Литмир - Электронная Библиотека

Час тягнувся болісно повільно, проте Вест не втрачав терпцю. Він раз по раз притуляв стетоскоп до грудей юнака та філософськи визначав відсутність ознак життя. Через три чверті години він із прикрістю констатував, що розчин не подіяв. Але перш ніж розлучитися з нашим зловісним трофеєм, мій приятель вирішив до кінця використати надану можливість і випробувати на трупі новий препарат. Ще вдень ми викопали в підвалі могилу, з наміром до світанку поховати тіло в землі, бо хоч ми і замикали двері на засув, але дотримувалися всіх запобіжних заходів, аби ніхто не виявив наших огидних для Господа дій. До того ж наступної ночі труп уже не буде достатньо свіжим. Тому, прихопивши єдину ацетиленову лампу до сусідньої кімнати, ми залишили нашого німого гостя в темряві та поквапилися приготувати новий розчин, зважуючи і відміряючи потрібні складники майже з фанатичною ретельністю.

Потім сталося дещо непередбачуване. Я щось переливав із однієї пробірки в іншу, а Вест вовтузився зі спиртівкою, яка заміняла нам газовий пальник, аж раптом із сусідньої темної кімнати почувся несамовитий лемент. Я не здатен описати ці пекельні звуки, від яких кров стигла в жилах: немов саме пекло розверзлося, і з нього чулися стогони грішників. У жахливій какофонії злилися вселенський жах і безвихідний розпач. Людськими ці зойки ніяк не можна назвати – людина не здатна на такі звуки. Забувши про наші честолюбні плани, ми з Вестом кинулися до найближчого вікна, перекидаючи пробірки, реторти та світильник, і, немов поранені звірі, кинулися в зоряну безодню ночі. Мабуть, ми й самі нестямно волали, коли нажаханими мчали до міста, однак, досягнувши околиць, схаменулися та спробували опанувати себе – з великими зусиллями нам це вдалося, і незабаром ми вже були подібні до гульвіс, котрі чвалають із нічної пиятики.

Але замість того, щоб розійтися по домівках, ми подалися до Веста, де прошепотіли всю ніч при світлі газового ріжка. До світанку, перебравши подумки всі раціональні теорії та плани дослідження, ми трохи заспокоїлися і проспали весь день, пропустивши навчання. Однак увечері дві замітки в газеті, ніяк не пов’язані між собою, знову відібрали в нас сон. З невідомої причини покинутий будинок Чепмена згорів дотла – це ми пояснили перекинутою лампою. Крім цього, на кладовищі для бідноти була здійснена спроба осквернити свіжу могилу: хтось безуспішно намагався розкопати її кігтями. Цього ми не могли збагнути, адже ретельно утрамбували землю лопатою. Всі останні сімнадцять років Вест раз по раз озирався назад і скаржився мені, що чує за спиною тихі кроки. А тепер він зник.

II. Демон епідемії

Ніколи не забуду жахливе літо, коли, як якийсь лихий іфрит2, що покинув палати Еблісу, в Архемі лютував тиф. Це сталося шістнадцять років тому, але пам’ять про кару Божу ще жива, бо невимовний жах накрив тоді своїми перетинчастими крилами ряди домовин на цвинтарі церкви Ісуса Христа. Однак мені той рік запам’ятався болісним страхом, причину якого тепер, коли Герберт Вест зник, знаю лише я. Ми з Вестом займалися на літніх курсах медичного факультету, де він набув сумнозвісної популярності своїми дослідами з оживляння трупів. Мій товариш приніс на вівтар науки незліченну безліч дрібних тварин, і наш скептично налаштований декан, доктор Алан Гелсі, заборонив йому проводити дослідження. Однак Вест потай продовжував експерименти в своїй убогій кімнатці в пансіоні, а якось викопав свіжий труп із могили на кладовищі для бідноти та приволік його до покинутого заміського будиночка на Мідов-гілл, про що я досі згадую з жахом.

Того нещасливого дня я перебував поруч із Вестом і бачив, як той впорскував в застиглу вену еліксир, намагаючись поновити хімічні та фізичні процеси в мертвому тілі. Наш дослід закінчився повним крахом. Ми відчули напад панічного страху, який, як ми згодом вирішили, став результатом нервового перенапруження. Згодом Вест так і не зміг позбутися моторошного відчуття, ніби хтось чигає за ним по п’ятах. Вся справа була в тому, що труп виявився недостатньо свіжим, а нормальну психічну активність можна поновити лише у цілком свіжого трупа. До того ж пожежа завадила нам поховати бідолаху. Краще б нам було знати, що він лежить у могилі.

