Він одвів Мері назад до бару, де на них чекав Віллербі. і зараз же відкланявся. Залишившись наодинці з детективом, вона відчула ніяковість, але той повівся приязно й дружелюбно.

— Не турбуйтеся, міс Смайт, — заспокійливо мовив він. — Моє діло доглядати вас і правити за бар’єр між вами та пресою. Я не викажу вашої маленької таємниці.

— Таємниці? — розгублено перепитала вона.

— Атож. Я уже встиг побувати у вашій квартирі в Саут-Кенсінгтоні і розмовляв з вашою подругою Пенелопою. Отже, я добре знаю, що ви не маєте телефону.

Мері безпорадно подивилася на нього і нічого не сказала.

— Зрештою, така моя робота, — вів далі Віллербі, — збирати дрібні факти й складати їх докупи. Але я не обов’язково маю доповідати клієнтові про все, що дізнаюся. Клієнт дістає те, за що платить гроші, не більше й не менше.

— Про що ж іще би дізналися? — тихо спитала вона.

— Нічого особливого. Тільки те, що набрали номер В-42-44. Існує спосіб визначати телефонні номери за клацанням диска.

Серце Мері тоскно стиснулося. Тепер вона бачила під чемною, привітною машкарою Віллербі обличчя хитрого й підступного ворога, проте не могла розгадати його тактики.

— Чому ж ви не сказали про це містерові Фасберже? — спитала вона.

— А навіщо? — миролюбно всміхнувся Віллербі. — До чого турбувати його дрібницями? Коли вам схотілося подзвонити своєму приятелеві — гаразд, чому б ні? Якби я сказав про це, містер Фасберже міг би замислитись. Можливо, він подумав би собі: а чого це Лорі Смайт знадобилось прикидатися, ніби вона дзвонить подрузі, коли там навіть нема телефону? Чому вона не могла поговорити із своїм приятелем відкрито, а вдалася до хитрощів? І що ж то за приятель, що вона держить його в такій таємниці? — Він на хвилю замовк і допитливо подивився на Мері. — Ви розумійте, до чого я веду, міс Смайт?

— Моє особисте життя вас не обходить, так само як і містера Фасберже, — твердо відказала вона.

— Певна річ, ні, — добродушно погодився він. — Тим-то я й не сказав нічого Фасберже.

Мері похмуро зиркнула на нього, не знаючи, вірити чи ні.

— У мене є чудова ідея, — раптом промовив Віллербі. — Давайте повечеряємо. Мені надано вільний кредит за рахунок кишені Фасберже, і я не бачу, чому б нам не побенкетувати по-королівському.

— Я живу тут коштом фірми “Черіл”, включаючи харчування, — озвалася Мері.

— А я й на думці не маю вечеряти тут, — пояснив він. — Надто вже тут розкішно. Ми подамося в Сохо.

— Гаразд, містере Віллербі, — погодилася Мері. — Дякую.

І вони поїхали.

Пол Дарк не належав до тих людей, що легко втрачають спокій, проте не міг позбутися почуття невиразної тривоги за Мері Стенз. Телефонна розмова була надто ухильна й загадкова і, як видно, мала на меті дати йому певні відомості, що їх дівчина не могла сказати відкрито. Дуже скидалося на те, що за нею встановлено якийсь нагляд, і тому вона говорила наче не до нього. Сам факт здавався досить очевидним, що ж до причин, то вони були не такі зрозумілі.

Та Дарк був більш схильний до рішучих дій, аніж до пустих розумувань. Він дістав з шухляди кілька тек з нотатками та фотографіями до репортажу про “Врододій” і заходився швидко переглядати їх, мимоволі дивуюнись із неймовірного перетворення скромної, непримітної дівчини на справжню красуню. Відшукавши папірця з її домашньою адресою, він переклав його до портфелика і засунув теки на місце. Потім, неначе раптом про щось згадавши, інстинктивно замкнув шухляду й поклав ключ у кишеню.

Він закурив сигарету, поглянув на себе в дзеркало, тоді рушив, до вузенького провулка, де стояла його машина, і поїхав у Саут-Кенсінгтон.

Вулиця, на якій жили Мері і Пенелопа, була широка, облямована двома смугами бульвару. Високі, потемнілі від часу будинки з жовтої цегли давно вже поділили на окремі помешкання. Дарк знайшов потрібний будинок і перебіг очима довгий ряд табличок з кнопками обіч дверей, доки зупинив погляд на прізвищі Стенз, поруч з яким у дужках стояло Дайсон — певно, Пенелопине. Він нічого не знав про неї, окрім того, що раз чи два принагідно згадувала Мері, але уявляв її собі яскравою моторною блондинкою. Він натиснув на кнопку і став чекати.

