Тільки б ніхто не стояв зараз за моєю спиною, тільки б ніхто не стояв і не дивився… Я різко обертаюсь, аяї до хрусту кісток, і бачу велику жабу, підсвічену з кімнати ліхтарем. Вона сидить і вперто дивиться на мене. Зовсім не страшна жаба: щоб перемогти цю темряву, я взяв би її в руки. Підгорля в неї пульсує, щойно я бачив лише чорну пляму, але несподіванка напружила зір. Я не даю збити себе з пантелику. Підводжусь і даю жабі дорогу. Через хвилину чую вогке чалапання по східцях. Небавом воно стихає в садку.

Мабуть, жаба розігнала темряву. Між стовбурами дерев починає світлішати, і в кронах відсвіжілими за ніч голосами озиваються птахи…

Триста років тому на планеті Ерідан народився чоловік по імені Сава, якому судилося прожити довге й щасливе життя і не самотньому вмерти.

Птах з підбитим крилом не полетить. Історія має два крила: минуле й прийдешнє. Знати Саву — означає не просто пам’ятати про нього. Життя Сави для нащадків — міф, породжений планетою Ерідан, яку завоювали земляни. Чи це компроміс, чи спроба гармонії — розсудять через тисячу років наші нащадки.

Новітній міф є не що інше, як реальність світу.

Тому заплющіть очі…

…Діти, наче великі риби, граються у м’якій воді прозорим зеленкуватим м’ячем. На обрії, десь безмежно далеко, за тридев’ять земель, куди не можна дійти пішки, а лише треба їхати в поїзді, схожому на гусеницю, — здіймається сріблястий стовп, який увінчується чорною кулькою. Двічі на день, поки діти хлюпаються у воді й ліплять пиріжки з піску, хтось із малих зауважує сріблястий стовп і вони повертаються спиною до моря, щоб простежити, як тоне стовп і зникає чорна кулька. Потім знову забувають про небо, хіба що іноді їх привабить стрімка зграя хмар, яка переслідує вітер.

Дітлахи не знають, що це відвозять ласків на Селію. Їм здається, ніби ласків дуже багато, бо вони бачать їх кожного дня, а в цих ракетах двічі на день відвозять слухняних дітей, а ввечері привозять назад. І за цей час вони встигають побачити багато чого.

Тут стільки сонця, вітру, води й піску, що може набриднути. Увечері, коли стемніє і діти лежать у ліжечках у величезній кімнаті з полотняною стелею, Сава, котрому не більше п’яти років, згадує про маму. Вона повинна приїхати через три дні.

Сава вислизає з-під ковдри і скочується, наче горошинка, на підлогу. Під ліжком, між нічним горщиком і м’якими капцями, стоїть баночка, наповнена морською водою, а в ній золота рибка з червоним хвостом. Хлопчик віддасть рибку мамі, щоб вона впустила її в акваріум. Там уже живуть кілька рибок, але ця рибка буде найкраща, бо віп спіймав її сам, зовсім не збираючись ловити кого-небудь. Ця рибка стрибнула йому в долоні, підставлені човником. До цього вона сиділа у нірці під зеленим волохатим камінцем. В цю нірку проліз би лише його мізинець. Згодом рибка могла б вирости і поселитись в іншій нірці. В кімнаті темно, усі діти сплять. Підлога тепла, як пісок на березі. Рука намацує банку, яка теж дуже тепла, і вода з ній тепліша, ніж у морі. Але це нічого: значить, рибка не замерзне.

Хлопчик занурює пальчик у воду. Він аж тремтить, передчуваючи, що ось-ось торкнеться в’юнкого тіла рибки. Вони обоє причетні до дива, вони обоє не сплять цієї ночі (рибки ж не сплять, бо у них очі ніколи не заплющуються, навіть у мертвих не заплющуються…).

Маленька рука занурюється у банку, зайва вода вихлюпується на підлогу. Пальці стискаються в кулак, не знайшовши того, що шукали. Ну, що ж це таке? Хлопчик з банкою підкрадається до дверей, де просочується трохи світла. Так і є: рнбка зникла, Сава до ранку крутиться на ліжечку, думаючи про жахливе несподіване зникнення рибки. Засинає на хвильку і знову прокидається, плаче. Хто придумав таку довгу ніч?

