Сатіапал не докінчив, махнув рукою й вийшов. Майя дивилась вслід йому широко розкритими очима, не розуміючи, що трапилось.

Вперше в її житті батько завів з нею розмову про те, що згадується пошепки, на вушко матері чи найближчій подрузі. То невже ж вона стала такою старою, що вже й батько зневірився в її можливості вийти заміж і готовий випхнути власну дочку за першого-ліпшого мужчину?!.. “Хай навіть європеєць…” Кого він мав на увазі?.. Невже Лаптєва?

У грудях дівчини солодко обірвалось і впало кудись у безмежне провалля серце.

— Ні, ні! — шепотіла вона гарячково. — Батько сказав це тому, що я вже стара… Стара.

Майя підбігла до дзеркала, скинула з плечей скромне чорне сарі і, майже гола, в’їдливим поглядом невблаганного ревізора оглянула своє зображення.

Груди були високі й пружні. Стан тонкий. Ноги здавалися виточеними з чудового золотавого мармуру. Пишне хвилясте волосся двома грайливими потоками спадало на округлі плечі, вигідно відтінювало ніжну шкіру обличчя й рук.

Коли б це тіло належало якійсь іншій жінці, Майя назвала б його красивим. А так — що ж, непогане. З нього можна писати картину під назвою “Юність”… То невже ж оце тіло треба комусь нав’язувати та ще й платити за те, що тебе візьмуть?! Хіба посаг, оті кілька тисяч рупій, які дістаються женихові, не плата за сумнівне щастя бути чиєюсь “законною дружиною”?.. То коли так, хай її візьме Лаптєв. Безплатно. У них, в Радянському Союзі, від нареченої посагу не вимагають!

Коли б хто позирнув збоку на цю напівголу красуню, він би був вражений дивною зміною, яка сталася з нею за якихось кілька хвилин. Так, мабуть, Пігмаліон дивився на перетворення холодної й мертвої статуї в повну енергії жінку.

Майя стояла в тій же позі, схрестивши руки на грудях. Та ЇЇ тіло мимохіть напружилось, набуло тієї грації і краси, яку не відтвориш довільно і яка притаманна закоханим; чорні оксамитові очі, такі задумливі й лагідні звичайно, засяяли тривожним і радісним блиском, губи мимохіть розкрилися, а груди дихали глибоко й прискорено.

— Лаптєв… Андрій…

Так, вона згодна була піти до нього, навіть не питаючи себе, чи це надійшла справжня любов, чи ні. Вона поїде зараз, кине матір, яка щойно звелася на ноги після хвороби. І, можливо, саме так і треба… Тільки хотілося б, щоб сталося все трохи по-іншому, якось не так… Ну, хоча б Андрій приїхав сюди, захопив би її темної ночі, викрав би та й повіз геть аж на край світу… Кожній жінці трошки хочеться бути вкраденою, — хоча б від самої себе. Це романтика, данина ніжного й чутливого енергійному і сильному.

Майя кинулась до чемоданів, напхала туди жужмом сякі-такі речі і аж тоді побігла до матері.

Та плакала. Певне, Сатіапал уже попередив її про від’їзд дочки.

Але матір насамперед піклується про щастя своєї дитини. Од рані Марії не сховалося збудження Майї, її прагнення поїхати з дому якнайшвидше. Дочці здавалося, що вона старанно приховала свої почуття. А матір згадала саму себе в такому ж стані й зрозуміла все.

— Щасти тобі, доню!.. Щасти!

— До побачення, мамусю! Я приїду скоро, скоро!

Рані Марія похитала головою. Вона знала, що коли дочка й повернеться, то вже зовсім не такою, як була-Хто знає, чи це дасть їй щастя, але таке вже життя.

— Їдь, доню!

Рані Марія махала рукою вслід автомашині, а дочка тим часом жадібними очима поглинала все довкола.

Звичайна дорога, звичайні джунглі,— та вони були для Майї атрибутами фейєричного, казкового світу. Це ж уперше дівчина покинула стіни маєтку, вперше почула кличний посвист вітру в вухах. А попереду було життя — хвилююче, повноводе. Минулого не існувало. Воно зітерлося, сховалося, як сховався рідний маєток за поворотом дороги.

Машина зупинилась біля мосту. З неї вийшов і попрямував назад Чарлі Бертон. Він щось говорив, Майя йому відповіла і через мить забула, що саме. їй було не до цього.

