День у дитинстві дуже довгий. Деякі квіти, що росли на клумбі перед клітками, заплющувались уже тоді, коли сонце тільки-но збиралось сховатись за будинки, а інші так і не спали всю ніч. Думати про життя квітів було дуже приємно, але Саву бентежила їхня мовчазність і нерухомість. Він не знав, що йому робити з квітами: зірвані, вони швидко в’яли, а часу на те, щоб спостерігати, як вони ростуть, хлопець не мав.

У зоопарк приходило багато людей: одні часто, інші вперше і востаннє. Вони всі ніде довго не затримувались, купували собі морозиво і розважались, дражнячи ласків, котрі ходили за ними слідом, ласо позираючи на морозиво. Ласків усе меншало. Деякі з них стали п’яницями. Крутились коло кафе й ресторанів, жалюгідні до сліз створіння з каламутними очима, брудною, зваляною шерстю і підібганими хвостиками.

Ласки були наче діти, котрі швидко переймають вади дорослих. Тотальна операція не торкалась тих ласків, яких прирекло на виродження саме існування їхнє в містах. Через десять років від народження Сави почали вживатись санітарні заходи. Серед ласків поширились інфекційні хвороби, зокрема особлива форма сухот, властива і тваринам, і людям. Це викликало велике занепокоєння серед населення. Ласків, що не втратили здатність зникати, коли їм заманеться, виловлювали спеціальні бригади санітарної охорони, розчепивши сіті між будинками. Сава мав це бачити.

Зараз йому лише вісім років. Після обіду в звіринці він бачить дідуся зі смугастою бородою сиво-чорного кольору, в білому костюмі, навіщось підперезаному білизняним шнурком. Це — художник. Так звуть тих, хто малює картини на папері, полотні або стінах. Цей художник малював квіти, хоч мав би малювати звірів, раз уже приходить у звіринець. Сава соромиться спитати дідуся, чому той підперезується шнурком, чому не малює звірів і де він діває свої картини після того, як намалює. Хлопець так ніколи й не почув відповіді на ці питання, хоч ще довго бачив дідуся зі смугастою бородою, котрий приходив і в сонячні, і в похмурі дні, а в дощ затулявся великою парасолею, вперто малюючи квіти. Вони обоє мали поважні справи в зоопарку і могли пишатися, що не б’ють байдики.

Дідусь був переконаний, що квіти можна малювати все життя, а Сава не міг нічого з собою вдіяти: його, наче магнітом, тягнуло до звірів. Врешті мати повела його в Інститут патології. Він ішов туди, відкопиливши повну нижню губу, з потемнілими від впертості очима. Мати майже силоміць впихала його в парадні двері, погрожуючи, що коли він буде погано поводитись, то тут і лишиться. Але на Саву це не діяло. Лікарі вважали його вже дорослим і не пхали до рук цяцьок, щоб відволікати його увагу від численних експериментів. А мама перед кожними відвідинами примушувала його визубрювати половину шкільного підручника або відгадувати якісь дурні загадки, вважаючи, що це дуже гарно розвиває мислення.

Лікар, який прийняв їх, мав таку суху шкіру, що вона шелестіла, наче папір. Здавалося, в ньому не було ні краплі води і їв він лише черствий хліб. Цей лікар нещодавно захистив дисертацію на тему: «Феномен Сави і деякі питання атрофії інтелекту». Не дивно, що він дуже гарно ставився до Сави та його матері, навіть простягнув хлопцеві руку для вітання, але той ще більше відкопилив губу. Лікар жваво розмовляв з матір’ю про новий фільм, крадькома спостерігаючи за Савою, щоб той не наробив якоїсь шкоди. Сава сидів біля дзеркала і бачив себе в профіль. Вуха в нього палали. Він знав, що, закінчивши базікати, лікар візьметься за його роги, буде торсати і питати, чи не болить, хоч цим має займатися інший лікар. Сухий, паперовий чоловік, робить це навмисно грубо, щоб показати мамі, який Сава поганий, бридкий, недосконалий, схожий більше на ласка, ніж на людину. І мамі буде боляче. Їй набагато краще, коли вона не бачить Саву.

Колись вона залишить його самого і піде до паперового чоловіка, щоб спати з ним в одному ліжку, як спала з батьком. Сава не пам’ятає батька, бо той покинув їх, як тільки побачив, що за дитина в них народилася. Бідна мама! Хай вона йде, куди хоче, тільки не зараз. Сава зіщулився в куточку біля дзеркала. Він удвічі менший за це дзеркало. Він взагалі ще малий. Його не можна залишити самого.

