Коли б отут, у фабриці для виготовлення “їжі богів”, Хінчінбрук побачив дуже складну апаратуру, в якій ревіло б полум’я, вирували б таємничі рідини, чмихали б і гули машини, він навряд чи зміг би розібрати детально виробничий процес, однак повірив би в те, що немає інших секретів, інших приміщень, де створюються найголовніші компоненти дивної суміші.

Простота побаченої конструкції розчарувала і насторожила Майкла Хінчінбрука. Він міг битися об заклад, що бачить далеко не все, а тільки найпростіші процеси, які вимагають громіздкої апаратури і безпосереднього стикання з нижчою обслугою.

В цьому приміщенні, вмурований в стіну, був ще чималий вогнетривкий сейф. Може, в ньому містилися якісь додаткові хімікати або зберігалися цінні матеріали досліджень. Проте навіть такий фахівець-зломщик, як Хінчінбрук, мусив би витратити кілька годин, щоб подолати замки сейфа, а такого часу шпигун не мав. Наближався світанок, слід було поспішати.

Ще одна, остання перепона, і Майкл Хінчінбрук вузьким коридорчиком пройшов до третього “корпусу”.

Він зупинився біля дверей у розчаруванні. Замість гігантської лабораторії він побачив всього лиш щось схоже на зимове приміщення зоопарку.

Обабіч вузького проходу в надійних клітках спали всякі звірі: олені й буйволи, дикобрази й велетенські пітони, косулі, ведмеді, шакали й лисиці. Єдина крихітна лампочка під стелею не давала змоги пересвідчитися, що міститься в кормушках, а коли Хінчінбрук зазирнув до однієї з кліток, які, здавалось, були порожніми, поруч почувся такий рев, що у шпигуна аж у п’ятах закололо.

Об грати щосили вдарився лев. Одразу ж за цим зчинився неймовірний гармидер: заверещали мавпи, заскиглили птиці; хижому риканню відповіло виття шакалів та регіт гієни.

Кленучи невгамовного хижака, себе й всенький світ, Хінчінбрук дременув у протилежний кінець приміщення і сховався в затінку, притулившись до стіни. Він побував уже скрізь, де можна було, і тепер успіх усієї справи міг зірватися через несподіваний прикрий випадок. Небезпечно навіть повертатися назад цим же шляхом: хижак, який потроху заспокоювався, може знову наробити бешкету, і Хінчінбрук потрапить просто в обійми охоронців чи служників, занепокоєних дивною поведінкою звіра.

Інший хід, — ба навіть кілька, — повинен бути. Хінчінбрук увесь час позирав на стіни, шукаючи поглядом тих дверей, які мали вести до “корпусів” зовні. Однак він їх не помічав. Зараз перед ним був тупик, суцільна стіна з старанно заштукатуреною поверхнею, навіть без жодного натяку на якусь шпаринку.

То де ж двері?..

Тільки гостре око шпигуна могло помітити, що дверцята однієї з кліток не замкнені і своєю величиною та формою відрізняються від інших. За ними в темряві вирисовувалась ніша, дуже схожа на дверну.

Коли замовк звірячий гармидер, шпигун одкриє заґратовані дверцята, зайшов до клітки, а потім взявся за клямку невеликих металевих дверей у кам’яній стіні.

Замка тут не було. Ледве-но шпигун натиснув на ручку, як двері легенько зрушили з місця. В щілину прорвалося неяскраве світло.

Посилюючи натиск, Хінчінбрук уважно прислухався, чи не почується якийсь звук. Однак все було тихо, тільки здалеку долинало розмірене сопіння сплячих тварин.

Вже з меншою обережністю Хінчінбрук поширив щілину і просунувся в неї.

Що сталося в наступну мить, він не міг збагнути одразу. Щось велике, волохате, багаторуке мовчки кинулося на нього, одшпурнуло геть, вискочило з приміщення і хряснуло дверима.

Хінчінбрук схопився на ноги, мов опечений. Він, незважаючи на небезпеку, хотів кинутися за невідомим створінням, щоб перехопити його, уникнути викриття своєї розвідки. Проте вже в наступну мить йому довелося думати зовсім про інше: а як же вибратися звідси?

З цього боку ручки не було. Заскочка клацнула і міцно прихопила залізні двері.

Майкл Хінчінбрук кинувся в протилежний бік… і люто вилаявся.