Йому хочеться, щоб мама приїхала не через три дні, а зараз, щоб він сів до неї на коліна і вона гладила його по голові. Вона, правда, не любить цього робити. Їй неприємно торкатись двох гострих камінців у волоссі. Але ж їх майже не видно, і Сава ні з ким з дітей не посварився, всі хочуть з ним гратися. Як же він розповість мамі, що в нього була золота рибка?

На ранок зникають всі таємниці. Рибка, вже не золота, а наче зліплена з піску, мертва, лежала на підлозі. Вона сама вистрибнула з води. Вихователька наказала її викинути. Сава взяв рибку і поніс. Він гадав, що треба пустити її знову в море. Рибка не тонула, потім її підхопила хвиля і віднесла кудись далеко. Савині руки пахли водоростями і ще чимось. Цей запах пригадається йому через багато років, коли в нього на руках вмиратиме дружина…

З тваринами легше розмовляти, ніж з деревами або людьми. Якщо в дитинстві Сава надовго зникав з дому, то його завжди можна було знайти у звіринці за два квартали від їхнього будинку. Хлопець міг тоді ще бачити багато тварин, в тому числі ласків, нині вимерлих. Деякі тварини були колись вивезені з Землі. Вивезли небагато, не тому, Що на Землі майже не лишилося представників фауни, а тому, що справжня рідкість у всесвіті все-таки інтелект і його треба зберегти обов’язково.

Ласків не тримали в клітках. Вони вільно гуляли по території зоопарку. Дивна річ, Сава спочатку їх уникав, навіть недолюблював, бо діти дражнили його «Сава-ласк». Був трохи відлюдьком, і психологічні напади на нього кожної середи лікарів Інституту патології ледве не довели хлопця до отупіння. Це дало можливість зробити вченим мужам висновок про Савину розумову відсталість. Малий ще й не втямив, що це таке, як його послали в школу для розумово неповноцінних. Він навіть тішився з того, бо в цій школі вимагали набагато менше, ніж у звичайній. Одначе довго його там не протримали, виявивши в мовчазного хлопця непересічні здібності.

У звіринці Сава іноді видряпувався на дерево, з якого було видно все, що йому хотілось бачити. Якось він там заночував. Неподалік від дерева був невеликий басейн, в якому постійно мокнув бегемот. Сава прокинувся від того, що замерз. Побачив під собою зірки і над собою теж, а він завис між ними, обхопивши руками дерево, котре теж висіло, бо не могло ж воно рости в порожнечі. Хлопчик довго трясся зі страху, то заплющуючи, то розплющуючи очі, доки нарешті не втямив, що це зірки відбиваються у воді. Якби дерево було трохи вище, він побачив би справжні зірки зблизька. Сава притулився щокою до стовбура і заснув. Крізь сон йому вчувалося рикання лева Сильвестра, котрий кожного дня з’їдав ласка. Сава не був ласком, щоб боятися Сильвестра, та й один-єдиний лев на планеті не міг би поїсти всіх ласків, ласок і ласенят.

Хлопцеві подобались усі звірі й усі птахи. Він хотів з ними дружити, як це буває в казках. Годинами Сава сидів перед клітками і, врешті-решт, навчився вгадувати, що зараз зробить пантера, і як погляне на нього їжак, і що означає посіпування лисячого хвоста. Він дізнався багато чого і потай цим гордився. Коли на день народження йому подарували гарно ілюстровану книжку про тварин, він, прочитавши кілька сторінок, заховав її подалі, між непотрібні речі. Сава був розчарований. Виявляється, люди настільки переважають тварин розумом і досконалістю адаптації, що рівності, а значить дружби, ніж ними бути не може. Він розчарувався не лише в книжці, а й у тих, про кого вона була написана. Слава богу, ненадовго. Саві стало байдуже, розумні чи дурні тварини. Він не міг уже без них обійтися. В очах звірів Сава бачив таємницю і чекав, що колись вони відчують до нього довіру. Адже звірі, якщо й роблять щось погане, кусаються, наприклад, то від страху.

Хлопчик не признався, коли його вкусив за руку шакал, котрий, здавалось, спочатку йому симпатизував. Сава розумів, що він надто рано наблизився до цього шакала. Рука не швидко загоїлась, довго боліла. Сава плакав не від болю, а від образи, хоч ображатися на звіра безглуздо: треба тільки вчасно відсмикнути руку.