Надворі посвіжішало й вітер ослаб. Я боявся цих надвечірніх годин, коли в повітрі вчуваються таємничий шелест і загадкові голоси давно померлих людей: в дотиках цих голосів є щось матеріальне. Здригаєшся всім тілом, і звідкись наповзає страх, який найчастіше переходить в розпач.

Ми зайшли в невеликий павільйон на розі двох вулиць. Скляні стіни затулено важкими темно-червоними шторами. А в стелю вмонтовано світильник — модель нашої планетної системи. Поки вчитель домовлявся за вечерю, я, задерши голову, наче першокласник на екскурсії в Музеї Космічних Перемог, роздивлявся світильник. Ось Сонце: його люди так і назвали Сонцем на згадку про неймовірно далеке земне світило, і п’ять планет: Ерідан, Селія, Веста, Аргус і Марсія. Три останні поки що непридатні для життя. Ерідан обжили люди, а Селію — Сава, точніше — ласки, а потім уже Сава.

Я подумав, що коли справді з чогось починати свою розповідь, то тільки з ласків. Не тому, що з ними було пов’язане все життя Сави, а тому, що ласки — справжні господарі Ерідана, а ми лише загарбники, хоча могли б стати вдячними гостями, друзями. «Це не наш дім, це — колонія, — говорив учитель. — Ми повинні, як останні волоцюги, весь час дивитись туди, де була колись наша домівка». «Туди» — означало відшукати в найпотужнішому телескопі маленьку зірочку, на якій ледве видно гори, ліси, ріки.

Ми вечеряли, запиваючи їжу легким рожевим вином, і мовчали. Іншим разом я тільки б радів можливості побути з вчителем. При світлі штучної сонячної системи, на якій по черзі то засвічувались, то гасли різнобарвні кульки — жалюгідна імітація мізерного клаптика Всесвіту, — Альберт виглядав виснаженим, наче від хвороби. Його профіль завжди вражав чіткістю ліній, котрі, однак, ніколи не були застиглими. Таке лице, на якому є все: злість, любов, підступність, наївність, жорстокість, беззахисність.

Зал потроху наповнювався хлопцями й дівчатами. Вчитель, здається, був серед усіх найстаршим. Я намагався не дивитися в бік веселих компаній, де сміялись, танцювали, тільки я у своїй довгій одежі захисного зеленого кольору пив легке вино, смиренно опустивши очі. Втім, і сам би я ніколи не підійшов до них.

— Якщо хочеш танцювати, Тітусе, танцюй, — сказав учитель. — Ти вже геть знудився. Не дивись так злякано. Ще встигнеш стати песимістом. Прийдеш завтра до мене. Маю стару книгу, де є згадка про смерть Сави. — Мене завтра тут не буде. Їду…

Я збрехав, не зморгнувши й оком, бо не хотів чекати до завтра. Мені страшно було б залишатись увечері дома якраз тоді, коли не міг дати ради думкам, не знав, за що братися. Альберт знає мій характер: я ладен місяцями сидіти тихо й мовчати, а потім накоїти хтозна-чого.

В десять років я втік з дому, полаявшись з батьком, і, уявіть собі, мене ніхто не шукав. Я майже місяць блукав лісами, по два дні нічого не їв, крім ягід, а коли щастило, набредав на гірські котеджі, де завжди був запас продуктів, ночував там. Один, без людей, не відчуваючи страху. Все мені було цікаво, все було вперше: скелі, річки, дерева, що руйнували каміння. Я ще подумав, що на рівнинах теж колись були скелі, але дерева зруйнували їх своїм корінням. Це була дуже наївна думка. Додому я б не зміг сам вернутися. Мене, обідраного і геть здичавілого, спіймала ботанічна експедиція: кілька чоловік з величезними розкошланими бородами і дві тоненькі стрижені жіночки з писклявими голосами. Ці жінки дуже довго не випускали мене з рук, намагаючись надати мені людського вигляду, хоча це повинна була б зробити тільки моя мама, за якою я вже скучив.

Коли я, чистий, причесаний, ступив на площу перед нашим будинком, то вже був не наш дім. За час моєї відсутності батьки розлучились, і віднині мною мало опікуватись суспільство.

Я отримав свободу. Згодом мати сказала мені, що вона думала, ніби я поїхав на екскурсію. Саме в той день, коли я зник, весь наш клас повезли на закладини нового міста. Це мало виправдати її в моїх очах.

