Даркове обличчя спохмурніло.
— Сумнійаюся, — мовив вій. — У кожному разі, я маю намір зустрітися з нею, як тільки зможу. А поки що мені потрібне одне — схвалення загального напряму репортажу.
— Все гаразд, — весело озвався Бомон. — Дійте. Це саме те, що потрібно “Очевидцю”. Сказати правду, ми вже давно не давали нікому такого добрячого чосу.
— Дякую, — радо сказав Дарк. — Саме цього я сподівався.
— Якщо будуть якісь перешкоди з боку юристів, — докинув Бомон, — дайте мені знати. Допоможу. Коли ви думаєте друкувати репортаж?
Дарк трохи помовчав, міркуючи.
— Я ще не вирішив остаточно. Можливо, варто почекати, доки “Черіл” розпочне свою рекламну кампанію, і тоді вже розтрощити її в друзки. Але, з другого боку, цією історією починають цікавитись деякі газети, і я не хотів би, щоб вони перехопили в нас здобич. Одне слово, гав не ловитиму.
Бомон кивнув головою.
— Полишаю це на ваш розсуд, Поле. Коли буде щось потрібно, приходьте до мене.
Дарк повертався до свого кабінету в куди кращому гуморі, ніж був перед тим. “Стережись, Емілю Фасберже! — бурмотів він сам до себе. — Ось я візьму тебе на мушку!”
Того вечора, повернувшись додому, він вирішив переглянути матеріали до репортажу про “Черіл” і підійшов до письмового столу. На його подив, замок не піддавався, і в нього майнула думка, що там щось заїло, та, натиснувши на ключ, він, зрештою, відімкнув шухляду. Невиразна підозра, що виникла в нього, поступово розвіялась, коли він перевірив теки, — все було на місці: надруковані на машинці чернетки, життєписи, фотографії. Деякий час Дарк сидів над цими паперами, намагаючись осягнути їх справжню вартість і визначити, яких матеріалів, фактичних і біографічних, ще не вистачає. Він намітив у думці чотири суттєвих моменти, які потребували уваги: додаткові факти, що компрометували б Фасберже, і, при нагоді, інтерв’ю з ним самим (хоч це навряд чи можливо); деякі біографічні відомості про Аманду Белл, що була, як видно, натхненницею всієї кампанії “Врододій”; відверта розмова з доктором Раффом і, нарешті, кілька серйозних запитань рекламному агентству, що здійснювало весь план, — усе це, певна річ, з якомога більшою кількістю фотографій.
Дарк уже збирався був поскладати теки назад, та передумав і засунув їх у портфель. У пам’яті знову зринув замок, що не хотів відмикатися, і хоч він не мав жодних доказів, проте підсвідомо відчував, що в квартирі побував хтось чужий. Отож, за всяких обставин, тримати їх у редакції буде надійніше.
Скінчивши з теками, він сів, закурив сигарету і замислився. Тепер треба будь-що побачити Мері Стенз, вирішив він, хоч і не міг уявити, як це зробити, не викликавши підозри Віллербі. “Кінець кінцем, — подумав Дарк, — я можу поїхати до “Онікс-Асторії” і потинятися по барах. Вона майже напевне тепер у, готелі й навряд чи стане весь час сидіти в номері. Їй треба їсти, а може, схочеться й випити, отже, я маю не менш як п’ятдесят шансів із ста побачити її. А коли не пощастить, доведеться вдатися до більш рішучих дій, хай там буде той Віллербі чи ні…”
Він докурив сигарету, вийшов з дому й поїхав у Мейфер, Для обережності поставив машину за три квартали від готелю і далі пішов пішки. В кіоску на розі купив вечірню газету, щоб не привертати до себе уваги, коли доведеться сидіти в барі.
У вестибюлі й холі готелю ходили й стояли люди, чоловіки та жінки, деякі у вечірньому вбранні, але Мері не було. Дарк поволі рушив пишно оздобленим коридором, аж поки натрапив на світляну вивіску з яскравими зеленими літерами “Американський бар”, і зайшов туди.
Він побачив її одразу. Мері сиділа за невеликим столиком між жирною тушею, що належала, як видно, Емілеві Фасберже, та високим худорлявим суб’єктом з маленькими вусиками — судячи з усього, то був Віллербі. Фасберже тримав її за руку і щось поважно говорив іна вухо, а Віллербі тим часом тягнув із склянки якийсь жовтий напій — певне, віскі — і дивився перед себе неуважним “поглядом, у якому прозирала ледь помітна іронія.
