Пік епідемії припав на серпень. Вест і я мало не вмирали від утоми, а доктор Гелсі помер чотирнадцятого числа. Того ж дня його квапливо поховали. На кладовище з’явилися всі студенти, котрі скинулися на пишний вінок, який все ж виявився не таким розкішним, як вінки від заможних городян і мерії. Церемонія мала публічні ознаки: покійний декан надав місту не одну послугу. Після поховання ми всі трохи зажурилися і згаяли решту дня в барі Торгової палати, де Вест, хоча й уражений смертю головного супротивника, чіплявся до всіх із балачками про свої чудові теорії. До вечора більшість студентів подалися додому або у справах, а мене Вест умовив «відзначити цю подію». Близько другої години ночі господиня, в котрої Вест винаймав кімнату, бачила, як ми входили до будинку, ведучи під руки когось третього, і сказала чоловікові, що, вочевидь, ми добряче забавилися.

Язиката Хвеська мала рацію, бо близько третьої ночі будинок розбудив нестямний лемент, що лунав із кімнати Веста. Вибивши двері, перелякані мешканці побачили, що ми лежимо на підлозі без тями, побиті, подряпані, в подертій одежі, серед побитого начиння і поламаних інструментів. Розчахнуте вікно повідало про те, куди зник наш кривдник. Багато хто дивувався, як йому вдалося вціліти, зістрибнувши з другого поверху. По всій кімнаті валялися дивні елементи одягу, але Вест, коли очуняв, повідомив, що вони не мають до незнайомця жодного стосунку, а зібрані для бактеріального аналізу у заразних хворих. І наказав мерщій спалити їх у великому каміні. Поліції ж ми заявили, що з нашим гостем незнайомі. Це був, за нервовою заявою Веста, приємний незнайомець, котрого ми здибали в одному з барів у центрі міста. Взявши до уваги той факт, що всі тоді були напідпитку, ми з Вестом не стали наполягати на пошуках нашого забіякуватого супутника.

Тієї ж ночі в Архемі сталася ще одна жаска подія, що затьмарила, на мою думку, навіть жахіття епідемії. Цвинтар церкви Ісуса Христа став ареною звірячого вбивства: місцевого сторожа хтось пошматував кігтями з жорстокістю, яка змушує засумніватися в тому, що винуватцем убивства була людина. Бідолаху бачили живим після опівночі, а на світанку виявили те, що язик відмовляється вимовити. У сусідньому Болтоні допитали директора цирку, але той божився, що жодна тварина не втікала з клітки. Ті, хто знайшли тіло сторожа, помітили кривавий слід, що провадить до гробів-ця, де на кам’яних плитах перед входом червоніла маленька калюжка. Від неї тягнувся до лісу менш помітний слід, який поступово робився невиразним. Наступної ночі на дахах Ар-хема танцювали чорти, а вітер завивав, як ненормальний. На розбурхане місто звалилася кара, яка, як казали одні, виявилася страшнішою за чуму, й, як шепотіли інші, була її втіленням. Щось, що не має імені, проникло у вісім будинків, сіючи багряну смерть – на рахунку безмовного монстра було сімнадцять на клапті роздертих тіл. Кілька людей нечітко бачили його в темряві: він мав білу шкіру та нагадував потворну мавпу або, правильніше, людиноподібну примару. Коли істоту долав голод, вона не знала жалю. Чотирнадцятьох людей почвара роздерла на місці, ще троє померли в шпиталі.

На третю ніч розлючені юрби невдоволених під проводом поліції спіймали тварюку на Крейн-стрит, біля університетського містечка. Волонтери ретельно організували пошуки, скориставшись телефонним зв’язком, і коли з Крейн-стрит надійшло повідомлення про те, що хтось шкребеться в зачинене вікно, квартал миттю оточили. Завдяки заходам обережності та загальній пильності, тієї ночі загинуло лише двоє людей, і вся операція з затримання монстра пройшла відносно успішно. Його підстрелили, хоча і не на смерть, і доправили в місцеву лікарню задля спільних радощів і позбавлення страху.

Чудовисько виявилося людиною. У цьому не могло бути сумнівів, незважаючи на каламутний погляд, мавпячий вигляд і пекельну лють. Зловмиснику перев’язали рани та замкнули в Сефтонській божевільні, де він шістнадцять років бився головою об оббиті повстю стіни – поки не втік за обставин, про які мало хто наважується згадувати. Варто додати, що переслідувачі чудовиська були вражені одним огидним фактом: коли обличчя людожера очистили від бруду, то виявилася його разюча, можна сказати, непристойна схожість із освіченим і самовідданим мучеником – доктором Аланом Гелсі, визнаним добродієм і деканом медичного факультету.

