Хвора вже не пручалася й не стогнала. Тільки дрібні краплинки поту виступили в неї на крилах носа та безвільно, в німому зойкові, напіводкрилися спраглі, ще по-дитячому пухлі губи.

— Все буде гаразд, кхокі… — умовляла її Майя, готуючи маску для наркозу. — Зараз ти заснеш і навіть не відчуватимеш болю…

Але хвора не вірила, ні! Вона готувалася до смерті і мовчала, не зводячи ненависного погляду з тієї, кого вважала за свою губительку. І цей погляд врізався в душу Майї назавжди.

За звичайних умов навіть найпростішу операцію проводять два а то й три чоловіки — хірург, асистент та наркотизатор. А тут Майї довелося все робити самій.

Операція була, як і всяка операція, не дуже складна, не дуже легка. Звісно, коли б старий не зволікав до вечора, для хворої було б краще: апендицит треба видаляти якнайшвидше. Але й тепер ще не пізно.

Майя чула під вікном кроки Андрія, його нервове покашлювання. Любий, він так хвилюється! А хвилюватися й нема чого. Яке щастя, що в цієї дівчинки апендицит, а не перитоніт, наприклад!

Майя була така певна щасливого кінця, що аж загадала: якщо все скінчиться гаразд, вона стане дружиною Андрія. Дівчина хотіла цього, і це надавало їй нових сил, рішучості, впевненості.

Їй пригадався інший вечір, — той, коли Андрій зумів підкорити Самума і вперше постав перед нею втіленням сили й енергії. Вона теж тоді загадувала — але хіба можна порівняти оці два вечори? Тоді Майя була просто дитиною, незважаючи на свої двадцять два роки. Тепер вона покохала і пізнала ціну самопожертви в ім’я кохання.

“Ти повинна одужати, кхокі!” — просила, переконувала, наказувала Майя, а її пальці тим часом звично робили своє, видаляючи пошкоджене, зашиваючи розрізане. І коли на шов лягла остання скобка, Майя зітхнула з полегшенням.

— Заходьте, баб! — гукнула вона старого. — Ваша дружина майже здорова. Вона незабаром прокинеться. Я лишатимусь біля неї, аж доки її стан буде цілком задовільним.

— Дякую, мем-сагіб, дякую! — старий був розчулений. — Не треба, ні! Мем-сагіб втомилась, вона повинна спочити…

— Нічого, я спочину завтра!

Досі розмова точилась на англійській мові, якою тільки й володіли дехто з росіян. Але індієць так перекручував слова, що Майя вирішила перейти на рідну мову.

— О, — здивувався старий, — мем-сагіб знає хінді? Та ще й так добре, ніби жила в Бенгалії багато років?

— Я й жила тут, баб! — з посмішкою відповіла Майя. — Мій батько — індієць. Я дочка раджі Сатіапала.

Ще не закінчивши фразу, вона побачила, як старик заблимав очима, відсахнувся і, схопившись руками за голову, схилився до стінки.

— Вам погано, баб? — стурбовано запитала дівчина.

А той у відповідь люто смикнувся, простягнув палець до дверей і зашипів:

— Чому не сказала раніше?! Чому не сказала?!.. Геть звідси! І знай, що кров моєї дружини впаде на голову тобі, і твоїм дітям, і твоїм внукам, і правнукам, аж до десятого коліна!

Дівчина нічого не розуміла. Вона спробувала ще раз заспокоїти старого, але той сахався і все повторював своє “геть!”.

Ледве не плачучи, Майя вибігла з кімнати. На ґанку її зустрів Андрій.

— Що сталося, Майю?.. Чому хазяїн репетує?.. Хвора померла?

В його голосі було стільки турботи, стільки тривоги, що Майя ледве стримала бажання припасти до грудей коханому.

— Ні, ні! Мені здається, все гаразд. Але старик… Я не знаю, чого він хоче. Підіть до нього, умовте… Треба ж комусь лишитися біля хворої…

Андрій попрямував до халупи, але старий зустрів його на порозі невиразними вигуками, погрозами, прокльонами. Можна було зрозуміти тільки одне: мусульманин наляканий тим, що операцію його дружині робила зовсім не росіянка, як він гадав, а індійка.

Даремно Лаптєв доводив, що присутність лікаря просто необхідна і що хвора без кваліфікованого нагляду може загинути. Старий був непохитний, і довелося піти ні з чим.

Андрій з Майєю поверталися до табору аж на світанку.

Рожевіло небо. Прокидалися пташки. Неквапно й потужно дихала земля, вбираючи в себе життєдайну прохолоду перед задушливим днем.