Вона помітила його лиш тоді, коли Дарк сів біля столика і, замовивши склянку шотландського віскі, розгорнув газету. Мері не дала взнаки, що впізнала його, — просто дивилась байдужими очима, наче вперше в житті бачила. Дарк теж не виказував себе. Сховавшись за газетою, він скоса стежив за дівчиною, дивуючись з її чарівної вроди й ледве тамуючи ненависть до Фасберже, що торкався її своєю жирною лапою.
Час минав. Дарк замовив другу склянку, а потім і третю. Фасберже встав і вийшов з бару— певне, до вбиральні, бо за кілька хвилин повернувся назад. Невдовзі підвелася з місця й Мері. Проходячи повз Дарка, вона промовисто подивилася на нього.
Дарк не поспішав і ще хвилину сидів, не підводячи очей від газети. Тоді, ледь помітно потягнувшись, неначе стомився сидіти, згорнув газету, засунув її в кишеню і вийшов.
Мері чекала на нього біля виходу у вестибюль. На одну ніякову мить припала до нього всім тілом, міцно, майже конвульсивно, схопила за плечі…
— Поле!… — прошепотіла вона. — Я ледве дочекалася вас. Вони мене зовсім спутали.
— Ви можете якось вийти звідси? — спитав він.
— Поки Віллербі тут — ні. Він має стежити, щоб я ні з ким не зустрічалася. Може, вночі, коли він піде спати… скажімо, десь о першій…
— Я чекатиму на вас поблизу, — пообіцяв Дарк. — Ми зможемо поїхати до мене, а потім я відвезу вас назад, поки Віллербі спатиме.
— Дякую… — видихнула вона. — Поле, я… мені вас так бракувало…
— Мені вас теж, — тихо мовив він.
Тоді легенько поцілував її, питаючи себе в думці, чи приємно цілувати найвродливішу жінку в світі. Виявилася, що приємно.
— Мені треба йти, — прошепотіла Мері. — Вони можуть щось запідозрити.
— До зустрічі, — сказав він.
Вона квапливо пішла коридором до американського бару.
Дарк не поспішаючи поминув вестибюль, вийшов на вулицю і попрямував до своєї машини, міркуючи про те, чи не надміру заволоділа його почуттями красуня Лора Смайт, чи то пак Мері Стенз. “Це теж робота, — мовив він сам до себе. — Треба ж мені якось завоювати її довір’я. Така красуня — чудова принада для першого-ліпшого нерозважливого зальотника. Скажімо, для того ж Фасберже. А в мене є ще й інша мета — мій репортаж”.
Та всім тим думкам, хоч які б цинічні й жорстокі вони були, бракувало щирості, і Дарк сам знав це краще за будь-кого іншого. Дивна річ — його зовсім не хвилювала довершена штучна врода дівчини. Для нього вона була, як і раніше, просто Мері Стенз, а не чарівна Лора Смайт, і сама думка проте, що до неї залицяється Фасберже, сповнювала його пекучим гнівом.
Він повернувся додому і став чекати першої години.
Розділ п’ятнадцятий
На побачення вона спізнилася. Минуло вже стільки часу від умовленої години, що Дарк, непорушно сидячи в машині й викурюючи сигарету за сигаретою, почав уже думати, чи не виявився Віллербі твердішим горішком, ніж вони сподівалися. Нарешті за десять хвилин перед другою Мері з’явилася при вході до танцювальної зали готелю, сторожко кутаючись у хутряне манто. Дарк відчинив їй дверцята і повів машину в напрямі Найтсбріджа. Дорогою вони майже не розмовляли.
Уже в квартирі, коли Мері скинула своє манто, він зміряв її оцінюючим поглядом. На ній була темно-зелена сукня, що вигідно відтіняла красу обличчя та постаті. Дівчина здалася Даркові блідою та стомленою, проте, могла б успішно претендувати на титул “міс Всесвіт”. Певне, доктор Рафф уже закінчив свій дослід, подумав Дарк. Навряд чи можна додати ще щось до цієї досконалої вроди.
— Це вже завершальна стадія, Поле, — сказала Мері, коли він поналивав чарки. — Лишилося ще тижнів зо два, а може, й тиждень. Тим часом вони визнали за краще тримати мене в “Онікс-Асторії” під охороною. Мною зацікавилася преса.
— Я знаю, — мовив Дарк. — Мав нагоду розмовляти з Джефкотом із “Діспетча”.
Вона поволі пила з чарки.