Аж під Навабганджем, коли шофер зупинив машину, щоб прочистити карбюратор, старий Джоші торкнув Майю за рукав:

— Рані, що означає, коли вночі в лісі блимає червоний вогник? Ось так: блим-блим… блим-блим…

Майя стріпнулась, наче звільняючись від сну, здивовано подивилась на старого і раптом дзвінко засміялась:

— Не знаю, Джоші!.. Я нічого, ні-чого не знаю!.. Це Навабгандж, так?.. Чекайте, а хто йде он там, повз баньян?

І не встиг Джоші й отямитись, як Майя, мов вихор, злетіла з машини й побігла вперед. Вирвавшись з його рук, услід за хазяйкою помчав і Самум.

Джоші придивився пильніше і впізнав: то був сагіб Лаптєв.

Майя підбігла до нього, простягла обидві руки. Росіянин притягнув її до себе. І потім вони з годину, а то й більше, стояли на дорозі і про щось говорили й говорили. Про що саме, міг би розповісти хіба Самум. Але він був твариною поважної вдачі і чужих секретів не зраджував.

Даремно нашорошував вуха старий Джоші,— в розмові двох на битій дорозі поблизу Навабганджа не було нічого секретного. Навіть більше: коли б її застенографувати, вона навряд чи й зацікавила б читача.

Справді, які почуття можуть викликати у вас звичайнісінькі прозові слова на зразок: “Я приїхала до вас повчитися” та “Дуже радий”?.. Чи розкриє вам душевний стан персонажа старанно процитований монолог на тему “Досягнення радянської нейрохірургії?”

Друковане слово — тільки блідий відбиток слова живого. Навіть коли б з допомогою найхитромудріших значків удалося б зафіксувати, а потім відтворити за текстом інтонацію, тембр і силу кожного звуку, ми не могли б збагнути, чому подеколи найбуденніша фраза набуває такої глибини і змісту, що для її розшифрування треба написати цілий роман, а патетика й лірика іноді наштовхуються на стіну байдужості і розлітаються на всі боки блискучими холодними осколками.

Промовляє не тільки язик. Свою мову мають і очі, і руки, і все тіло.

Ось жмакає дівчина краєчок “сарі” — невибагливого одягу індійських жінок, — потупила очі й говорить тихо та лагідно, а може навіть мовчить і тільки зрідка кивне головою. На її рожеве вушко грайливо спадає золотий кучерик, і вам дуже хочеться торкнутися його. Вібрує у цієї дівчини жилка на білій шиї, — така цнотлива й боязка. Дівочі груди чомусь дихають значно глибше, аніж звичайно, — і вони теж уміють виразисто говорити: то затримають з собі подих, то зітхнуть з полегшенням.

Ви не дивитесь ні на що, а бачите все. Тільки бачите, не аналізуючи й не шукаючи причин. Та й навіщо їх шукати? Любов уникає руйнівного аналізу. Вона синтезує, пожадливо збирає окремі відчуття, щоб натхненно прикрасити й об’єднати в чарівний образ найкращої в світі людини.

Ні, Андрій Лаптєв та Майя не говорили про любов, не співали дифірамбів краєвидам та погоді, не зітхали, крадькома позираючи один на одного. В їхній бесіді фігурували скальпелі та трепани, тампони та всякі інші причиндали, необхідні в хірургії, але надто далекі від лірики. І все одно саме там, біля баньяну, який щороку в переддень Азарха правив за збірний пункт калікам з усієї Бенгалії, відбулося перше освідчення, перше зближення двох людей.

Спочатку Лаптєв ще опирався своїм почуттям. Він з тоскним неспокоєм думав про те, з якою зловтіхою, з яким підкресленим презирством поставляться до нього ті лицеміри й ханжі, які всі людські почуття й поривання ладні занумерувати, проштемпелювати і підшити до відповідної “справи”. Вони намагатимуться розтоптати брудними чобітьми те найчистіше, чого самі ніколи не зазнали, отруюватимуть життя і йому, і Майї.

Краще було б не закохуватись. Але коли вже так сталося, треба захищати своє право на щастя.

Андрій насторожено, нетерпляче очікував на щонайменший натяк з боку якогось із співробітників, щоб з самого початку гостро урвати спроби втрутитися в його особисте життя. Проте в експедиції не було тих дрібних мерзотників, що вважають за свій солодкий обов’язок нашіптувати, під’юджувати, сварити. Цей невеликий колектив борців за життя пройшов вогненну купіль фронтів Вітчизняної війни, яка очистила його від пустого шумовиння та брудного накипу, навчила щирості відносин та взаємної поваги. Доцент Лаптєв був у експедиції новачком; він ще не знав її традицій, йому здавалося, що про його почуття до Майї просто ще ніхто не довідався.