"Упокой душу мятущу раба Божого Якова Горлача, полковника й намісника міста Булавного, преставленого іюня 1710 року."
Пагорб під хрестом майже зрівнявся із ґрунтом, здавалось, його вже хтось намагався розрити. Невідомо тільки — зверху чи знизу...
Все просто — до заходу сонця залишилось ще багато часу — треба тільки розрити могилу, витягти звідти кістки або що там залишилось від Живого Мерця і прохромити його груди, чи що там залишилось, осиковим кілком, який завбачливий Давило тягне у тороках через весь Степ.
Навколо брунатна земля поросла дрібними кущами і покручене гілля стелилось сіткою під ногами. Остап озирнувся на палац — вікна були старанно забиті дошками. Висока стіна, колись пофарбована на жовте, частково облупилась і біля дверей виступила рожева цегляна кладка. Здавалось, що з обличчя людини зірвався клапоть шкіри, оголюючи криваве м'ясо, обплутане жилами.
Палац посміхався.
Остап взяв заступ, підхоплений на подвір'ї покинутої хати і вдарив у суху землю...
* * *
...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи п'яту годину дня...
* * *
— Здається докопали, — голос Давила був втомлений. Над бруствером викопаної могили з'явилося його запилене обличчя. Він виплюнув землю і кивнув головою, немов запрошуючи товариство до могили. Остап піднявся, обережно вибив люльку об каблук чобота, повів плечима і зазирнув у глибину — Давило гордо стояв на тяжкому дубовому верху домовини. Остап стрибнув до нього, і дубова дошка під чоботами глухо й незадоволено гримнула.
Остап підняв очі — зверху, перехилившись через насип, дивились Чіпка, пан Вербовський і Трохим; над ними, у задимленому небі кружляли круки.
Давило, тим часом перехрестивши домовину, підхопив шаблю, протягнуту Вербовським і підчепив край віка. Щось тріснуло, з краю дошки полетіли, розсипаючись на іржу, цвяшки й пил. Остап підхопив верх за суху деревину і потягнув на себе. Та важко подалась угору. Давило про всяк випадок підняв клинок, готуючись розправитись із будь-якою кількістю мерців... Але він відсахнувся і, може, вперше за своє життя, відчув, як горло стискає бажання розпачливого крику. На дні домовини лежала дівчина. Неприродно біле тіло ледь прикривав роздертий одяг — очі і рот, застиглий у нелюдському крику були засипані могильною землею, руки з розчепіреними пальцями і обламаними нігтями тягнулись по допомогу.
По невловимих, смертю спотворених рисах ледве можна було вгадати веселу Ярину. Остап нахилився над дівчиною і доторкнувся долонею до її крейдяного обличчя. Голова мертвої відкинулась назад і козак побачив на тонкій шиї два синіх набухлих отвори навколо яких чорною дужкою запеклася кров...
В котрий раз пан Горлач своє весілля справив. А далі? Далі палац. Палац посміхався.
Остап обережно убрав землю із шиї й грудей дівчини.
— Поховати треба, — сказав Вербовський.
Давило з ненавистю глянув на палац.
* * *
...На міському ратушу годинник вдарив у дзвін, відбиваючи половину на шосту...
* * *
— Як повернемося, — відповів Остап пану Вербовському, коли останній удар дзвону, ледь продершись скрізь дим, розчинився у небі. Остап підійшов до палацу і приклав долоню до стіни. Палац жив своїм життям, він був насичений смертю, і Остапу на мить здалось, що сморідне дихання його просотується скрізь облуплену цеглу, і вторгнення у це лиховісне, закрите для світу життя не обіцяло нічого доброго зухвальцям.
Було тихо. Лише іноді стривожено хропіли коні. В дубових дверях, щільно окутих залізом стирчала, немов ніж із грудей, іржава ручка.
Остап озирнувся назад. Давило насуплено перебирав повіддя. Пан Вербовський подався вперед, Трохим байдуже дивився у землю, Чіпка, який стояв біля свого братчика, повільно шепотів губами, згадуючи молитви.
І що треба зробити, щоб увійти у це лігво. Вдарити у двері, що ведуть до мороку, з хрестом, на якому виритуваний розіп'ятий, і прочитати уривок із Біблії? Чи достатньо в тебе, січовик Лелеко, віри у біблійного Бога і чи достатньо у вічного мороку страху перед Ним?
