Потім раптом я побачив його. Піднявшись над темними водами та викликавши цим лише легке, майже безгучне спі-нення, якийсь незвичайний предмет плавно увійшов у поле мого зору. Величезний, що нагадує Падифема, й усім своїм виглядом викликає почуття відрази, він кинувся, наче чудовисько із жаских снів, до моноліту, обхопив його гігантськими лускатими руками та схилив до постаменту свою огидну голову, вичавлюючи із себе при цьому якісь ритмічні звуки, що не піддаються опису. Мабуть, у ту мить я й з’їхав із глузду.

Майже не пам’ятаю свого божевільного підіймання на шпиль скелі та повернення до покинутого човна – ці дії я вчинив в якомусь несамовитому маренні. Мені здається, що всю дорогу я не переставав співати, а коли у мене не залишалося сил для співу, брався бездумно реготати. У мене залишилися неясні спогади про сильну бурю, яка трапилася за якийсь час після того, як я дістався до човна; у будь-якому разі, можу сказати, що я чув гуркіт грому й інші звуки, які природа приносить лише в стані найбільшого шаленства.

Коли я повернувся з небуття, то виявив, що перебуваю в шпиталі міста Сан-Франциско, куди мене доправив капітан американського корабля, який підібрав мій човен у відкритому океані. Марячи, я дуже багато патякав, однак, наскільки збагнув, моїм словам не надали якоїсь ваги. Мої рятівники нічого не знали про жодне зміщення пластів суходолу в акваторії Тихого океану; тому я вирішив, що не варто переконувати їх у тому, у що вони все одно не змогли б повірити. Якось я знайшов одного знаменитого етнолога та здивував його несподіваною кількістю своїх запитань щодо стародавньої палестинської легенди про Даґона, Бога риб, але дуже скоро второпав, що мій співрозмовник безнадійно обмежений, тому облишив свої спроби щось у нього випитати.

Це трапляється вночі, особливо коли на небі стоїть опуклий спадистий місяць. Тоді я знову бачу цей предмет. Я пробував приймати морфій, проте наркотик дав лише тимчасовий перепочинок, а потім захопив мене в полон, зробивши рабом без будь-якого сподівання на звільнення. І зараз, після того, як я подав повний звіт, який стане джерелом інформації або, ймовірно, предметом презирливого зацікавлення міщан, мені залишається лише покласти цьому край. Я часто питаю себе: чи не було все, що сталося зі мною, справжнісіньким фантомом, всього лише химерним результатом діяльності хворого мозку в той час, як після втечі з німецького військового корабля я лежав у гарячці у відкритому човні під променями палючого сонця. Задаю собі це запитання, але відповіддю мені слугує реальне огидне бачення. Не можу думати про морські глибини без сіпання, яке викликають у мене безіменні істоти, які саме в цю мить, можливо, повзуть і важко ступають по слизькому морському дну, поклоняються своїм стародавнім кам’яним ідолам і вирізують власні огидні постаті на підводних гранітних обелісках. Мрію про той час, коли вони підіймуться над морськими хвилями, щоб схопити своїми смердючими кігтями та всуціль захопити залишки кволого, виснаженого війною людства, про час, коли суходіл сховається під водою, і темні океанські простори підіймуться серед вселенського непроглядного пекла.

Кінець близько. Я чую гамір біля дверей, ніби зовні об них б’ється якесь важке слизьке тіло. Воно не повинно застати мене тут. Боже, ця рука! Вікно! Мерщій до вікна!

Проявом найбільшого милосердя в нашому світі, на мою думку, є нездатність людського розуму пов’язати воєдино все, що цей світ містить у собі. Ми живемо на тихому острівці невігластва посеред чорного моря нескінченності, і нам зовсім не хочеться плавати на далекі дистанції. Науки, кожна з яких тягне в свій бік, дотепер не завдавали нам відчутної шкоди; однак настане день, і об’єднання розрізнених досі уривків знань відкриє перед нами такі жахливі видозміни реальної дійсності, що ми або зійдемо з глузду від побаченого, або спробуємо сховатися від цього згубного просвітлення в спокої та безпеці нового середньовіччя.

