— Дівчинко, ходи-но сюди, побавимось! — гукає якийсь гнилозубий вояка, плескаючи себе нижче пояса.
Мій сусід, ясноокий хлопчина з пухкими дитячими губами, вмить спалахує.
— Не звертай уваги, — кажу я тихо. — Хай плещуть язиками! Тут ще не таке вчуєш…
І одразу жалію за своїми словами. Яке мені діло до цього хлопчиська? Він же мене перший продасть за миску супу. Мені стає вдвічі гидкіше на душі.
З присадкуватої будівлі смердить сечею.
— Не затримуватись! — горлає поручик, котрий нас зустрів на Селії. — Ще встигнете випорожнитись!
На цьому й кінчається офіційна частина і починається неофіційна.
Парадокс: я, котрий понад усе любив самотність і спокій, змушений день у день крутитись у галасливому людському натовпі, спати в кімнаті, де хропуть двадцять чоловік, на койці, яка якраз посередині і не можна відвернутись до стіни, а стеля безбарвна аж до зубовного скреготіння. Не мав права встати і вийти надвір, щоб подихати свіжим повітрям і послухати тишу — єдина розкіш, яку я ще сподівався тут знайти.
Але ж, Тітусе, подумав я, чи на волі ти мав краще життя? Ти ж і там корив себе, як тільки міг, і заразом весь світ, який не посилав тобі справжніх випробувань, переживши які, ти мав знайти себе. Тобі не пощастило залишитись цілісною людиною: щось тебе ще в дитинстві зламало, і ти не помітив, як пішли тріщини. Ти не зміг втримати ні друга, ні коханої. Єдине, чого ти не втратив, це подиву перед Савою. Ти ніколи не збайдужієш до цього чоловіка, котрий жив триста років тому і робив свою роботу так, наче ніхто інший не міг її зробити. Правда, він не знав, що за ним пильно стежили, хоча я в це не дуже вірю. Це пізніша вигадка різних заздрісників, мовляв, хіба в наш час людина може мати таку безмежну свободу? Яке вона мас на це право?
Вітерницю, дружину Сави і матір його дітей, не можна вважати агентом розвідки, бо вона його любила. Можливо, я гадаю так тому, що досі залишаюсь ідеалістом, особливо в коханні. Кажуть, що з віком це мине.
Та годі про це. Можна подумати, що я жалію за Еріданом. Майже ні. Мені не було що там робити.
Сьогодні після вечері, коли уже спала спека і з’явилася певність, що так важко, як нині, уже ніколи не буде, кілька хлопців і з ними я розпочали гру з м’ячем. Спочатку ми дотримувались сяких-таких правил, але згодом ввійшли в азарт. Звідкись з’явились шалені веселощі: ми кидались на м’яч, наче на ворога, качались по твердій, як камінь, землі між вбиральнею і казармою, насмілились навіть горлати. Якби нас хтось і спиняв, то все одно не міг би спинити. Наші веселощі були природні, але так не могло тривати довго. Тому кожен з нас намагався продовжити їх, забути хоч на мить, де ми і хто ми. І найголовніше — створити ілюзію спільності. Ми ж бо знали, що нас об’єднують спільні нещастя і труднощі, а тепер нас на якийсь час згуртувала юність, котра не терпить обмежень і примусу.
Нарешті ми попадали на землю, хекаючи від утоми, і глянули один на одного. Ми ж майже не були знайомі. Тільки зараз згадали, що люди не схожі між собою. Проте й тут не було рівності, як не було її там, звідки нас привезли. Були дужчі й слабші, старші й молодші, навчені жорстокості й не навчені. Нам, новачкам, згодом судилось те ж саме. Більшість знала про це й заздалегідь погоджувалась з такою диференційованістю. Розмова тяглась мляво. Говорили про буденні речі, як-от завтрашні заняття, їжу. Про себе соромились розповідати. Мене це трохи дивувало, а потім я збагнув, що рано чи пізно хтось опиниться зверху, хтось знизу, хтось продасть найінтимнішу таємницю іншого за шматок консервованого м’яса в супі. Ми ще не були затруєні духом цієї пустелі, але близькість його змушувала кожного вдаватись до самозахисту.
Коли мене розбудив уранці пронизливий вереск чергового, я зрозумів, що все починається спочатку. Перед тим мені приснився страшний сон, і, можливо, мій крик пролунав разом з криком чергового. Саме тому мені це минулося безкарно.
