Перед моїми очима і зараз стоїть страшна картина: в мертвотному світлі електричної лампи Герберт Вест вводить оживляючий розчин у руку безголового тіла. Подробиці цієї сцени я описати не в силі, бо дух божевілля витав у кімнаті, заваленій розсортованими частинами трупів, із липкою від крові підлогою, майже по коліно усипаній обрізками людської плоті, де в далекому темному закутку над тремтячим блакитно-зеленим полум’ям варилося, пухло та надималося мерзенне місиво з тканини рептилій. Об’єкт, який лежав на операційному столі, мав чудову нервову систему, Вест добре це знав і тому багато чекав від нього. Коли кінцівки трупа легко затремтіли, в очах мого приятеля спалахнув гарячковий інтерес. Мені здається, він чекав підтвердження своєї теорії, згідно з якою свідомість, розум та інші складові особистості здатні існувати незалежно від головного мозку. Герберт Вест заперечував існування об’єднуючого, головного центру, який називають духом. Він стверджував, що людина – це механізм, який складається з нервової матерії, кожна частина якого має більшу або меншу самостійність. І ось усього один блискучий експеримент мав викрити таємницю життя, довівши її до рівня міфу. Незабаром нерухомим тілом пробіг дрож, ми з жахом та відразою спостерігали, як воно, судомно скорчившись і неспокійно рухаючи руками та ногами, стало повільно підійматися. Потім безголовий труп у розпачі простягнув руки – сумнівів бути не могло, це був жест осмисленого відчаю, що блискуче підтверджує теорії Веста. Мабуть, нерви майора згадали останні миті його життя – відчайдушну спробу вибратися з літака, що падає.
Що було далі, я ніколи не дізнаюся. Можливо, у мене була галюцинація, викликана потужним вибухом німецького снаряда, що втрапив у нашу будівлю прямим попаданням – хто стане це заперечувати, якщо з-під уламків вибралися лише ми з Вестом? Мій колега, до того, як зникнути, любив патякати на цю тему, але іноді йому ставало незатишно: дивно, що у нас обох була одна і та сама галюцинація. По суті, сталася проста річ, однак вона загрожувала жахливими наслідками. Огидно нишпорячи навколо себе руками, труп підвівся, і ми почули звук. Занадто жахливий, щоб назвати його голосом. Але найжахливішим був не тембр і не сенс почутого. Це була проста фраза: «Стрибай, Рональде, заради Бога, стрибай!» Весь жах крився в джерелі звуку. Бо він лунав із величезного казана в проклятому закутку, де метушилися чорні тіні.
VI. Ім’я їм леґіон
Після того як рік тому доктор Герберт Вест зник, бостон-ська поліція не раз мене допитувала. Вони підозрювали, ніби я щось приховую, а можливо, навіть дещо гірше. Але я не міг сказати їм правди – вони все одно мені не повірили б. Звісно, вони знали, що діяльність Веста виходила за загальноприйняті межі. Він проводив свої моторошні експерименти з оживляння мертвих тіл так давно і настільки широко, що про повну секретність не могло бути й мови. І все ж остання катастрофа, від якої я досі не можу оговтатися, настільки багата елементами пекельної фантазії, що навіть сумніваюся в реальності побаченого.
Я був найближчим приятелем і вірним помічником Веста. Ми зустрілися давно, ще на медичному факультеті, і з перших же днів я брав участь у його жахливих дослідженнях. Він наполегливо намагався вдосконалити розчин, який вводили у вену нещодавно померлої людини, щоб повернути її до життя. Для цих дослідів нам було потрібно багато свіжих трупів, і добували ми їх доволі незвичними способами. Іноді наші експерименти закінчувалися реально жахливо: моторошні грудки мертвої плоті Вест будив до нудотного, сліпого, несвідомого життя. Зазвичай результати наших дослідів бували саме такими. Пробудити розум можна лише у зовсім свіжого трупа, поки ще не почався розпад клітин мозку.
Потреба в бездоганно свіжих трупах і згубила Веста. Дістати їх було ніде, і він зазіхнув на життя здорового, сповненого сил чоловіка. Боротьба, шприц – і потужний алкалоїд перетворив бідолаху в надзвичайно свіжий труп. Успіх експерименту був вражаючим, але недовгим. Вест вийшов із нього зі спустошеною, огрубілою душею та важким поглядом, який він, траплялося, зупиняв на особливо кремезних людях із особливо чутливим мозком. Згодом я став смертельно боятися Веста: він точно так само став глипати й на мене. Здавалося, люди не помічали цих поглядів, проте помітили мій страх, який і слугував підставою для найбезглуздіших підозр після того, як Вест зник.