Потім спалахнули хмарки над обрієм. Засяяло, пофарбувалося в золотаві життєрадісні кольори все довкола: і ліс, і ріка, і вкрита білою порохнявою дорога.

В таку годину тільки б радіти з життя, мріяти й сподіватися, упиваючись сонячним промінням ранку, ніжного, як юність.

Але Майя і Андрій ішли мовчки, сумовито, повні тоскних передчуттів та того незадоволення, що завжди йде в парі з невдачею.

Лаптєв одразу ж доповів Калиннікову про операцію та про дивну поведінку старика-мусульманина,

Калинніков наморщив лоба, зітхнув:

— Кепсько!.. Я забув вас попередити, Андрію: зараз у Індії загострилася боротьба між індусами, тобто брахманістами, і мусульманами. Ми припустилися великої помилки. Якщо хвора помре, ніхто з мусульманів ніколи більш не прийде до нас. А тут їх більше як шістдесят процентів.

…Надвечір другого дня прибіг старик-мусульманин і, рвучи на собі волосся, закричав, що його дружина помирає.

То були пишні похорони — найпишніші на всю округу вперше за багато років. Усі — від останнього золотарі з касти шудра аж до пихатих брахманів — повинні були побачити, які статки має П’яришонгкор Чаттопадхайя, — син, внук і правнук писаря з касти кайоста, а тепер — багатий землевласник, заміндар.

Над смертним ложем молодої дружини заміндара цілу добу мимрив мантри з священних книг найголовніший жрець, пурохіт. Йому допомагали п’ятдесят брахманів, які вважали за свій обов’язок насамперед якнайбільше з’їсти на честь померлої. Похоронне вогнище було складене тільки з сандалового дерева, разом з запашним димом якого мало розвіятися й бренне тіло дружини заміндара, щоб її дух пізніше втілився в іншій подобі та перейшов до вищої касти. Брахмани запевняли, що так і станеться, бо П’яришонгкор Чаттопадхайя вславився своїм праведним життям та невсипущим додержанням кастових звичаїв і законів.

Зводиться догори запашний сандаловий дим, несе його вітер ген далеко, — аж до Навабганджа, до халупи старого мусульманина Ойяма, просочується в кімнату, потрапляє в ніздрі молодої жінки, майже дитини, яка, розметавшись, лежить на благенькому килимі і, марячи, кличе маму, — ту, яка завжди допомагає…

Але ні, не допоможе й матір! Вона сидить ось тут, поруч, і з її запалених очей уже не ллються й сльози. А дим сандалового дерева лоскоче їй ніздрі, дратує й радує: ага, кляті індуси, зазнали й ви лиха!.. Паліть, невірні, своїх дітей, паліть! Вогнем розвіяне — не втілиться в живому, не сподівайтесь!.. Паліть, паліть, — коли б не згоріли й ви самі!

Так думає стара жінка, яка майже втратила глузд з горя і ладна проклясти весь світ за те, що вмирає її дочка. Так думає і старий Ойям — повновладний власник своєї молодої дружини. А біля ліжка хворої сидить товстий брудний мулла, мимрить вірші з корану і час од часу вигукує писклявим голосом скопця:

— Дивіться, люди!.. Дивіться, правовірні!.. Індуси вирішили винищити усіх мусульман!.. Найзапашнішу квітку нашого селища підтято ножем поганської дівки!.. Лихо нам, лихо!

Мулла кричить так, щоб було чути надворі, де під вікнами халупи юрмляться мусульмани. І його слова падають на відповідний грунт: протягом багатьох сторіч триває глуха ворожнеча між індусами та мусульманами в Індії, і цю ворожнечу повсякчас хтось роздмухує.

Жили-були в Навабганджі дві подруги — Кончонмала й Кушум. Перша — багатша, друга — бідніша. Та — індуска, ця — мусульманка. Для них не існувало спірних питань релігії та економіки; вони любили одна одну і заприсяглися не розлучатися ніколи.

Їх розлучили, коли їм минуло по дванадцять років. Кончонмала вийшла заміж, — а вірніше, ії “віддали в дім свекра”, як кажуть в Бенгалії, — за багатія П’яришонгкора, а Кушум дісталася старому Ойямові. І пішли подруги різними шляхами.

П’яришонгкор втовкмачував дружині, що мусульмани— лихварі й мерзотники, огидні й брудні нечестивці, які проливають кров священних корів і не вірять в переселення душ. Старий Ойям доводив, що індуси злодії й грабіжники, поганці, що можуть обожествити навіть свиню. Щонайменша різниця в релігійних обрядах та звичаях давала обом привід для цілого ряду обвинувачень та прокльонів. І ні Ойям, ні П’яришоигкор не були здатні проаналізувати, чому ж, власне, вони ворогують?