Заплаканий, я стояв коло будинку, де жили вже інші люди, й роздумував, чи піти мені зараз їсти морозиво, чи шукати маму, чи йти просто в опікунську раду. Хтось поклав мені руку на плече. Пам’ятаю, яка вона була важка. Це був учитель…

— З тобою щось негаразд, Тітусе… — стурбовано сказав Альберт.

— Вчителю, я геть розгубився. Мені здається, що я ні до чого не здатний. Я не вірю, що зможу довести цю справу до кінця. Не можу зібрати все докупи.

— Але ж хіба я можу чимось тобі зарадити? Постарайся зрозуміти Саву, а тоді пиши або не пиши. Я ніколи не примушував тебе щось робити… Правда?

— Ні.

— Поясни.

— Люди… вони не хочуть одне одного зрозуміти, це найгірше… Ви… от ви не можете мене зрозуміти, а я вас…

— Хлопче, я тобі не нянька. Мусиш сам про себе потурбуватися, тим паче, що швидко настануть великі зміни…

Вчитель перейшов, на шепіт, з незрозумілим острахом озираючись довкола:

— Ти не повинен мене провідувати якийсь час. Я не маю права робити тебе зараз своїм спільником. Бувай — і хай тобі щастить!

Він підвівся і вийшов. Я став знову вільний, як багато років тому.

Дорогу мені перепинили танцюючі. Висока чорнява дівчина схопила мене за обидві руки і гаряче зашепотіла:

— В мене немає кавалера. Залишся!

П’янкий запах квітів, божевільні, блискучі очі, гаряче дихання, довге гнучке тіло, що горнулось до мене, як ліана в лісі, через який я дитиною продирався, не маючи ні палких бажань, ні розуму, ні мети…

— Залишся! Я сама, сама!

Холодні руки міцно вчепились у мене. Вона заступала собою всіх, хто оточував нас, кружляла і примушувала мене кружляти. Паморочилась голова, світло різало очі…

В мене немає дівчини, я вигадав тебе. Я вигадав учителя, вигадав Саву.

— Хочеш, підемо звідси? Я не можу бути сама!

Я відштовхнув її щосили, не тямлячи себе, жалкуючи до сліз за власною безглуздою жорстокістю.

Побіг, а вслід прогримів регіт, і я зрозумів, що навіть оце благання було неправдою.

Перехожі не зупиняли мене, щоб спитати, чи не треба допомогти. Таке можливе було лише на планеті Земля, де існувала небезпека і люди потребували захисту. Тут, в раю, кожен міг дати собі раду, не прагнучи нічийого співчуття.

Я ліг під деревом на вологу траву. Крізь листя, мов котячі очі, світились дві жовті зірочки. Це вже було колись. Я чекав когось, не маючи більше надії.

Серед тиші пролунав несміливий стукіт копитець по вулиці, вимощеній рожевими і блакитними плитками.

Я не повернув голови на той стукіт. Незабаром він віддалився. Я заплющив очі…

Перший корабель космічних розвідників з планети Земля прибув на Ерідан весною. Це трапилось п’ятсот років тому. На досліджену вздовж і впоперек штучними супутниками планету вперше глянули людські очі. Це були очі капітана Артура Сігайра (36 років, зріст 185 см, чорне волосся, чорні очі, хоробре серце, блискучий розум), пілотів: Стефана Стефаніаді (29 років, зріст 180 см, чорне волосся, блакитні очі, благородна душа, в минулому — офіцер) та Дмитра Асанова (31 рік, зріст 183 см, русяве волосся, сірі очі, мужній, товариський характер).

Спершу вони побачили безмежні ліси, що вкривали навіть вершини гір, блакитний океан, схвильовану високу траву. Вони бачили це очима своїх предків-землян і очима дітей та онуків, котрі будуть дихати чистим, свіжим повітрям.

Артур Сігайр мав померти через рік від раку горла. Він передчував це і ліз усюди поперед батька в пекло. У нього не було ніяких шансів вижити.

Розвідники вийшли з корабля і, не змовляючись, торкнулись м’якого грунту, міцно перегдитого травами.

Втративши рай, людство віднайшло його в глибинах космосу.

Артур Сігайр ще не знав, що хвороба покидає його тіло і йому судилося померти інакше: загинути внаслідок аварії одного з кораблів, котрі перевозили землян на нову батьківщину. Такі аварії були звичайним явищем. Сігайра чекала смерть безболісна і миттєва — єдина нагорода за пережиті страждання.