Насправді Вест боявся ще більше за мене. Через свої огидні експерименти він був змушений провадити життя самітника, лякаючись кожної тіні. Часом він остерігався поліції, а інколи відчував підсвідомий невиразний страх перед страшними створіннями, в яких вдихнув хворобливе життя, але не встиг його відібрати. Зазвичай Вест завершував свої досліди пострілом із револьвера, але в певних випадках виявився недостатньо спритним. Наш перший піддослідний залишив на своїй могилі сліди кігтів. Професор із Архема став людожером, але його спіймали та запроторили в Сефтонську божевільню, де той аж шістнадцять років бився головою об стіни. Про інші, можливо, уцілілі об’єкти наших дослідів балакати складніше: в останні роки наукові зацікавлення Веста переродилися в нездорову химерну манію, й усю свою неабияку майстерність мій приятель використав на пожвавлення окремих частин людського тіла, він інколи приєднував їх до чужорідної органічної тканини. Згодом пристрасть Веста набула цілковито потворної форми, і про більшість його експериментів неможливо навіть затнутися у пресі. Світова війна, на якій ми обоє служили хірургами, лише посилила цю пристрасть.
Коли кажу, що страх Веста перед своїми витворами був невиразним, то насамперед хочу підкреслити складну природу цього почуття. Частково його страх викликало просто знання про існування безіменних монстрів, а частково – усвідомлення небезпеки, яку вони могли б становити для нього за певних умов. Те, що вони зникли, надавало ситуації особливої гостроти: якщо не брати до уваги бідолахи в божевільні, Вест нічого не знав про долю своїх креатур. До цього додавався ще більш невизначений страх: абсолютно фантастичне відчуття, пережите нами в ході незвичайного експерименту 1915 року, коли ми служили в канадській армії. У розпал жорстокої битви Вест оживив сера Еріка Морленда Клефен-Лі, нашого колегу, кавалера ордена «За бездоганну службу». Той знав про досліди Веста і був здатен їх повторити. Щоб вивчити можливість квазі-розумного життя в тілі, Вест відрізав трупові голову. За кілька секунд до того, як будівлю, в якій ми працювали, стер із лиця землі німецький снаряд, безголове тіло вчинило кілька осмислених рухів. Але найнеймовірніше полягало в тому, що ми обоє чітко чули страшні виразні звуки, які виголосила відрізана голова, що лежала в темному закутку лабораторії. Німецький снаряд був до нас частково милостивий. Однак Вест так ніколи і не дізнався, чи лише ми вціліли після обстрілу. Інколи він висував різні гіпотези про те, як може повестися безголовий хірург, котрий освоїв мистецтво оживляння трупів.
Останніми роками Вест жив у розкішному будинку біля одного з найстаріших кладовищ Бостона. Він вибрав це місце із символічних і естетичних міркувань: велика частина поховань належала до колоніального періоду, отже не становила інтересу для вченого, котрий досліджує цілком свіжі трупи. У підвальній лабораторії, яку таємно будували чужоземні робітники, стояла велика електрична піч, за допомогою якої мій товариш міг легко та шпарко позбуватися трупів або окремих частин людського тіла, ніби заради жарту з’єднаних із чужорідною тканиною – похмурих свідчень блюзнірських розваг власника будинку. Копаючи цей льох, робітники натрапили на давній підземний хід, який, без сумніву, провадив до старого кладовища, однак не міг сполучатися з жодним із відомих гробівців, позаяк розташовувався занадто глибоко. Провівши деякі підрахунки, Вест дійшов висновку, що хід веде в таємну камеру, розташовану під гробівцем Аверіллів, останнім похованням, датованим 1768 роком. Я разом із ним оглядав поїдені часом вологі стіни, що оголилися під ударами лопат і мотик, і вже смакував похмуре задоволення, яке обіцяє нам розкриття давніх могильних таємниць, проте вперше в житті страх узяв гору у Веста над природною цікавістю, і мій товариш проявив слабкість, наказавши затулити отвір і затинькувати стіну. Аж до бісівської ночі, коли настав розв’язок, ця стіна залишалася незайманою.