Сава кивнув, не зводячи очей з плаского живота дружини, посмугованого шрамами.

— Будеш робити перев’язку кожного дня. Читати не розучився?

— Ні.

— Маєш інструкцію, що їй давати, які ліки. Я не можу тут лишитися довго, бо не хочу, щоб мене бачили. Я порушив закон, щоб допомогти твоїй дружині. Хто його зна, що мене чекає…

Лікар забинтував Вітерницю, помив руки і вийшов. Сава бачив, як той сів у автомобіль чорного кольору і від’їхав кудись на південь.

Незабаром почало світати. Сава прибрав, помив підлогу і сів, не зводячи погляду з Вітерниці. Чорні спечені уста, сині півкола під очима робили її майже невпізнанною. Важко було уявити, що вона взагалі прокинеться.

Сава взявся пильно вивчати інструкцію. Потім вставив шибку у вікно, бо ставало холодніше. Приготував сніданок, дав їсти дітям і сказав, що вони мають робити.

Дружина розплющила очі.

— Все гаразд, — сказав Сава.

— Був лікар?

— Був. Лежи і постарайся знову заснути.

— Пити…

Сава підніс їй бульйону, який зварив сам з пакета, залишеного лікарем. Половина розхлюпалась. Вітерниця не могла ковтати.

— Дай мені дитину. Вона голодна. Сава не рушився з місця.

— Дай…

— Вона мертва.

Вітерниця заплющила очі.

— Добре, що ти жива. У нас є діти. Спи. Тобі не можна хвилюватись.

Сава поцілував її в чоло.

Коли він через кілька хвилин зайшов до кімнати, Вітерниця лежала на боці і в кімнаті густо пахло кров’ю.

— Мені важко дихати, — сказала вона. — Винеси мене в сад. Тільки відведи кудись дітей.

— Ти не хочеш їх бачити?

— Не хочу, щоб вони мене бачили.

Лице її наче трохи ожило, на щоках з’явився темний рум’янець. Сава взяв дружину на руки, і вона зойкнула від болю. Залита кров’ю постіль вжахнула його.

На траву під яблунею він опустив її вже мертвою, але не знав про це, бо кров продовжувала текти, і земля жадібно її вбирала. Прийшли діти і не питали: «Що з нашою мамою?» Вони вже були досить дорослі, щоб самим про все здогадатись. І Сава мовчав…

Хлопець стояв на вершечку гори, і вітер шарпав на ньому одежу. Час від часу він поправляв волосся, щоб не падало на очі. Він дивився туди, де обрій зливався з небом і де кожного ранку з’являлось сонце. Зараз воно було за його спиною.

Сава бачив усе це, але не дорікнув Анастасові ні словом. За вечерею син мав опущені вії, але, коли ненароком підіймав їх, в очах спалахували вперті зелені іскорки. Одного дня Анастас зник. Брати обшукали всю долину, заглянули в кожну ущелину, але, звісно, не знайшли.

Сава сподівався, що син повернеться, коли йому не стане харчів, коли він побачить, що обрій безмежно далекий і недосяжний.

Вони висадили перші саджанці по той бік скель, зробивши невеликий хід з каміння. Кожного вечора підіймались туди з великими глеками води. Вузеньку, небезпечну стежечку між скелями вони розчистили, повирубували східці — і стало зовсім непогано.

Анастас не повернувся, і на п’ятий день два найстарші хлопці, Тітус і Симон, вирушили на його розшуки. Вернулись увечері, втомлені й незвично балакучі. «Там, — казали вони, — страшенна спека. Земля як камінь».

Сава на те нічого не відповів. Їх лишилось десятеро. Анастас не був сміливіший за іших. Просто старший.

Сава намагався заповнити кожну хвилину роботою і весь час здебільшого проводив коло ласків разом з найменшою дочкою. Вони стригли ласків, потім удвох мили ту шерсть у річці, розкладали сушитися, щоб взимку виткати з неї одежу. Селія, так звали малу, ні на крок не відходила від батька, бо дуже любила казки, котрі Сава все ще вигадував для неї, коли лагідно гладив ласка, а маленькі доччині рученята вправно зістригали шерсть. В Селії кишені відстовбурчувались від різних ласощів. Отак вони й ходили усюди: батько з дочкою, а за ними ласенята, котрі теж слухали казки.