Мені приснилась Міранда, наче ми йдемо з нею якимись непролазними хащами і коло нас увивається худий тип з чорними вусиками. Ми не звертаємо на нього уваги. Ми наче посварились. Міранда віддалилась від мене. Я чомусь почув небезпеку. Гукнув її один раз, потім другий. Вона спинилась і тільки ступила крок до мене, як той тип перепинив їй шлях з ножем у руці. Я миттю кинувся їй на допомогу. Ми повалили мерзотника на землю. Він виявився слабким. Мав зморшкувате лице й маленькі, вузькі очі. Він навіть не захищався, а я просто ошаленів з люті й почав бити його ногами…
Таким був мій сон. Звідкись з’явилось передчуття, що я втечу звідси, хоч це й неможливо і означає мало не смерть. Мабуть, я підсвідомо бажав смерті. Ця думка прийшла до мене, коли я вмивався. Крижана вода наче збудила мене від того сну, який тривав уже два місяці. Не так пригнічувала тяжка, виснажлива праця, як її безглуздість, піднесена до рангу необхідності. Через кілька хвилин бажання втечі було затоптане сотнями ніг, що тупотіли до їдальні. Однак я вважав себе приреченим. Варто було з’явитись якомусь задумові, і я ставав його рабом.
Сьорбаючи рідку юшку (новачки отримували її в останню чергу), я подумав, що в кожного, напевно, виникало подібне бажання або ще виникне.
Врешті-решт, всі ці милі фантазії топляться в мисці з їжею. Ми, наче собаки, прив’язані до своїх будок на віки вічні. Аж після смерті з нас знімають ланцюга, але то невелика втіха. Зараз ми молоді психи, веселі й довірливі. Сподіваємось, що через два роки все це скінчиться. Якщо хтось з нас вислужиться перед начальством і отримає відпустку, то ми передамо через нього великий привіт усім друзям, не турбуючись, довезе він їх чи ні. Ми розпитаємо його, як там море, як ліси й міста і яка музика наймодніша. Нам здасться, що, якби ми були там, світ виглядав би з нами веселіший.
Сава, певно, теж тужив за лісом і морем, за квітами. Тільки для нього справжнє зло почалось і скінчилось на Ерідані, а в нас — тут. Сава пасував до цієї суворої планети. Клянусь, що у нього засвербіли руки, коли він вперше ступив на висхлу землю. Він одразу почав по-хазяйськи міркувати, як навести на ній лад.
Я б не зміг отак, хоча й не думав, що Сава належить лише минулому.
Якось я прочитав книжку під назвою «Утопізм і майбутнє». Врізалась в пам’ять думка про те, що утопія (гуманна) цінна уже тим, що її не можна опошлити, доки не спробувати реалізувати в життя, бо люди, які її створюють, наївні, наче діти. Утопія — це щось на зразок картини, яка висить на стіні і викликає різні тлумачення, але по-справжньому її розуміє лише автор.
Перш ніж потрапити сюди, я поїхав у Центрополіс. Знову. Уже не мав на меті відвідати Оракула. Те, що я мусив знати, я вже взнав. Я приїхав, щоб піти в Музей і підтвердити здогад щодо смерті культури. Людство на Ерідані не зробило ніякого духовного поступу. Воно лише створювало власний добробут. Сотні разів мені про це казав Альберт, але я хотів сам знайти корінь зла. Адже й на Землі колись відбувалось переселення народів, які на нові місця приносили культуру, нав’язували її аборигенам — і далі розвивали. Правда, вони не втрачали землю під ногами в буквальному розумінні слова, одначе цей факт не міг мати вирішального значення. Були випадки, коли труднощі існування гальмували культуру, спричиняли до виродження духовності. На Ерідані все було навпаки: щедра природа, яка давала все, не беручи нічого взамін. Вона не сприяла загартуванню, не викувала нову расу.
Набудували міст, настачили хліба й видовищ — утопія майже здійснилась. Ми близькі до її завершення. А що ж далі?
Я впевнений, що не дійде до виродження, як твердив Альберт. Хоч яблуко гниє, всередині залишаються здорові зернята. Я не мав би підстав так вважати, якби не зустрічав людей, котрі несли в собі стурбованість і неспокій і були милосердні до цього світу, хоч він їх і карав нещадно. Щоб не зникнути остаточно, треба все життя шукати цих людей.
Найгидкіше відчувати власне безсилля. Бачити, що діється навколо, і підкорятись йому.