Теософи висловили здогад про забобонний страх, що його вселяє велич космічного циклу, в якому весь наш світ і людська раса є лише тимчасовими мешканцями. Від їхніх натяків на дивні прояви минулих часів кров застигла б у жилах, якби їх не одягнули в терміни, прикриті заспокійливим оптимізмом. Однак не вони дали мені нагоду якось зазирнути в ці заборонені епохи: мені мороз іде по шкірі, коли про це думаю, й охоплює шаленство, коли бачу це уві сні. Цей проблиск, як і всі грізні прояви істини, викликало випадкове поєднання воєдино розрізнених фрагментів: власне однієї старої газетної статті та нотаток померлого професора. Я сподівався, що нікому більше не вдасться поєднати таку сполуку; у будь-якому разі, якщо мені суджено жити, то я ніколи свідомо не приєднаю жодної ланки до цього страхітливого ланцюга. Гадаю, що і професор також мав намір зберігати в таємниці те, що дізнався, і, мабуть, знищив би свої архіви, якби раптова смерть не завадила йому.

Моє перше знайомство з тим, про що піде мова, сталося взимку 1926—1927 рр., коли раптово наказав довго жити мій двоюрідний дідусь, Джордж Ґеммел Ейнджелл, заслужений професор на заслуженому відпочинку, знавець семітських мов Бравнівського університету в Провіденсі (штат Род-Айленд). Професор Ейнджелл став знаменитим як експерт зі стародавньої писемності, і до нього часто зверталися керівники найбільших музеїв; тому смерть чоловіка у дев’яносто два роки не пройшла непоміченою. Цікавість до цієї події значно посилювали й загадкові обставини, що її супроводжували. Смерть застала професора під час його повернення з причалу пароплава з Ньюпорту; свідки стверджували, що той упав після зіткнення з якимось негром, на вигляд – моряком, котрий несподівано вигулькнув із одного з підозрілих темних двориків, що виходили на крутий схил пагорба, за яким пролягав найкоротший шлях від берега до будинку покійного на Вільямс-стрит. Лікарі не змогли виявити якихось слідів насильства на тілі і після довгих плутаних дебатів дійшли висновку, що смерть настала унаслідок надмірного навантаження на серце надто вже літнього чоловіка, викликаного підйомом дуже крутим схилом. Тоді я не бачив причин сумніватися в цьому висновку, однак згодом певні сумніви у мене з’явилися, навіть більше – врешті-решт, я визнав його малоймовірним.

Як спадкоємець і духівник свого двоюрідного дідуся, котрий помер бездітним удівцем, я мав ретельно вивчити його архіви; з цією метою перевіз усі теки та пачки до себе в Бостон. Основну частину відібраних мною матеріалів згодом опублікувало Американське археологічне товариство. Але залишилася ще одна скринька, вміст якої я визнав найзагад-ковішим і не хотів показувати нікому. Вона була замкнена, причому я не зміг знайти ключа доти, доки не здогадався оглянути особисту низку ключів професора, яку той носив при собі в кишені. Відтак мені, нарешті, вдалося відімкнути скриньку, однак, коли зробив це, переді мною постала нова завада, набагато складніша. Звідки ж мені було знати, що означав знайдений мною глиняний барельєф, а також розрізнені нотатки та газетні вирізки, які я виявив? Невже мій дідусь на схилі років виявився підвладним примітивним забобонам? Я вирішив знайти дивакуватого скульптора, без сумніву, відповідального за такий очевидний розлад раніше притомного розуму старого вченого.

Цей барельєф являв неправильний чотирикутник завтовшки менше одного дюйма, і площею приблизно п’ять на шість дюймів. Він був явно сучасного походження. Проте зображене на ньому анітрохи ні відповідало сучасності ні за духом, ні за задумом, оскільки, при всій химерності та різноманітності кубізму та футуризму, вони рідко відтворюють ту загадкову регулярність, яка таїться в доісторичних письменах. А в цьому витворі такого штибу письмена були безумовно присутні, але я, незважаючи на знайомство з паперами та колекцією стародавніх рукописів дідуся, не зміг їх ототожнити з будь-яким конкретним джерелом або отримати хоча б найменший натяк на їхню віддалену приналежність.