Через одинадцять днів після того, як знайшли тіло юної Данбарґер, північ Нової Англії накрило бурею з мокрим снігом і крижаною крупою. У результаті на шостому поверсі Медичного центру східного Мейну все робилося з невеликим запізненням. Багато хто з персоналу мав проблеми з тим, щоб дістатися до роботи, а ті, що таки добралися, мусили швидко бігати, щоб хоч якось надолужити.

Після дев’ятої ранку одна з санітарок, молода жінка на ім’я Елісон Коновер, принесла містерові Старрету легкий сніданок. Містер Старрет відновлювався після серцевого нападу і «відбував свої шістнадцять» в інтенсивній терапії: шістнадцятиденний курс після коронарного тромбозу був стандартною процедурою. Містер Старрет одужував добре. Він лежав у палаті 619 і потай зізнавався дружині, що найбільшим стимулом до одужання була можливість забратися подалі від живого трупа на сусідньому ліжку. Мірний шепіт респіратора того бідолахи не давав спати, казав він. Трохи згодом уже ставало неясно, чи хотів ти, щоб респіратор продовжував шепотіти, а чи щоб він затих. Завмер, так би мовити.

Коли Елісон увійшла, в палаті працював телевізор. Містер Старрет сидів у ліжку й тримав пульт у руці. Програма «Сьогодні» закінчилась, і Старрет вирішував, чи вимикати «Заднє подвір’я» – мультфільм після новин. Тоді б він опинився сам на сам з респіратором Джонні.

– Я вже майже не чекав на вас сьогодні, – сказав містер Старрет, без великої радості дивлячись на тацю зі сніданком – помаранчевий сік, йогурт без добавок, пшеничні пластівці. Чого він хотів насправді, то це двох повних холестерину яєць, повільно підсмажених на вершковому маслі, з п’ятьма смужками не дуже хрусткого бекону. Тобто тієї їжі, котра й привела його сюди. Принаймні якщо вірити тому лікарю з курячим мозком.

– На вулиці поганенько, – коротко відповіла Елісон.

Їй зранку вже шестеро пацієнтів повідомили, що вже й не чекали на неї, і жарт ставав дедалі бородатішим. Елісон була приязною дівчиною, але того ранку вона почувалася загнаною.

– Ох, пробачте, – знітився містер Старрет. – Слизько на дорогах, так?

– Ще й як, – трохи тепліше сказала Елісон. – Якби я не взяла чоловікову повноприводну, то не доїхала б.

Містер Старрет натиснув кнопку, котра піднімала ліжко, щоб йому було зручно їсти. Електромотор був маленький, але гучний. І телевізор теж кричав: містер Старрет був трохи глухуватий, а хлопець у сусідньому ліжку, казав він своїй дружині, ніколи не жалівся на це. І не просив перемкнути на інший канал. Він розумів, що цей жарт не дуже доречний, але коли в тебе стався серцевий напад і ти опинився в палаті з людиною-овочем, то або трохи схиляєшся до чорного гумору, або божеволієш.

Елісон встановила тацю перед містером Старретом і підвищила голос, щоб перекричати мотор у ліжку й телевізор.

– Машини позлітали з дороги по всій Стейт-стріт.

Джонні в сусідньому ліжку тихо мовив:

– Усю пачку на дев’ятнадцять. Або так, або інак. Моїй дівчині недобре.

– Знаєте, а цей йогурт непоганий, – сказав містер Старрет. Йогурт йому геть не сподобався, але він не хотів залишатися сам, допоки це не ставало абсолютно неминучим. Коли він лишався сам, то весь час міряв собі пульс. – На смак трохи як горіхи дикого гікорі…

– Ви нічого не чули? – спитала Елісон. Вона невпевнено озирнулася.

Містер Старрет відпустив кнопку управління збоку від ліжка, і виття електромотора стихло. По телевізору Елмер Фадд навмання пальнув у Баґза Банні і схибив.

– Тільки телевізор, – сказав містер Старрет. – Чи я щось пропустив?

– Мабуть, нічого. То, може, вітер за вікном.

Вона відчувала, як підступає головний біль від напруження: стільки всього треба зробити, а людей зранку мало і допомогти їй нема кому. Вона потерла скроні, ніби щоб зігнати біль, перш ніж той устиг міцно вчепитися.

Виходячи, вона зупинилася й секунду подивилася на чоловіка в іншому ліжку. Невже той якось змінився? Чи не пересунувся? Навряд чи.

