Це мати. Вона мовчки показує рукою за вікно, і Майя розуміє одразу все. Це — кінець. То не гуркіт моря, а галас юрби; то не хвилі б’ються об берег, а гримає каміння об залізну браму

— Тато поїхав. Я наказала охоронникам не стріляти. Одягайся швидше — треба негайно залишити маєток.

— Гаразд, матусю…

Майя скочила з ліжка. Де сарі?.. Тьху ти напасть!.. Ну, то хай буде челі, — червоне челі нареченої. Ти принесло щастя, тебе треба зберегти.

І враз думка перескочила до Андрія: де ти, любий?.. Як добре, що ти поїхав звідси вчасно!.. Ти обов’язково спробував би зупинити людей, які втратили розсуд… І зупинив би!

Стривай, а хіба вона, Андрійова дружина, не гідна свого чоловіка?.. І хіба можна віддати на поталу сліпій ненависті найвищі досягнення людського розуму?!

Майя зупинилась на мить, зазирнула у дзеркало, посміхнулась сама до себе переможно і вибігла з кімнати.

— Куди ти, Майю? — скрикнула мати.

— Я зараз.

Дівчина бігла щодуху. Їй здавалося, що зараз відіграє роль кожна секунда.

Так воно й було насправді. Довгий путь до маєтку Сатіапала дещо охолодив войовничий запал натовпу. Той — охляв, а той — почав отямлюватись. Та на шляху постала перепона: високі мури, залізна брама. Тож геть перепону! Одчиняйте, бо буде гірше!

І ось на вершині муру з’явилась людина. Коли б то був озброєний охоронець, Сатіапал, Бертон, Лаптєв чи взагалі будь-хто з мужчин, на нього б затюкали, загикали, засипали б камінням та кулями.

Але ні, натовп побачив струнку красиву дівчину. В червоному челі, залита промінням ранкового сонця, вона була, як квітка, що пробила цеглу і цемент і піднялася над муром високо в небо.

Замовкали горлани. Не гупало каміння в браму. Тиша, благодатна тиша котилася хвилями по натовпу.

— Люди!.. — Майя підійшла аж до краю стіни. — Індійці!.. Чого ви хочете?.. Мій батько завинив вам? Він віддасть все. Я відкрию вам всі комори, всі шухляди. Беріть, що хочете. Не чіпайте тільки лабораторій. Можна відновити все: будинки, машини, одяг і обстановку, — але людської думки не відновиш. Заприсягаюсь вам, що раджа Сатіапал не вчинив жодному з вас нічого лихого і прагнув принести тільки хороше. Заприсягаюсь усім, що є найсвятішого в світі!.. Дивіться: на мені червоне челі. Я ще не знаю навіть обіймів мого чоловіка, але я заприсягаюсь моїм коханням і моїм життям, що я кажу правду!.. І коли жоден з вас ніколи не кохав, убийте мене!.. Я зараз спущусь і одчиню ворота. Заходьте як друзі. Будьте гостями.

В її голосі було стільки пристрасті, стільки чистої віри в справедливість, що сотні людей понурились, обм’якли і вже ладні були стати справді людьми. Ще одна секунда… Ще одна мить…

Та серед сотень знайшовся один, якому начхати було на червоне челі, на дівоче кохання, на всі людські принципи.

Мулла Ібрагім, — він же містер Кроссман, він же Поль Куртьє, він же ще десятки прізвищ, — повільно підвів рушницю і старанно націлився.

І Майя зрозуміла: оце й справді кінець. Прощай, ясне сонечко, прощайте, любі мрії, прощай, коханий, хай щастить тобі завжди!

Гримнув постріл. Схитнулась, впала дівчина. Заверещав хтось: “Вперед, в ім’я Аллаха!”

І загуркотіло, зашуміло, загриміло…

Криваве полум’я, чорний дим… Потьмарився білий світ, запнуло його траурною биндою.

Мотор кашлянув у останній раз і замовк. Шофер кинувся до карбюратора, щось крутив, штрикав, а потім плюнув і люто почухав потилицю:

— Нема бензину. Забув долити.

Нема бензину! І це — за тридцять кілометрів від маєтку Сатіапала, тоді, коли дорога кожна хвилина!

Сліпий, дурний випадок! Та вже краще було б їхати на сатіапалівській чортопхайці. Так ні ж — гадав, що доїде швидше.

— Самум!..

Пес підняв голову і подивився просто в очі Андрієві розумним, майже людським поглядом.