Легкий прохолодний вітрець, передвісник осені, торкнувся обличчя Остапа. Немов відійшовши від сну, січовик глибоко увібрав у груди повітря, змішане з гірким присмаком диму. Десь крякав ворон. Остап повільно потягнув з-за череса ятаган...[9]
...Декілька секунд Остап дивився на лезо й лезо дивилось на нього. Потім запорожець повільно, майже не торкаючись тіла, провів клинком по передпліччю. На жилавій засмаглій руці відразу з'явилась цівка крові. Остап замислено дочекався, доки кров не почала розтікатися до ліктя і різким рухом махнув лівицею до дверей. Бризки руди впали на двері.
— Моя черга... — хтось торкнувся плеча Остапа. Козак озирнувся — позаду стояв Давило. Остап протягнув йому ятаган. Давило покрутив зброю, немов бачив її вперше, рішуче закотив рукав і чиркнув лезом по руці. Через секунду його кров впала на двері, мішаючись із кров'ю Остапа.
За ним вже і пан Вербовський напоїв ятаган кров'ю. Потім він озирнувся на Трохима, який теж злазив із коня.
— Ти знаєш, Трохиме, краще тобі у степ вертатись. Мабуть, це не твоя справа. І за малим треба доглянути...
Трохим з-під лоба глянув на нього:
— Ми тут всі, за кого кобзарі Остапу казали — той, що потойбіч побував — це Остап, він вже вмирав; той, що потойбіч перебуває — це я, бо втрете я із вовчої шкіри не повернусь, а той, що гріхів не має — це Чіпка... Із такою промовою, а довше Трохим у житті і не розмовляв, чабан узяв ятаган. Коли з його руки заструменіла кров, Чіпка скрикнув.
Вони стояли вчотирьох перед дверима, за якими причаїлося Невідоме. Остап обережно витер об згин ліктя скривавлений клинок, запхав ятаган за черес і простягнув руку до дверей.
— Стій, пане Остапе! — Чіпка йшов до них і в його очах було щось таке, від чого Лелека мовчки витяг ятаган і простягнув хлопцю. На обличчі Чіпки з'явились краплі поту, але він, не здригнувшись різонув по своїй худорлявій руці.
Тільки на двері бризнула кров Чіпки, тепер вже рівного до них товариша-братчика, темно-червона пляма побратимської крові заблищала, немов наймогутніший щит-оберіг. Двері зарипіли й почали повільно відчинятись. На людей дихнув вологий холод...
...Чого шукаєш ти там, друже Остапе? — виконання чужої клятви помсти, що буде тягнутись вічно?... а ти, ясновельможний пане Вербовський? — невже спокою, до якого ти йшов усе життя, за який ти проміняв і Гетьманщину, і своє старшинське горде звання? А Давило, ти, мабуть, сподіваєшся знайти битву, гідну своєї Вежі? Ти, Трохиме, вічний гайдамако, якого жаху прагнеш ти для своєї напіввовчої душі? А Чіпка, малий братчику Чіпка, твердо крокуєш у морок, зачарований покликом срібної сурми братства.
...Через відкриті двері у центральну залу полилося слабке світло, у напівтемряві тяжко звисали зі стін, заткані тяжким павутинням картини й гобелени. На мармуровій підлозі валялись уламки розбитих білих статуй. Маленькі сірі тіні з тонким писком кинулись у рятівну темряву. Декілька секунд, не наважуючись ступити вперед, братчики вдивлялись у присмерк, зачаровані передчуттям небаченого.
— Із Богом! — промовив Остап.
Але вони не встигли зробити крок і переступити останню в їх божевільній подорожі грань перед Жахом.
Першим відчув небезпеку Трохим. Він озирнувся назад. Біля двох десятків гренадерів із мушкетами із примкнутими багнетами швидко наближались до палацу, охоплюючи підковою підхід до головних воріт. Попереду них простував сивий дід у старому, ще петровського зразку, капітанському мундирі. Гренадери добігли до козацьких коней і зупинились трохи позаду свого командира. Старий сперся на шпагу з порепаним темляком. Очі його грізно дивились на козаків з-під білої перуки.