А ще доводилось запасатись вугіллям. То була марудь на справа. Сава мусив звернутися за допомогою до ласків. В нагороду він гарно пригостив їх капустою.

Проблема солі вирішилась несподівано легко. Сава знайшов солонці, на які його навели ласки. Лишалося набрати сірувато-жовтої землі, промити її і випарити сіль. Сава насолив капусти, а що не мав вільного посуду, то викопав ямку, обклавши її камінням. Він визнав за потрібне також збудувати над сховищами комору, щоб вберегти запаси від найлютіших морозів і злив.

Отак, день за днем, минало літо, осінь, і, коли настала зима, половина ласків лишилась на зимівлю. Сава аж тепер міг порадіти, що вся його праця не пішла намарно, що він переміг. Ласки ніколи не завдавали йому клопоту. Сава, як біолог, мав би велику користь зі своїх спостережень, але йому було не до науки. Мусив нагодувати півтисячі ласків, дати їм затишок і тепло.

І знову настала весна. Сава наче й забув про Вітерницю, але кожна клітина його тіла пам’ятала її. За цей рік він став справжнім чоловіком, котрий не любить розчулюватись і вміє чекати.

Але не міг стриматись, коли одного ранку почув крізь сон дитячий плач, від якого серце ледь не вистрибнуло з грудей. Сава вибіг надвір і побачив на грядці салату загорнуте в ковдрочку й пелюшки дитя, котре безпомічно борсалося. Мало десь зо три місяці й у своєму відчайдушному борсанні нагадувало рожеву рибку, викинуту на берег. На Саву глянули потемнілі від образи зелені оченята. «Боже, що я з ним буду робити?!» — перелякався в першу мить Сава.

Він озирнувся довкола. Ласки почали сходитись, стривожені криком. Сава підняв дитину з грядки, незграбно гойднув і крізь пелюшки відчув щось мокре. Це була справжнісінька дитина, хлопчик. Аж тоді Саву наче громом ударило: син! Його син! Він безтямно водив очима, все ще не вірячи в реальність того, що сталося. Потім злякався, що його син може спектись на сонці, й помчав до хати. Дитина знову зайшлася плачем. Сава насилу здогадався змінити пелюшки. Він навіть не вважав дивним, що на столі лежить цілий стосик пелюшок, білих, ретельно напрасованих, і така ж купка малесеньких сорочечок. Сава сидів перед ліжком і дивився, як засинає його син, все ще невдоволено схлипуючи. Авжеж, зараз прийде мама Вітерниця! Вона скаже, що нам робити і чим нас годувати.

Але Вітерниця не приходила. Сава сидів коло голодної дитини і ледь не плакав, таким почував себе безпорадним перед цією крихітною істотою. Він умів усе: орати, сіяти, будувати будинки, розпалювати в печі, латати одяг, але не вмів годувати дітей, хоча міг їм розповідати казки. Але яка голодна дитина буде слухати казку!

Він не помітив, як на порозі з’явились дві ласки. Одна з них сміливо наблизилась до ліжка і, перш ніж Сава встиг розтулити рота, лизнула маля. Воно замовкло. Це була та ласка, що зимувала в горах і недавно народила мертве ласеня. Тільки тепер Сава втямив, що має робити. Він погладив її і щось прошепотів на вушко. Через кілька хвилин Сава перелив молоко з кухля в пляшечку з соскою, яка була під руками. Він просто знав, що вона мусить бути, як і чисті пелюшки. Дитина жадібно почала смоктати молоко. Саві наче камінь з плеч звалився. Він виніс надвір дитину, в котрої уже заплющувались оченята від ситості, й високо підняв над головою, перед усіма ласками.

— Мій син! — сказав він. — Мій син! Хай його звуть Анастас, як мого найкращого друга.

Під вечір, коли спадала спека, Сава носив малого по двору, показував йому сад, річку, гори і говорив, говорив. В цей час одразу кращала погода: віяв вітерець, сонце обов’язково виглядало з-за хмар. Може, так тільки здавалось Саві.

І перше слово, яке сказав його син, було слово «мама». Безліч разів на день Сава згадував маму Вітерницю. Ось вона скоро повернеться і побачить, як ти виріс і незабаром почнеш ходити.