— Самум, ходімо!.. А на вас, Іване Івановичу, я на кладу стягнення.

— Єсть одержати стягнення! — коноплястий хлопчина шмигнув носом і нахнюпився.

Ой, як боліло серце у Андрія!.. Не передчуття, ні, — к бісу всяку магію: і чорну, і білу, і смугасту! Власні очі бачили палаючі селища, власні вуха чули стогін помираючих по тому шляху, де пройшла божевільна юрба.

Він зіткнувся з цією юрбою увечері, коли їхав з маєтку Сатіапала. Тоді це був мирний гурт людей, які йшли кудись у своїх справах. Ніхто навіть не знав, що це навабганджці.

Коли почала здихати худоба в Навабганджі, перелякані селяни звернулися до радянських лікарів, а самі, добре пам’ятаючи епідемії чуми, готові були податися навтіки.

Члени експедиції самотужки зганяли худобу до загонів, відділяли хворих тварин від здорових, намагалися лікувати.

Несподіваний розмах епізоотії, одночасність захворювання багатьох тварин наводили на думку, що тут пахне диверсією, але, зрештою, не було часу дошукуватися причин. Всі — від епідеміологів до хірурга — обернулися на ветеринарів. Протягом цілої ночі ніхто з членів експедиції не заплющив очей.

А раннім ранком до табору приповз важко поранений навабганджець і розповів, що сталося вночі по дорозі до маєтку Сатіапала.

— Їдь! — наказав Калинніков. — Негайно їдь! Рятуй Майю і не встрявай до інших справ.

І ось він “їде”. На своїх двох. Добре, що хоч поруч вірний Самум. Як він скиглив учора, коли Майя наказала йому сідати в машину! Наче благав: сідай і ти… Ну, навіщо ж ти, люба, не захотіла поїхати?

Все вище підбивалося сонце, а дорога усе петляла поміж джунглів, і здавалось, не буде їй кінця-краю. Та ось раптом Андрій помітив попереду вантажну автомашину. Вона була зовсім ціла, тільки з вибитим переднім склом.

“А може, й тут немає бензину?”

Андрій підбіг до грузовика, заліз до кабіни, повернув вимикач і невміло натиснув на стартер. Гучно, потужно заревів мотор.

Лише кілька разів за своє життя, задля забавки, сідав Андрій за руль автомашини. Він ніколи не захоплювався технікою і навіть не сподівався, що, можливо, колись доведеться гірко каятись в цьому.

Ех, коли б уміння!.. Розвернувся б хвацько на шосе, газонув би та й опинився б за чверть години аж у маєтку!

А може, спробувати?.. Як там… натиснути на педаль зчеплення… ввімкнути швидкість… дати газ…

Він дав газ. Він ввімкнув швидкість. Загуркотіло, заверещало, гримнуло… Біс його знає,— може, в цю мить щось руйнувалося, трощилося, готове було вибухнути, але ж машина таки зрушила з місця і полізла просто в кущі, — уперта, сильна, зла.

Андрій гарячково перебирав прутки баранки: та ніж, клята, ліворуч, ліворуч! Скреготіло дрюччя по бортах, ревів, аж захлинався мотор. Подерлась машина уздовж канави, стала майже сторчма.

І в цю мить просто перед себе Андрій побачив мертвого Хінчінбрука. Тільки побачив, бо мозок, зосереджений на одному, був неспроможний фіксувати й аналізувати. Грузовик ще раз хитнувся, підстрибнув і вискочив на шосе, розвернувшись у напрямку до маєтку Сатіапала.

За якими правилами вуличного руху їхав Андрій, як йому вдалося не врізатися в дерево чи стовп на повороті, не звалитися з мосту в воду, не перевернутися, не заскочити кудись в болото — він так ніколи й не міг зрозуміти. Кожна машина має цілком визначені можливості і за межі своїх кінських сил не переступить. А людські сили невичерпні. В найвідповідальніші хвилини свого життя людина здатна творити чудеса.

З гуркотом, з деренчанням, петляючи від кювета до кювета, мчала машина по шосе, і її було чути дуже далеко.

Зачувши той гуркіт, зустрічні прожогом втікали в кущі. Може, поліція?.. Може, військо?.. Тікай, ховайся, — наближається розплата!

Маєток Сатіапала був останньою жертвою кривавого шалу. Вичерпалась енергія, втихомирились підбурювачі. Важке похмілля спадало на людей, розчавлювало їх, примушувало сторонитися одне одного і вбачати недругів у колишніх спільниках.