Він був арештований. Як у славнозвісних американських в’язницях, вся передня стінка приміщення, куди він потрапив, була заґратована, а стінки могли витримати натиск не тільки звіра, а й людини, озброєної молотком чи сокирою.

Найогиднішим, найжахливішим було те, що Майкл Хінчінбрук потрапив до клітки, де, певне, жила мавпа. Про це красномовно свідчили велика будка з приставленим до неї сучкуватим дрючком, трапеція та гойдалка— речі, звичайні для мавпятників.

А найгірше те, що саме тепер перед очима шпигуна відкрилася та картина, якої він давно прагнув: за ґратами, у великому й довгому приміщенні під стінами, стояли всілякі хитромудрі прилади; в кутку за скляною перегородкою виднілися численні шафи з хімікатами та стіл з паперами. На окремому столику, метрів за два від Майкла Хінчінбрука, під скляними ковпаками лежали купки великих кристалів, — ромбічних формою, криваво-червоних та яскравосиніх кольором.

Чого б не дав Майкл Хінчінбрук за кілька отих кристаликів, які, без сумніву, мали безпосередній стосунок до “їжі богів”, а також за те, щоб згребти папери з письмового стола. Однак він би заплатив ще дорожче за можливість опинитися зараз аж ген далеко звідси і врятувати свою шкуру.

Про наміри та реагування інших людей Майкл Хінчінбрук судив з власних позицій і тепер не сумнівався, що на нього чекає неминуча нагла смерть.

А надворі вже світало. Крізь єдине віконце угорі над заскленим ізолятором-боксом прозирнув клаптик неба. Воно швидко світлішало, сяйво електричної лампочки ставало жовтішим і тьмянішим. Десь далеко годинник вибив шосту.

Шпигун розумів, що навіть хвилина загаяння може коштувати йому життя.

Маючи досить часу, Хінчінбрук з легкістю вибрався б з скрутного стану. Його кишені були повні відмичок, сверделець, пилочок, проти яких не вистоять жодні запори з найміцнішої сталі. Однак ніяк не вдавалося дотягнутися рукою до замка клітки через грати. Отже, доведеться перепиляти якийсь із прутків.

Та ледве-но шпигун взявся до справи, як десь недалеко почулися голоси, а потім і кроки.

Навряд чи й мавпа могла б вибратися до свого сховища з такою швидкістю, як це зробив Майкл Хінчінбрук. Ледве стримуючи хрипке дихання, він зіщулився в куточку будки, намагаючись стиснутися так, щоб його зовсім не видно було крізь отвір.

Кроки наближалися. І ось поруч клітки почувся чийсь голос:

— Дивно, Альфонс досі спить… Чи не захворів він часом? Альфонсе, вилізай, я тобі дам цукерку!

— Перевірте, — сказав Сатіапал. — Може, він здох?

Почувся дзенькіт ключів, а потім скрипнули двері клітки.

Майкл Хінчінбрук зціпив зуби і вихопив з кишені ніж.

Як скінчилася операція, Чарлі не знав.

Він почував себе вже добре, міг розмовляти й ходити, але пов’язку з оперованого ока ще не здіймали, і в чеканні цього Чарлі нудився, припускався найгірших думок і лютував. Не було на кого вилити своє роздратування, злість, і він попросив знову перевести його до будиночка, де жив Майкл Хінчінбрук.

Майя зважила на прохання. Вона розуміла, що хворому зараз світ не милий, і вважала, що із своїм другом Бертон розважиться і спокійніше чекатиме дня, коли можна буде дізнатися про результат операції.

Однак і після переселення Чарлі Бертона до його колишнього житла, дівчина вважала за свій обов’язок відвідувати хворого якнайчастіше.

Невідома сила тягла її до Чарлі. Але Майя ще стримувала себе і поводилася з англійцем навіть холодніше, аніж в перші дні їхнього знайомства.

Юність — пристрасна й легковажна. Вона не може стримувати своїх бажань і дуже незграбно ховає почуття. Зрілість, може й не втрачаючи глибини та яскравості поривань, навчається вміло маскувати їх.

Майя з надзвичайною швидкістю переходила від одного етапу до іншого. Вона все ще лишалася підлітком щодо розуміння життя, бо з примхи батьків жодного разу не виїздила за межі маєтку і не бачила сторонніх людей. Однак тропічне підсоння, в якому люди розвиваються швидко, наклало свій відбиток на цю напівіндійку. Чарлі Бертон викликав у ній почуття першого кохання; в дівчині прокидалася жінка, і Майя боялась цього.