Литмир - Электронная Библиотека

Що стосується матеріалу для наших дослідів, то в Бол-тоні нам щастило набагато більше, ніж в Архемі. Не минуло й тижня, як у наших руках опинилася жертва нещасного випадку, яку ми викопали вночі, після похорону, і, впорснувши розчин, змусили розплющити очі. Вираз обличчя у піддослідного був на диво осмисленим, але незабаром дія препарату вичерпалася. У трупа не вистачало руки, якби він був цілий і неушкоджений, можливо, результати виявилися б кращими. Потім до січня ми роздобули ще трьох. З першим нас спіткала повна невдача, у другого чітко спостерігалася м’язова діяльність, третій викинув моторошну штукенцію: підвівся і гортанно заголосив. Потім удача нас зрадила – число поховань скоротилося, а ті, кого все ж ховали, вмирали від важких недуг або серйозних каліцтв. Ми пильно стежили за всіма смертями, щоразу з’ясовуючи їхню причину.

Однієї березневої ночі до наших рук потрапив труп не з кладовища для бідноти. У Болтоні, де панував пуританський дух, бокс перебував під забороною, і, як це здебільшого буває в таких випадках, серед фабричних робітників стали проводити таємні, нашвидкуруч організовані бої, в яких іноді брали участь другорозрядні професіонали. Наприкінці зими якраз і відбувся такий поєдинок, результат якого виявився дуже невтішним – до нас серед ночі з’явилися двійко переляканих на смерть поляків, котрі плутано стали благати нас таємно оглянути потерпілого, котрий перебував у вкрай важкому становищі. Пішовши за ними, ми опинилися в занедбаній стодолі, де поріділа зграя принишклих чужинців витріщалася на нерухоме чорне тіло, розпростерте на підлозі.

Бій проводили між Кідом О’Браєном – незграбою із дивним для ірландця гачкуватим носом, котрий тремтів від страху, і Баком Робінсоном на прізвисько Гарлемський Дим. Негр опинився в нокауті, і, як показав побіжний огляд, уже не мав шансів із нього вийти. Це був потворний, схожий на горилу чолов’яга, з ненормально довгими руками, які так і кортіло назвати передніми лапами, а також обличчям, що викликає в пам’яті незбагненні таємниці Конґо та дріботіння тамтамів під місяцем. Либонь, за життя його тіло здавалося ще огиднішим – у світі існує безліч потворних речей. Жалюгідна юрба навколо заціпеніла від страху, ніхто з присутніх не знав, яке покарання їм загрожує за законом, якщо шило випнеться з лантуха. Тому вони зазнали величезного полегшення, коли Вест, незважаючи на тремтіння, що мимоволі охопило й мене, запропонував тихцем позбутися тіла – я дуже добре второпав, із якою метою.

Над оголеним від снігу ландшафтом яскраво світив місяць, але ми, одягнувши мерця та підхопивши з обох боків під руки, потягнули його безлюдними вулицями, як тієї жаскої ночі в Архемі. До будинку підійшли ззаду, з боку пустиря, відчинили двері, спустили труп сходами у льох і підготували його для звичних наших дослідів. Хоча ми й розрахували час так, аби не зіткнутися з патрулем, нас мучив забобонний страх перед поліцією. Наші зусилля скінчилися пшиком. Незважаючи на страхітливий вигляд, мрець не реагував на жодні розчини, які ми вводили в його чорну руку. Втім, ці розчини були приготовані для білих. Тому з наближенням світанку ми, остерігаючись викриття, вчинили з ним точно так само, як і з іншими трупами – відтягнули через поле до лісу біля цвинтаря та кинули в могилу, наспіх викопану в мерзлій землі. Могила була не надто глибокою, проте нічим не гіршою за ту, яку ми спорудили для його попередника – того, що сидів на столі і верещав. При світлі потаємних ліхтарів ми ретельно засипали могилу листям і сухими гілками, будучи впевнені, що в темному густому лісі поліції її годі й шукати.