Втім, мама була весь час з ними, тільки Сава її не бачив. Крізь сон він чув тихенький спів, і дитина, яка тільки-но починала плакати, одразу стихала. І хто ж приносив одежу їхньому синочкові, як не вона? Сава роздивлявся усі штанці, курточки, шапочки, шукаючи якогось знаку. То була ручна робота, і Сава занурював у них лице, вдихаючи рідний запах. Він ще не забув, як пахли йому коси Вітерниці. Не міг навіть сердитися на неї, адже то був її син. Втім, одного разу він розлютився. Коли Анастас попік ручку од груби. Сава ледь розуму не втратив, поки біг з поля на несамовитий дитячий крик. Більше він не залишав Анастаса самого. А тоді вийшов з дитиною надвір і, повернувшись лицем до місця, де зустрів Вітерницю, погрозив кулаком:

— А ти де була?!

Коло дому завжди товклися малі ласенята. Анастас так і навчився ходити, тримаючись за їхню шерсть.

Через рік дерева зацвіли і дім був готовий. Перший дім, вкритий щонайліпшою соломою, з трьома вікнами, великою грубою й підлогою, встеленою солом’яними килимками, які Сава сплів сам. Він повісив дзеркало, розставив на полицях посуд. Звісно, найкраще було те, що дім стояв посеред саду.

Сава гарно вдягнув Анастаса, взяв його на руки, і вони неквапно, як належить справжнім чоловікам, пішли вверх по річці, здолали всі перешкоди і опинились на галявині, Вітерниця стояла по коліна в траві й дивилась на них.

— Ходімо… — сказав тихо Сава. — Ходімо додому!..

Триста років тому на планеті Ерідан народився чоловік по імені Сава, якому судилось прожити довге й щасливе життя й померти не самотньому.

Тільки-но ступивши на Селію, я подумав, що міг би відчути й сильніше хвилювання. Адже то була земля Сави. Може, тому, що тут не було ні річки, ні саду, ні гір. Натомість- ціле військове містечко з казармами, плацами, кухнею та вбиральнями. Десь мала бути зброя, і я майже одразу здогадався, де вона: в алюмінієвих складах, коло яких стояли вартові.

Я зрозумів, що отупію. Не тому, що про це розповідали усі, кому тут пощастило побувати. Я отупію від страху й самотності, бо не встиг залишити там, дома, ні коханої, ні друзів. Ніхто не чекатиме мене протягом двох років. Я тут навчусь ходити рівно, не горблячись, виконувати все так, як слід, швидко і бездоганно, підкорятись наказам? Я ж іще не знаю, що таке підкорятись наказам.

Скоро взнаю. Все скоро взнаю. Настільки, що не задаватиму собі питання, навіщо вона: зброя, яка таїть смерть і яку можна спрямувати проти ворога або проти друга й брата.

Навіщо все це? З ким воювати — це ще можна придумати. Але навіщо? За матеріальні блага — їх начебто вистачає. За вищі ідеї — господи, звідки їм взятись в наші ситі, умиротворені часи, де й ідеалу ніхто не потребує, самих лише розваг? Мене вчили в школі по-іншому, ніж теперішніх малюків. Війна, зброя — все це було безмежно віддалене від нас, несумісне з нашою планетою. Війна з ласками? їх уже не було, та й за війну це не вважали.

Земля Сави і військові бази зливаються в одне. Мусив би зненавидіти Саву, котрий відродив життя на Селії. Але я ще сподіваюсь, що виживу. Інші ж виживають і повертаються. Інших, можливо, теж ніхто не чекав.

Маю стати жорстоким і через два роки вважати єдиним місцем, де можна застосувати свої здібності, - поліцію. На той час матиму аж вісімнадцять років. Щоб збулась твоя мрія, Тітусе, ти не повинен втратити здоров’я. Це — передусім. І слухатись начальства, і нікому не довіряти. І бути переконаним, що Селія все стерпить, адже вона мертва, а над мертвими можна знущатись скільки завгодно.

Ці фіолетові істоти в мундирах, котрі висипали з казарм і зараз мовчки дивляться, як ідемо ми, новобранці з поголеними головами, від чого наші шиї здаються найвразливішим місцем на всьому тілі, страшпіші, ніж виглядають насправді. Вони знають усі хитрощі військової служби і обплутають нас ними швидше, ніж ми встигнемо отямитись. Вони схожі на потороч, деякі з них, крім розстебнутого мундира, на тілі не мають нічого. Один, з великим чорним синяком під оком, п’є воду, і брудні краплі скочуються по підборіддю на волохаті груди. Здається, досить зустрітись з ним очима — і погнутий металевий кухоль полетить прямо в тебе, без попередження.