Елісон вийшла з кімнати й пішла коридором, штовхаючи перед собою візок зі сніданками. Ранок був настільки жахливий, наскільки вона боялася, все йшло шкереберть, і під обід у голові аж гупало. Цілком природно, вона геть забула про те, що почула або не почула в палаті 619 зранку.

Але в наступні дні вона зрозуміла, що дивиться на Сміта дедалі частіше, і коли настав березень, Елісон майже впевнилася, що він трохи вирівнявся – трохи вийшов із позиції, яку лікарі називали передзародковою. Не дуже сильно – трошечки. Вона подумала, чи не вказати комусь на це, але передумала. Врешті-решт, вона проста санітарка, не набагато важливіша за помічників на кухні.

Не їй вирішувати.

То був сон, вирішив він.

Він був у темному, похмурому місці – наче якомусь коридорі. Стеля, надто висока, щоб її побачити, губилася в тінях. Стіни були з темної хромованої сталі. Піднімаючись, вони розходилися в боки. Він був сам, але до нього долинав якийсь ніби дуже далекий голос. Знайомий голос, слова, звернені до нього в іншому місці, в інший час. Той голос лякав його. Він стогнав і губився, відлунював між темними хромованими стінами, наче впіймана пташка, яку він пам’ятав з дитинства. Пташка залетіла в батькову комору з інструментами й не мала досить розуму, щоб вибратися назад. Вона панікувала й кидалася на всі боки, цвірінькаючи від тривоги й відчаю, б’ючись об стіни, поки не забилася на смерть. Той голос мав такий же приречений тон, як те давнє цвірінькання. Йому ніколи не судилося втекти звідси.

– Плануєш своє життя і робиш те, що можеш, – стогнав той спектральний голос. – Хочеш йому тільки найкращого, а пацан приходить додому з волоссям до сраки і каже, що Президент Сполучених Штатів – свиня. Свиня! Трясця-матір, я не…

«Стережись», – хотілося сказати йому. Він бажав попередити голос, але був німий. Чого стерегтися? Він не знав. Навіть точно не знав, хто він такий, хоча мав підозру, що колись був чи то вчителем, чи то проповідником.

«Госссподи! – кричав далекий голос. Загублений, приречений, втоплений. – Госсссс…»

Далі тиша. Луна завмирає. Тоді, трохи згодом, починається знову.

Тому згодом – він не знав, як сильно згодом, бо час у цьому місці не мав ані значення, ані значущості, – він почав намацувати дорогу через цей передпокій, гукаючи у відповідь (не виключено, що тільки подумки), може, сподіваючись, що він і власник іншого голосу зможуть разом знайти вихід, а може, маючи надію якось його заспокоїти й бути заспокоєним самому.

Але голос віддалявся й надалі, тихішав, завмирав

(далекий, маленький)

і став луною луни. А тоді пропав. Він лишився ходити цим хмурим і безлюдним коридором тіней сам. І йому почало здаватися, що то була не ілюзія, не міраж і не сон – принаймні не звичайний його різновид. Він ніби опинився в лімбі, чудернацькому просторі між краями живих і мертвих. Але в котрий бік він рухався?

Почали повертатися деякі спогади. Тривожні. Вони були як привиди, що супроводжують на прогулянці, зайшли з боків, спереду, ззаду, обступили моторошним кільцем – тричі колом обведи, святим страхом очі вкрий, чи як там у Кольріджа? Він їх майже бачив. Усі голоси чистилища. Серед них було колесо, що крутилося вночі, «Колесо фортуни», червоне й чорне, життя і смерть. Воно сповільнювалося. Чи зробив він свою ставку? Він не пам’ятав, хоч і мав би, тому що ставкою було його існування. Так чи ні? Треба вибрати щось. Його дівчині недобре. Він мусить доправити її додому.

Трохи згодом коридор почав здаватися світлішим. Спочатку він подумав, що то тільки уява, легкий сон у сні, якщо це можливо; але через невизначений час світлість навколо стала надто вираженою, щоб бути ілюзією. Усі враження від коридору нібито стали менш схожими на сон. Стіни відступили так, що він їх ледве бачив, а гнітючий темний колір змінився на імлисто-сіру барву сутінків, але в приміщенні – майже в приміщенні, де він відділений найтоншими мембранами, схожими на плацентарний мішок, як дитина, що чекає народження. Тепер він чув голоси, не лункі, а глухі й важкі, як голоси безіменних богів, що говорять забутими мовами. Помалу ті голоси ставали яснішими, аж доки він майже зміг розібрати, що вони говорять.