Огиду і жах, що охопили мене і зниклого Герберта Веста, не можна передати словами. Мене і досі мороз поза шкірою при думці про те, що трапилося, мабуть, навіть дужче, ніж того ранку, коли мій товариш пробурмотів крізь бинти: «Дідько би його вхопив, а труп виявився недостатньо свіжим!».

Дивно шість разів поспіль гатити з револьвера, коли вистачило би й одного пострілу, але в житті Герберта Веста траплялося багато дивацтв. Наприклад, не так уже й часто молодому лікарю, випускнику університету, доводиться приховувати причини, якими він керується при виборі будинку та роботи, проте з Гербертом Вестом було саме так. Коли ми, отримавши дипломи, стали заробляти на життя лікарською практикою, то нікому не зізнавалися, що оселилися тут тому, що будинок наш стояв у задуп’ї, неподалік від цвинтаря для бідноти.

Така замкненість майже завжди має причину, так було і в нашому випадку. Наші вимоги диктувала справа нашого життя, явно непопулярна в середовищі. Ми були лікарями лише на вигляд, насправді ж переслідували велику та страшну мету. Герберт Вест присвятив себе дослідженню темних і заборонених царин невідомого. Він мав намір відкрити таємницю життя та навчитися оживляти холодний цвинтарний прах. Для дослідів такого штибу потрібен не зовсім звичайний матеріал, а точніше – свіжі людські трупи, а щоб поповнювати запас цієї «сировини», треба було оселитися ближче до місця неформальних поховань, не привертаючи при цьому нічиєї уваги.

Ми з Вестом познайомилися на медичному факультеті, де, крім мене, ніхто не схвалював його пекельних дослідів. Згодом я став йому вірним помічником. Ось чому, закінчивши університет, ми вирішили триматися разом. Знайти хорошу вакансію відразу для двох лікарів було нелегко, але нарешті, не без допомоги факультету, нам удалося отримати місце в Болтоні – фабричному містечку неподалік від Архе-ма. Болтонська ткацька фабрика – найбільша в долині Мі-скатоніку, а її різномовні робітники вважаються у місцевих лікарів небажаними пацієнтами. Ми вибирали собі житло дуже прискіпливо і нарешті зупинилися на доволі непоказній будівлі в самому кінці Понд-стрит. П’ять будиночків по сусідству були порожніми, а кладовище для бідноти починалося відразу ж за лугом, в який із півночі вклинювалася вузька смужка достатньо густого лісу. Відстань до кладовища була дещо більша, ніж нам хотілося, але ми не дуже переймалися цим, позаяк між нашим будинком і темним джерелом об’єктів наших дослідів не траплялося жодних інших споруд. Прогулянка до кладовища була трохи задовгою, зате ми безперешкодно могли перетягувати до себе наші «трофеї».

Як не дивно, із самого початку у нас виявилося багато роботи – вельми багато, щоб потішити більшість ліка-рів-початківців, і забагато для вчених, чиї справжні інтереси ховаються зовсім в іншій галузі. Робітники фабрики вирізнялися достатньо норовливою вдачею, і незліченні бійки, під час яких подекуди бралися за ножі, додавали нам клопотів. Адже по-справжньому нас займала лише наша лабораторія з довгим столом під яскравими електричними лампами, яку ми таємно обладнали у льоху. Там у досвітні години ми часто упорскували приготований Вестом розчин у вену нашим нерухомим жертвам, яких волочили з кладовища для бідноти. Вест несамовито шукав розчин, здатний відновити рухові функції людини, перервані так званою смертю, однак на його шляху поставали найнесподіваніші перешкоди. Щоразу нам доводилося застосовувати новий розчин: те, що годилося для морської свинки, не надавалося для людини, до того ж різні об’єкти по-різному реагували на один і той самий розчин. Ми мали відчайдушну потребу в бездоганно свіжих трупах, адже навіть незначний розпад клітин мозку міг призвести до небажаних наслідків. Однак нам ніяк не вдавалося роздобути по-справжньому свіжий труп – таємні досліди Веста, які він проводив у студентські роки з тілами сумнівної якості, закінчилися вельми невесело. Випадки неповного або недостатнього оживляння, про які ми згадували з жахом, лякали нас незмірно більше за повну невдачу. Після жаскої події в покинутому будинку на Мідов-гілл над нами нависла смертельна загроза; навіть зі світлим волоссям, блакитноокий незворушний Вест, вчений сухар, здавалося, цілком позбавлений емоцій, не міг позбутися моторошного відчуття, ніби хтось чигає за ним по п ятах. У нього з явилася манія переслідування – не лише через розхитані нерви, але й унаслідок того, без сумніву, тривожного факту, що щонайменше один із наших піддослідних був живий: маю на увазі кровожерного людожера в оббитій повстю камері Сефтонської божевільні. Але залишався й ще один – наш перший піддослідний, про долю якого ми нічого не знали.