, що секрет. Нічого нагадувати… Ну гаразд, спробуємо. Якщо блок „злетить“, то гріш йому ціна. Перевірка таки не зашкодить. Сподіваюся, від однієї чарки я не сп’янію як чіп. Це було б занадто.

Глибоко видихнувши, я вслід за Анн-Марі залпом вихилила коньяк. Спиртне неприємно обпекло мені гортань, і я поквапилася запити його соком. А загалом ніщо страшного не трапилося. Думати стало легше, напруження спало, я перестала скуто почуватися в незнайомому оточенні й охоче налягла на їжу.

А капітан Сен-Клер почав розповідати мої пригоди семирічної давнини. Інші офіцери уважно слухали його, і дедалі гостріше я відчувала на собі їхні сповнені поваги погляди.

Формально моя історія не була засекречена, але про неї знало небагато людей. Уряд і вище військове командування вирішили не розголошувати її, щоб не провокувати інших підлітків на схожі витівки. Серед ґаллійських школярів і так вистачало шибайголів, які знай намагалися тайкома проникнути на військові кораблі, а мій вдалий приклад цілком міг призвести до справжньої пошесті „космічних зайців“. За інших обставин приховати це не вдалося б, але якраз тоді відбулося скільки епохальних подій, що справу благополучно зам’яли, і про неї навіть побіжно не згадували в новинах. Ну а мою мовчанку було куплено медаллю „За доблесть“ — щоправда, з переконливим проханням не похвалятися нею перед друзями й особливо перед журналістами. Я не похвалялася жодного разу.

Коли Сен-Клер закінчив свою розповідь, присутні після недовгого обговорення зійшлися на думці, що я заслужила як доброго прочухана за те, що полізла, куди не слід, так і нагороди за дії в критичній ситуації. Також вони погодилися з тим, що мені не потрібно вчитися в академії для отримання офіцерського чину. Хоча останнє, на мою думку, прозвучало радше з ввічливості.

А взагалі, мені дуже сподобалися усовці. Втім, вони подобалися мені й раніше — ще за життя мого першого батька до нас додому іноді заходили його колеґи, й щоразу я радо спілкувалася з ними. Але то було сприйняття зі сторони, до того ж дитяче: дорослі дядечки й тітоньки, оповиті ореолом таємничості й героїзму, які виконували найнебезпечніші та найвідповідальніші завдання, були в моїх очах напівбогами. А тепер я подорослішала, стала сприймати все в іншому світлі, і люди, які сиділи поруч зі мною, перестали бути для мене якимись супергероями. Вони просто робили свою справу, необов’язково пов’язану з героїзмом, але робили її на найвищому професійному рівні — інакше не працювали б в УСО.

Незабаром зайшла мова про недавні події, і ми дізналися останні новини з фронтів. Ґаббари продовжували атакувати значними силами, але альви трималися стійко. Вони, звісно, були готові до такого розвитку подій, оскільки добре знали злостиву вдачу своїх колишніх соратників по антилюдській коаліції. Інші члени Четверного Союзу — п’ятдесятники, дварки і хтони, — хоча й були захоплені зненацька, таки встигли сконцентрувати достатньо сил, аби захистити людські планети, що перебували під їхнім контролем. Для них ці світи й люди, які там проживали, становили неабияку цінність. Вони були для них козирною картою в протистоянні з рештою людства, запорукою їхньої відносної безпеки, ґарантом незастосування з нашого боку тих радикальних заходів, до яких ми вдавалися, воюючи з іншими чужинцями — насамперед з ґаббарами.

Ніхто з присутніх не знав напевно, чи збираються наші війська скористатися ситуацією і спробувати звільнити ще бодай одну з полонених планет. Разом з тим усі присутні погоджувалися, що за наявних обставин така спроба була б украй ризикована. Наразі атаки ґаббарів дуже масовані, й наше втручання цілком могло зіграти їм на руку. А от згодом, коли обидві сторони добряче пошарпають одна одну й розійдуться зализувати рани, тоді інша річ…

Ну й, звісно, розмова не оминула першопричину загострення бойових дій — знищення альвами системи Джейхани. Ця подія шокувала багатьох людей, але наше керівництво, як завжди, було на висоті й оперативно розсекретило частину інформації про странґлетний запал, недвозначно давши зрозуміти, що ми теж маємо таку зброю. Тепер вищі урядові й військові чини сушили голови над тим, як підготувати суспільство до наступної порції правди — що одним вибухом Наднової справа не обмежиться, а по всій Великій Маґеллановій Хмарі пройде ланцюгова реакція. Нам, певна річ, наказали тримати язика за зубами.

Саме тому ми з Анн-Марі мовчали, не беручи участі в дискусії про те, які додаткові заходи безпеки слід ввести у зв’язку з появою в альвів цієї пекельної зброї. А лейтенант Арсен щиро обурювався з приводу того, що досі ми жодного разу не застосували странґлетний запал проти ґаббарів, обмежившись лише ґлюонними бомбами. Капітан Сен-Клен звелів йому заткнутися й авторитетно припустив, що наше керівництво розраховувало притримати цей козир до звільнення всіх людських планет. А потім, на його думку, ми б одним махом покінчили з усіма чужинцями, влаштувавши у кожній з їхніх систем (яких загалом понад три тисячі) вибух Наднової.

Сама по собі ідея була непогана — проте нездійсненна. Застосувати в межах Ґалактики странґлетний запал означало приректи її на загибель, причому не в такому вже й віддаленому майбутньому. Ми на це ніколи не підемо. Альви також: вони хоча й волохаті покидьки, та не йолопи й не самогубці. Одна справа — запустити ланцюгову реакцію вибухів зірок у Великій Маґеллановій Хмарі, де після вигнання людей неподільно владарювали ґаббари, зовсім інша — підпалити власний дім.

Ну а якщо раптом станеться непоправне, у нас, людей, все одно буде вихід. Так-так, саме те, що сп’яну вибовкав дядько Клод — шлях до інших ґалактик. Тож ми не пропадемо, не загинемо разом з рідною Ґалактикою… Ось тільки цікаво, як нашим ученим вдалося „пробити“ канали третього роду, адже для цього потрібна сила-силенна енерґії. І ще одне: ділянки входу-виходу таких каналів мають діаметр лише кілька метрів. Припустімо, з боку входу їх можна розширити — приблизно за тією ж технолоґією, за якою ми звужуємо канали першого й другого роду. Але як тоді бути з протилежним кінцем каналу? Та ще задачка…

Усі ці думки в поєднанні з легким алкогольним сп’янінням стали непоганим тренуванням для мого блоку. Тихий голос у голові раз у раз нагадував мені про обережність, спочатку це добряче дратувало, та поступово я звикла до нього й стала спокійно сприймати застереження. Думати він не заважав — і це було найголовніше.

Три години в товаристві нових колеґ промайнули непомітно. Час від часу з’являлися нові офіцери, ми знайомилися, розмовляли, а під кінець до клубу зайшли кілька старих усовців, що працювали з моїм рідним батьком й іноді бували в нас удома. Вони дуже зраділи нашій зустрічі й висловлювали своє задоволення (сподіваюся, щире), що дочка Жофрея Леблана служитиме разом із ними. Особливо мене потішило їхнє ставлення до мене — не зверхнє й поблажливе, як колись; вони трималися зі мною на рівних, дарма що я була набагато молодшою від них і за віком, і званням.