Після цього випадку Вест на якийсь час припинив свої досліди, але все ж наукова жага до нього повернулася, й юнак узявся докучати керівництву факультету проханнями дозволити йому використовувати секційну палату та свіжі трупи для роботи, яку вважав надзвичайно важливою. Його благання не вдовольнили: рішення доктора Гелсі було непорушним, інші ж викладачі схвалювали присуд декана. У сміливій теорії реанімації вони угледіли лише примху молодого ентузіаста. Споглядаючи його хлоп’ячу постать, світле волосся та блакитні очі за скельцями окулярів, неможливо було собі уявити, що за цим цілком пересічним виглядом ховається надприродний, майже диявольський, розум. Герберт Вест і зараз стоїть перед моїми очима, і мене аж теліпає. З роками він не постарів, хоча його обличчя стало жорсткішим. А тепер він зник, і на Сефтонську божевільню звалилося нещастя.

Наприкінці останнього семестру між Вестом і доктором Гелсі виникла запекла суперечка, в якій добрий декан проявив набагато більше витримки, ніж мій приятель, котрому набридли безглузді завади, що гальмують його видатну працю. Він, певна річ, мав намір продовжувати дослідження самотужки, проте не тямив, чому б йому не приступити до них зараз же, маючи в розпорядженні чудове університетське обладнання. Обмеженість старших колег, котрі не бажали визнавати його унікальних досягнень і наполегливо заперечували саму можливість оживлення, була абсолютно незрозумілою і глибоко ненависною не навченому життям логічному темпераменту Веста. Лише зрілість допомогла йому збагнути хронічну розумову відсталість «професорів і докторів» – нащадків ревних пуритан, врівноважених, чесних, інколи м’яких і добрих, але завжди обмежених, нетерпимих, сліпо відданих традиції, котрі не бачать далі свого носа. До цих недосконалих, але величних характерів, чиєю головною хибою є боягузтво, з віком стаєш лояльнішим. Утім, вони, ставши загальним посміховиськом, і без цього покарані за свої інтелектуальні гріхи: прихильність до системи Птолемея, кальвінізм, антидарвінізм, антиніцшеанство, а також сабатаріанство3. Вест, незважаючи на блискучі наукові досягнення, був ще дуже молодий і без належної поваги поставився до доброго доктора Гелсі та його вчених колег; у ньому наростало почуття образи вкупі з жагою довести свої теорії цим вузьколобим знаменитостям якимось незвичайним, вражаючим уяву чином. Як і більшість молоді, він із захватом плекав плани помсти, тріумфу та великодушного вибачення в фіналі.

Й ось із похмурих печер Тартару, всміхаючись, виповз смертоносний тиф. Ми з Вестом вже здали випускні іспити, але залишилися для додаткових занять на літніх курсах. Коли епідемія з усією своєю демонічною силою звалилася на місто, ми ще перебували в Архемі. Хоча нам присвоїли лише ступінь магістра без права на приватну практику, ми одразу ж долучилися до боротьби з епідемією, позаяк число її жертв стрімко зростало. Ситуація ледь не вийшла з-під контролю: смерті ставалися одна за одною, і місцеві трунарі більше не могли впоратися зі своєю роботою. Похорон проводили в поспіху, трупи не бальзамували, і навіть гробівець на цвинтарі церкви Ісуса Христа був запруджений трунами, в яких лежали небальзамовані мерці. Ця обставина не сховалася від очей Веста, котрий часто міркував над іронією долі – навколо повно свіжих трупів, і жоден ми не використовуємо за призначенням! Ми валися з ніг від утоми. Через розумову та нервову напругу думки мого товариша набули хворобливого напрямку.

Однак м’якосерді вороги Веста були виснажені нітрохи не менше, ніж ми. Медичний факультет, по суті, зачинився, всі як один воювали зі смертоносним тифом. Особливо виділявся своєю самопожертвою доктор Гелсі, його величезна ерудиція та бурхлива енергія врятували життя багатьом хворим, від яких відмовилися інші лікарі – або через страх заразитися, або визнавши їхнє становище безнадійним. Не минуло й місяця, як безстрашний декан став визнаним героєм, хоча, здавалося, навіть не підозрював про власну славу, борючись із фізичною перевтомою та нервовим виснаженням. Веста не могла не захопити сила духу його опонента, і саме тому він твердо вирішив довести йому правдивість своїх зухвалих теорій. Скориставшись плутаниною, що панувала на факультеті і в міській лікарні, дослідник примудрився роздобути свіжого трупа, вночі таємно проніс його в університетську секційну і ввів у його вену нову модифікацію розчину. Мрець широко розплющив очі, в невимовному жаху вирячився на стелю та знову поринув у забуття, з якого вже ніщо не могло його повернути. Вест пояснив, що об’єкт недостатньо свіжий – спекотне літнє повітря не надто корисне для трупів. Цього разу нас ледь не заскочили на місці злочину, але ми встигли спалити тіло, і Вест засумнівався в доцільності повторного використання університетської лабораторії.

вернуться

2

Іфрит – в арабській міфології та в мусульманській культурі різновид джинна, здатного завдавати людям лиха.

вернуться

3

Сабатаріанство – суворе дотримання християнських нормативів поведінки в недільні дні: обов’язкові відвідини церкви, неучасть цього дня в забавах і розвагах тощо.

2
{"b":"226561","o":1}