Через деякий час двері йому відчинила сподівана блондинка. Щоправда, вона видалася Даркові швидше блідою й стомленою, аніж яскравою й моторною, але волосся її наочно свідчило про те, що може зробити перекис водню, її жваві зеленкуваті очі гарно контрастували з червоним халатиком, недбало обгорнутим навколо тендітної постаті. Дівчина дивилася на Дарка з неприхованою цікавістю.

— Міс Пенелопа Дайсон? — спитав Дарк.

— Так.

— Моє прізвище… — Він якусь мить вагався, тоді визнав за краще бути обережним. — Я приятель Мері Стенз. У мене є до вас доручення від неї.

— Справді? — мовила Пенелопа, пильно розглядаючи ігого. — Може б, ви зайшли, містере… е-е…

— Бейкер, — швидко підказав Дарк.

— Ну що ж, це ви вже другий сьогодні. І що вона собі думає, ця Мері, хотіла б я знати. Проходьте.

Дарк рушив за нею у тьмяно освітлене парадне і піднявся до квартири.

— Може, ви сядете, містере Бейкер? — спитала Пенелопа і відгорнула полу халатика, відкриваючи довгі стрункі ноги.

Дарк сів на хиткий стілець, миттю осягнувши оком усю вбогість кімнати — дешевенькі меблі, щербате дзеркало, вицвілі шпалери на стінах. Він ніколи не уявляв собі Мері в такому жалюгідному оточенні.

— На жаль, я не можу з пропонувати вам чогось випити, — вибачилася Пенелопа. — Наші гості звичайно приносять пляшки з собою.

— Міс Стенз просила мене передати вам, що її не буде вдома кілька тижнів, — мовив Дарк, переходячи до справи. — Сказала, що їде за місто з друзями.

— Я знаю, — озвалася Пенелопа. — І що я не повинна розмовляти з репортерами і взагалі з представниками преси, А звідки мені знати, чи ви теж не репортер?

— Хіба я схожий на репортера? — спитав Дарк.

Дівчина знизала плечима.

— Та ні, наче не схожі, але хто вас знає.

— Якби я був репортер, то навряд чи міг би принести вам звістку від Мері, — нагадав він.

Вона посміхнулася.

— Ах, он як! Значить, Мері? То ви, мабуть, і є отой таємничий знайомий, до якого вона ходить майже кожного вечора, — той, що живе десь у районі Найтсбріджа.

— Можливо, — погодився Дарк. — А що, хіба вона розповідала вам про мене?

— Та ні, не вона. Відколи її почали робити красунею, з, неї слова не витягнеш. Я сама одного разу простежила, куда вона пішла, — просто з цікавості, знаєте. Їй дуже поталанило, правда ж?

— Так, їй, звісно, поталанило. А скажіть, міс Дайсон, хто ще приходив до вас сьогодні?

— Та такий собі цибатий здоровило з вусиками і в капелюсі. Сказав, що він представник фірми “Черіл”, що Мері довго не буде і що я не повинна розмовляти з газетярами і взагалі ні з ким.

— Він не сказав, куди вона поїхала?

— Ні. Сказав тільки, що фірма дбає про її інтереси, хоч і невідомо, що воно має означати.

— А прізвища свого не назвав?

— Ні. Але я запам’ятала номер його машини. Стежила з вікна, як він поїхав.

— Ви розумна дівчинка, — похвалив її Дарк. — То який же номер?

Вона закопилила губи і напустила на себе суворість,

— А чого це я маю вам казати? Я ж не повинна розмовляти ні з ким.

Дарк нетерпляче підвівся й почав походжати по кімнаті.

— Даю вам слово честі, що я добрий друг Мері і ваш також, коли хочете. Я гадаю, вона попала в якусь біду Оте діло, в яке її втягнуто, досить нечисте і має дуже скоро лопнути. Я хочу допомогти їй.

— Я б не сказала, що то біда — зробитися красунею і дістати цілу купу чудових суконь, — невдоволено зауважила Пенелопа. — Я б і сама не відмовилася від такої роботи. Мене анітрохи не здивує, якщо вона подалася десь з яким-небудь мужчиною, таким собі старим товстуном, що добре знається на гарних жінках і вміє їм догоджати. Далебі, винуватити її я б не стала.