Коли в Селії іноді виривалось слово «мама», чоловік ніяково відвертався і ставав мовчазний. Вітерниці не було з ними уже п’ять років. Він бачив, що долина стає усе тіснішою, але не міг примусити себе вирватись з неї. Мабуть, тому, що був уже немолодий і спрацьований. Деревця за скелями були зовсім кволі. «Коли ще виросте той сад!» — думав Сава, і йому ставало гірко, що він встиг зробити так мало ї що син його блукає степами і не має дерева, під котрим міг би спочити, тішачись прохолодою.

І таке трапиться з усіма його синами… Звідки в них стільки нетерпіння? Та й хіба можна вирушати в дорогу самому? Усіх його ненароджених дітей чекала доля Анастаса. Вітерниця знала це. Все загине колись, і засипле його пісок. Сава потроху божеволів від цієї думки. Пригортав до себе доньку, захищаючи її від дощу, і біг додому в передчутті, що не застане одного зі своїх синів. З якоюсь похмурою втіхою чекав зими, яка візьме їх в полон, не випускаючи з теплої домівки. Він не міг сказати синам, як боїться їх втратити, не міг попросити взяти з собою, бо приріс до цієї долини, і все у ній було йому любе й рідне.

Сава бачив, як тремтіли ніздрі його синів, коли вітер приносив з собою ледь вловимі чужі запахи. Лише невидиме мало над ними владу. Вони чули його скрізь і уві сні бачили: кричали, плакали й знову засинали з мрійливою усмішкою на устах, а вранці надто повільно вмивались, снідали і йшли до роботи. Що міг Сава з цим вдіяти? Хто мав рацію — батько чи сини? Сава не знав. Діти були його майбутнім, може, вони відчували, що їм потрібно.

Але ж не можна було все кинути. Що б сталося з ласками? Сава й досі пе усвідомив собі безнадійності цієї справи, інакше б не шукав виходу.

За вечерею Сава сказав дітям:

— Давайте прокладемо дорогу в степ!

— Навіщо?

Він здивувався:

— Як то навіщо? Щоб побачити, що там, за нашою долиною. Не вік же нам в ній сидіти!

Дев’ять пар здивованих очей вп’ялися в нього. Саві це видалось таким кумедним, що він ледь не розреготався.

— Ви що, гадали, я вже занадто старий, аби вирушати в мандри? Чи, може, боїтесь виткнути носа?

— Ми?! — шарпнувся Тітус. — З якої б то речі ми боялись?

«Ще один втікач», - подумав Сава, але уже без смутку.

— Я нікуди не піду звідси! — сказала Селія.

— Ото ще підлабузниця!

«Цих не обдуриш!»

— Ось що, дітки… Дорогу прокласти не така швидка справа. Треба обсадити її деревами, повикопувати криниці, бо інакше далеко не зайдемо. Та й про ласків треба подбати. Не залишимо ж їх напризволяще. Все залежить від того, як ми будемо працювати. То ви подумайте…

Сава звівся і повагом рушив до дверей. Засміявся сам до себе. Півночі не вщухав гамір в сусідній кімнаті. Сава перевертався з боку на бік і міркував, чи глибоко доведеться копати, щоб дістатися до води. Певно, що глибоко — земля піщана. Та й половині хлопців доведеться лишитись в долині. Селію він візьме з собою, аякже. Інших дочок залишить на господарстві.

Саві тієї ночі приснився сон. Наче він копає криницю. Вже вона така глибока, що тільки світла цяточка видніється угорі. Води ще немає. І ось Сава натикається на щось тверде, наче залізні двері. Він намацує кільце, і двері зі скрипом піддаються. З них бурхає світло. Сава опиняється в прегарному саду з небаченими деревами і барвистими птахами на них. Замурзаний глиною, Сава виглядав з люка і дивується на весь цей чудовий світ. Милується птахами і не помічає, як сам стає птахом, як вилущуються з брудної одежі крила і тіло вкривається пір’ям. А коли помічає, то з горла виривається тужний крик, крик птаха з довгою шиєю і довгим дзьобом. І Сава-птах летить проваллям, яке сам собі викопав. Світла цяточка весь час збільшується. Ось він злітає над отвором, бачить дітей, але не в змозі сказати їм, хто він, звідки узявся серед піску й глини.

Першу криницю вони викопали десь метрів за двісті від скель. Воду знайшли неглибоко. Вона була чиста й смачна. Під кінець літа посіяли вздовж дороги трави і посадили десяток дерев. Сава мав ящик, в котрий садовив кісточки й зернята. Стояв той ящик у теплі, недалеко від груби.