Наступного дня я тремтів в очікуванні обшуку, адже від пацієнтів ми дізналися, що містом поширилися чутки про підпільний бій, що скінчився смертю одного з боксерів. У Веста з’явилося додаткове джерело для неспокою: один із його візитів як лікаря закінчився дуже сумно. Вдень його викликали до італійки, котра впала в шал через те, що її син, п’ятирічний хлопчик, пішов із дому рано-вранці та не повернувся до обіду. При цьому у неї розвинулися симптоми, дуже небезпечні при хворому серці. З її боку було нерозумно так побиватися, адже малюк і раніше зникав із дому, але італійські селяни дуже забобонні, і налякали жінку не факти, а лихі передчуття. Близько сьомої години вечора вона врізала дуба, а знавіснілий від горя чоловік влаштував дику сцену, намагаючись убити Веста за те, що той не зумів врятувати його дружину. Італієць вихопив стилет, але друзі втримали його за руки, і медик покинув будинок під дикі вигуки, звинувачення та погрози. Цей індивід, як на зло, зовсім забув про дитину, яка не повернулася додому й уночі. Хтось із друзів сім’ї запропонував вирушити на пошуки до лісу, проте всі були зайняті померлою італійкою й її несамовитим чоловіком. Весту довелося пережити величезну нервову напругу. Йому невідступно допікали думки про поліцію та навіженого італійця.

Ми подалися спати близько одинадцятої години вечора, але мені заснути не вдалося. У Болтоні була напрочуд відповідальна, як для маленького містечка, поліція, й я похмуро міркував про те, яка каша завариться, якщо правда про вчорашній випадок вигулькне назовні. Це означало б кінець усім нашим дослідженням укупі з перспективою опинитися за ґратами. Чутки про боксерський поєдинок, що линули по місту, мене не тішили. Після того як годинник вдарив третю, місяць став світити мені прямо в вічі, але я перевернувся на другий бік, полінувавшись піднятися й опустити фіранку. Потім почулася якась метушня біля задніх дверей. Я продовжував лежати в якомусь заціпенінні, поки не пролунав тихий стукіт у двері. Вест був у халаті та капцях, а в руках тримав револьвер і електричний ліхтарик. Побачивши зброю, я збагнув, що він думає не стільки про поліцію, скільки про шаленого італійця.

– Нам краще піти вдвох, – прошепотів він. – Треба поглянути, хто там. Може, це просто пацієнт, адже іноді ці бовдури ломляться в задні двері.

Ми навшпиньках спустилися сходами, охоплені страхом, який певною мірою був виправданий, а частково навіяний таємничістю глибокої ночі. Хтось, як і раніше, навіть гучніше, тарабанив у двері. Я обережно відсунув засув і відчинив їх. Як тільки місяць освітив постать, що стояла на ґанку, Вест зробив дивну річ. Забувши про те, що звуки пострілів можуть привернути увагу сусідів і навести на слід грізну поліцію (на щастя, наш будинок стояв віддалік, і цього не сталося), мій колега раптово розрядив у нічного гостя весь барабан револьвера.

Наш відвідувач виявився не італійцем і не поліціянтом. На тлі сяйливого місяця чорнів потворний гігантський силует, який може привидітися хіба що в жаскому сні: синяво-чорний привид зі скляними очима, забруднений кров’ю, з присохлим до тіла листям і грудками землі. У блискучих зубах він тримав щось біле, подовгасте, з крихітними пальчиками на кінці.

IV. Зойк мерця

Почувши лемент мерця, я став відчувати перед доктором Гербертом Вестом смертельний жах, який із кожним роком мордував мене все потужніше. Немає нічого дивного в тому, що людина, почувши зойк мерця, відчуває страх – ця подія непересічна і не надто приємна. Однак я вже звик до таких вибриків, і налякали мене надзвичайні обставини. І, звісно, не сам мрець.

Зацікавлення Герберта Веста, колегою та помічником котрого я був, виходили далеко за рамки звичайних дій провінційного лікаря. Ось чому, почавши практику в Болтоні, він оселився в будинку, що стоїть віддалік, поруч із кладовищем для бідноти. По суті, єдиною всепоглинаючою пристрастю Веста було таємне дослідження феномену життя та смерті, а головною метою – оживлення мерців за допомогою активних розчинів. Для цих страшних експериментів постійно були потрібні свіжі людські трупи – дуже свіжі, бо навіть незначний розпад тканин безнадійно ушкоджував структуру мозку, й обов’язково людські, бо, як з’ясувалося, для різних біологічних видів надавалися різні розчини. Ми винищили безліч морських свинок і кроликів, але цей шлях вів у нікуди. Весту ніяк не вдавалося домогтися повного успіху через те, що трупи, з якими він експериментував, були недостатньо свіжими. Йому потрібні були тіла, з яких життя зникло зовсім нещодавно, тіла з неушкодженими клітинами, здатні, сприйнявши зовнішній імпульс, повернутися до форми руху, що називається життям. Спочатку у нас була надія, що за допомогою регулярних ін’єкцій ми зможемо продовжувати це друге штучне життя вічно, проте з часом виявили, що наш розчин не діє на живі об’єкти – штучно привести в рух можна було лише мертвий організм, але бездоганно свіжий.

4
{"b":"226561","o":1}