— Він все одно нічого не розуміє! — каже мама.

— Тихше! — притискає палець до сухих вуст лікар. — Мені здається, що з цим малим будете мати багато клопоту.

— Мені й так уже вистачає.

— А саме?

— Він мовчить. Я живу, з дня на день чекаючи вибуху.

«Якого вибуху? — думає хлопець і міркує далі: — Невже ця жінка моя мама? Мене ніби немає тут».

Лікар сміється, хоч зовсім не вміє цього робити. Сава повертає голову, щоб поглянути у вікно. Залягає тиша. Йому видно, як по шибці повзе муха, намагаючись залізти в кімнату. Крил не видно, тільки черевце.

Саві вже нікуди не хочеться. Мухи не лишають на склі слідів, навіть коли їх багато. А Сава лишає, і всі люди лишають, правда, на підлозі або на піску, бо вони надто важкі, щоб ходити по склі. А леви нізащо не стануть дряпатися до кімнати, і коні, і птахи. Сава теж не прийшов би сюди, якби його не змусила мама.

Може, це все потрібно? Мама раніше казала: «Ти хворий, простудив собі голівку, і тому на ній виросли оці кісточки». Вона ніколи не каже «роги», бо вважає, що їх мають лише ласки.

Тепер вона каже, як розсердиться: «Як не будеш мене слухати, то оце в тебе залишиться і виросте до неба».

Саву це аніскілечки не лякає, але перед сном він не забуває подивитися у дзеркало.

— Треба дати йому якусь цяцьку, — зауважує лікар.

— Він і так весь час грається. Бозна-коли вчить уроки…

— Та що ви кажете? Вчителі не нарікають?

— Вчителі знають, з ким вони мають справу.

— Ви жорстока до своєї дитини.

— Краще б у мене ніколи не було дітей!

— Це не така уже й велика вада. Жарт природи. Кажуть, від смішного до великого часто буває один крок.

— Мені не до сміху. І я, і мій син лише піддослідні кролики. Як ви думаєте, доки нас будуть сюди тягати?

— О, у нас стільки молодих спеціалістів, котрі мріють захистити дисертації!

Мама сміється. Хлопчику аж легшає на серці.

— Саво! — раптом звертається до нього лікар. — Ти бачив коли-небудь морську свинку завбільшки з сірникову коробку? Цілком дорослу свинку!

Сава мовчить, але він хоче бачити. Пильно дивиться на лікаря, чекаючи, що той зараз вийме з кишені білого халата свинку завбільшки з сірникову коробку.

— Не тут. У Фокса. Тебе відвести?

Сава неквапливо піднімається зі стільця. Біля порога озирається, але заблукалий сонячний промінь, що відбився від кришталевої склянки, сліпить йому очі.

— Почекаєш мене надворі! — каже мама. — На лавочці коло сходів. Я ще порозмовляю.

Скоріше мамі доведеться його чекати. Дивна річ, вона найкраще повинна його розуміти, адже вони живуть разом.

Сава повільно зачиняє двері і з підстрибом біжить по сходах униз. Від довгого сидіння він геть уже знудився.

Цей підвал зветься віварієм, хоч його можна було б назвати також зоопарком, бо пахне тут так само — сіном, шерстю і гарячим подихом звірів.

Фокс доглядає тварин, пильнує, щоб вони не повтікали. Він, правда, показує Саві не все, лише те, що вважає за потрібне. Каже до нього: «Малий!..» Всі так кажуть, але Фокс каже найкраще. Ніби й не помічає тебе і водночас завжди поставить на ноги, коли спіткнешся. І пахне від нього гарно, як від працівників зоопарку.

Коли Сава вибрався з допомогою Фокса з підвалу, мами ще не було. Він сів на зелену лавочку, гойдаючи обома ногами. Доки мама наближалась до нього, хлопчик не спускав з неї пильного погляду.

— Чого ти мовчиш, Савочко? Бачив свинку?

— Я не мовчу. Бачив.

Саві важко було говорити з мамою, бо вона наче перехоплювала в нього слова, щоб він не мав що сказати.

— Свинка справді така, як сірникова коробка?

Сава мав відповісти якомога чіткіше:

— Так, як сірникова коробка.

Але він сказав:

— Ні, трохи більша. Там є ще клітка…

— А що в тій клітці?